15 вересня 1772 року війська Габсбурґів зайняли столицю Галичини.
«У зв’язку з тим, що сьогодні, нарешті після 12. години російські царські війська разом з генералом Сірковим повністю відійшли від Львова, то вважав за необхідне повністю їх замінити і наказати батальйону гренадерів вступити в місто, а двом батальйонам з полку Його величності Фердінанда – в Краківське та Галицьке передмістя…», – доносив того дня до Військової ради у Відні генерал Андреас Гадік ¹.
Про події 1768–1772 років, вирішальні для Львова та Галичини, в радянський час практично не згадували, та й нині широкому загалу мало відомо про перипетії переходу міста від Речі Посполитої до держави Габсбурґів. Бо австріяки визволили тоді Львів не від польського, а від російського війська, яке кілька років “боронило” місто від поляків – барських конфедератів. А офіційна російська та радянська історіографія не дуже охоче згадує про випадки, коли росіянам доводилося щось комусь віддавати.
Почалося все у подільському містечку Барі, де 29 лютого 1768 року частина шляхти організувала конфедерацію для порятунку Польщі від промосковської політики колишнього коханця Катерини ІІ, короля Станіслава Августа Понятовського. В ті часи російські агенти, серед яких були й представники магнатських родин, підкупом і шантажем вербували в Польщі прихильників цариці Катерини ІІ. А у червні 1768-го до Львова увійшов російський підрозділ під проводом генерала Міхаїла Крєчетнікова для “охорони від конфедератів, турків і гайдамаків”. І гайдамаків, страчених 1769 року на Гицлевій горі, пригнали до Львова саме російські війська.
27 травня 1769 року військо конфедератів підійшло до Львова й зайняло передмістя. Ставка вождя барських конфедератів Казімєжа Пуласького містилась у єпископському палаці на Святоюрській горі. Польськими королівськими та російськими військами командував тоді комендант Львова полковник Феліціян Коритовський, який відмовився здати місто. У ніч проти 2 червня конфедерати кілька разів штурмували львівське середмістя, тричі вдираючись на вали, але були відбиті. 5 червня надійшли свіжі російські сили, і конфедерати відступили від Львова.
А проте у ніч на 7 липня наступного 1770 року загін конфедератів під командою полковника Шиця несподівано зайняв Львів, розігнавши російську залогу полковника Траубенберґа. Та вже за кілька днів конфедерати відступили, прихопивши кілька гармат і 200 тисяч злотих з російської військової каси.
Після цього росіяни тримали в 1770–1772 рр. у Львові сильний гарнізон. Габсбурґи не могли спокійно дивитися на фактичну окупацію українських і галицьких воєводств Речі Посполитої. Ще 1770 року австрійське військо зайняло підкарпатські терени вздовж річки Дунаєць, які належали Польщі. Це ще не була анексія, а скоріше спроба поставити забороло можливому російському просуванню через Карпати.
Але поступово дійшло до того, що 5 серпня 1772-го повноважні представники Пруссії, Росії та Габсбурґів підписали в Петербурзі трактат про поділ польських земель. Кордон габсбурзької займанщини мав тягнутися від Сілезії вздовж річки Вісла до Сандомира, далі пролягати через Замостя та Грубешів до Західного Бугу і до Дністра. До складу створеного тут Королівства Галичини та Володимирії з князівствами Освєнцимським і Заторським увійшли українські етнічні землі (Галичина) та південна Польща (частина Краківського та Сандомирського воєводства).
Але ще до того, 14 травня 1772 року, військо Габсбурґів почало переходити кордон і займати належні їм від серпня землі Речі Посполитої. Командував австрійськими частинами генерал Андрeас Гадік граф фон Футак (1710–1790).
Для зайняття Галичини та Львова вирушив 8 червня зі Словаччини фельдмаршал-лейтенант Ніколаус (Мікльош) Естергазі (1714–1790) на чолі трьох полків гусарів і двох батальйонів піхоти. Його корпус перйшов через Лупківський перевал і 14 червня підійшов до містечка Лісько над Сяном.
Тут австріяки вперше спіткали росіян. Відтак російські офіцери супроводжували австрійські полки на шляху від карпатських перевалів до Львова. Не для того, щоби допомагати, а щоби гальмувати їх пересування. Російське військо не поспішало залишати галицькі землі, де за чотири роки нагромадило значні харчові запаси.
Цариця Катерина ІІ не дуже охоче віддавала австріякам Червону Русь (майбутню Галичину), бо планувала, що вона таки опиниться в Російській імперії. Але мусила відступити перед наполяганнями прусського короля Фрідріха ІІ, який забравши 1744 року в Австрії більшу частину Сілезії, хотів компенсувати їй цю втрату за рахунок Львова та Руського воєводства (Галичини). Як писав львівський історик Броніслав Павловський, «на дні двосторонніх, приятельських стосунків крився взаємний антагонізм на тлі виняткових інтересів, яких головним об’єктом, як в дипломатії, так і в фактичній військовій окупації, було Руське воєводство, а зокрема місто Львів… І це не дивно, бо війська Катерини вже від кількох років займали цей край, під приводом боротьби з конфедератами, відтак почали вже вважати окуповану територію своєю здобутою власністю» ².
Фельдмаршал Естергазі особисто вирушив до Львова, щоби порозумітися з генералом Каменським, який командував російським військом у Галичині. Каменський натомість заявив, що не може пустити австріяків дала на схід від лінії Самбір–Яворів, бо має такий наказ від фельдмаршала Пєтра Румянцева (1713–1790), командувача І армії, що воювала тоді з турками.
Не зважаючи на відмову, Естергазі вирушив 23 червня з Рудок до Львова в супроводі двох гусарських ескадронів. Але у місті перебувала сильна російська залога, яка гусарів не впустила, а лише самого Естергазі з 8 вояками особистої охорони.
Натомість 29 червня під Львів підійшло більше габсбурзьке військо, але і його росіяни далі не пропускали. Австріяки змушені були стояти табором між Кульпарковом і Скнилівком до середини вересня, чекаючи, поки росіяни залишать Львів.
Тим часом 25 липня прибув до Львова австрійський генерал Андрeас Гадік. Але і його впустили до міста лише з невеликим почтом, натомість своє військо він змушений був залишити для таборування біля Кульпаркова.
Лише 24 серпня 1772 року (після домовленості трьох монархів про перший поділ польських земель) віддав фельдмаршал Румянцев наказ генералові Каменському залишити Львів. Фельдмаршала Естергазі повідомили про це лише 3 вересня. Росіяни мусили забратися зі Львова до 6 вересня. Але затягнули свій відхід до 15 вересня, коли місто залишили останні російські загони на чолі з генералом Сірковим.
Наступного дня, 16 вересня місто залишив останній відділ польського коронного війська, який налічував 50 осіб. Міщани й довколишня шляхта не чинили опору австрійському війську.
Австрійські вояки в місті та в передмістях розташувалися в приватних помешканнях.
Військове командування Галичини, на чолі якого стояв генерал Андреас Гадік зайняло палац латинського архієпископа (тепер Ринок №9).
В сусідній кам’яниці №10 (колишньому палаці Любомирських) ще 1767 року влаштував собі резиденцію згаданий російський генерал Кречетніков, чиє військо, як пам’ятаємо, зайняло Львів під приводом оборони міста від барських конфедератів і гайдамаків.
З жовтня 1772 року в колишньому палаці Любомирських замешкав уповноважений цісарський комісар, а згодом перший губернатор Галичини граф Йоганн Баптист Антон Перґен (1725–1814). Він прибув до Львова 29 вересня, а у неділю 4 жовтня відбулася у Латинській катедрі його урочиста інавгурація та проголошення у Львові та Галичині влади цісаревої Марії Терезії.
Міська рада Львова ще намагалася зберегти вірність присязі польському королеві Станіславові Понятовському до кінця року, але 10 січня 1773-го на вимогу губернатора Перґена таки склала присягу Марії Терезії.
Наступними губернаторами були: Генріх Ауершперґ (1774–1780), Йозеф Бріґідо (1780–1794), Йожеф Секелі (1794–1795), Йоганн Ґайзрук (1795–1801), граф Йозеф фон Урмені (1801–1806), граф Генріх Йозеф Йоганнес фон Беллеґарде (1806–1813), Міхаель фон Клінмайр (1813–1814), Петер Ґесс (1810–1815), барон Франц Сераф фон Гауер (1815–1822). А 1821 року губернатори перебралися з Ринку до нової резиденції на Губернаторських Валах (тепер вулиця Винниченка).
Ігор МЕЛЬНИК
ПРИМІТКИ:
¹ Історія Львова в документах і матеріалах. – К., 1986. – С. 97.
² Pawłowski B. Zajęcie Lwowa przez Austryę 1772 R. – Lwów, 1911. – S. 37, 38.
Джерело: https://zbruc.eu/
