1 червня 2020 року на 82-му році життя помер видатний український композитор Мирослав Скорик. Кажуть, що людина не зникає в момент своєї смерті, а залишається поруч із тими, хто про неї пам’ятає, і живе рівно стільки, скільки про неї пам’ятають і згадують.
Немає сумнівів, що музика Мирослава Скорика та пам’ять про нього житимуть ще дуже довго. Радіо Культура згадує найвизначніші періоди життя та творчості Мирослава Скорика – композитора, педагога, мистецтвознавця, диригента, піаніста та музично-громадського діяча.
Хлопчик, який пройшов Сибір, але не зрадив музиці
Мирослав Михайлович Скорик народився 13 липня 1938 року у родині інтелігентів у Львові. Батько композитора – Микола Скорик – відомий як історик та етнограф. Мати походила з родини Охримовичів, її батько, дідусь Мирослава Скорика, Володимир Охримович – відомий фольклорист та громадський діяч. Бабця – Олена Крушельницька-Охримович – була рідною сестрою видатної співачки Соломії Крушельницької. Кажуть, саме Соломія Крушельницька порадила батькам Скорика серйозно звернути увагу на музичні таланти маленького Мирослава.
Свої перші музичні кроки він розпочав у Львівській музичній школі, але у 1948 році родину Скориків було репресовано та заслано до Сибіру. У засланні родина жила дуже бідно, але 10-річний Мирослав не припиняв навчатися музики.
“Мої батьки були вченими: свого часу закінчили Віденський університет. В 1947 році батько вже працював у відділі Академії наук у Львові, тому заслання було дуже несподіваним. Нас вислали на Сибір в маленьке шахтарське містечко Анжеро-Судженськ. Взимку сніг там був чорний через вугільні шахти. Там я вчився в музичній школі, хоча батькові й матері забороняли працювати вчителями, бо вони вважалися ворогами народу. Мені пощастило, бо моїми вчителями бути такі ж сильні, як і я: вчителем по скрипці був скрипаль зі Львова, вчителькою з фортепіано – зіслана вчителька з Москви, яка вчилась у Рахманінова”, – згадував Мирослав Скорик.
Після смерті Сталіна Мирослав Скорик повернувся до Львова, і завдяки тому, що в засланні він не кинув музику, йому вдалось вступити до консерваторії, де навчався з 1955 по 1960 роки. Його наставниками були дуже поважні професори, такі як Станіслав Людкевич та Адам Солтис.
“Дипломну роботу я починав в Людкевича, але він мав свої дивацтва і сказав, що я буду ліпшим музикознавцем, ніж композитором. Я пішов до іншого викладача – Сімовича – йому не завжди подобалося, що я хочу висловитися новими засобами в музиці. Тому від нього я теж мусив піти й пішов до Солтиса, при якому я написав кантату “Весна”. Мені допомагав тоді Микола Колесса, який блискуче виконав цей твір з хором і оркестром в консерваторії”, – розповідав Мирослав Скорик.
Параджанов, який може змінити твоє життя
В 1964 році Сергій Параджанов прослуховував твори відомих тоді композиторів, з поміж яких хотів обрати автора музики до своєї стрічки “Тіні забутих предків”. І з поміж багатьох обрав наймолодшого – Мирослава Скорика, чиє Ім’я після виходу фільму стало дуже відомим. Дмитро Шостакович, уславлений радянський композитор, почувши цю музику, сказав, що був вражений.
Музика із фільму, разом з “Гуцульським триптихом”, відкрила у творчості Скорика так званий період нової фольклорної хвилі, який завершився 1972 року написанням “Карпатського концерту”, де композитор вдало поєднав фольклорні джерела з неокласичними тенденціями.
На початку 60-х років молодий композитор повертається до Львова і розпочинає викладацьку роботу у Львівській консерваторії. Невдовзі його запрошують викладати й до київської – і одними із перших випускників Скорика стають Євген Станкович та Іван Карабиць.
“В 1966 році мій батько, який був проректором, взяв Скорика на роботу. При ньому Мирослав Михайлович став завідувачем кафедри”, – розповів ректор Національної музичної академії України Максим Тимошенко, – “54 роки він працював в Національній музичній академії, був членом вченої ради. Мало хто знає, але Скорик був й науковцем. Саме він підняв питання про те, що Академія почала свою історію не з 1913 року, а з 1863. Він провів велику архівну роботу, і ця дата є нашим новим днем народження. Тому з його смертю наша велика академічна родина осиротіла”.
За багато років викладацької праці Мирослав Скорик став творчим наставником для кількох поколінь митців, серед яких й Володимир Зубицький, Ганна Гаврилець, Богдана Фроляк, Іван Небесний.
“Я мала щастя навчатися в Мирослава Михайловича, – згадує лауреатка Шевченківської премії Богдана Фроляк, – “Кожен український композитор, навіть не бувши безпосередньо його учнем, все одно може вважати себе учнем Скорика, адже ми всі вчилися і виховувались на його музиці”.
Композиторка розповіла, що Мирослав Скорик був завжди трохи стриманим й ніколи багато не говорив: “Мав кілька разів послухати твір перед тим, як сказати якусь свою думку чи зауваження. І попри емоційну стриманість, він дуже любив своїх учнів. Було дуже багато випадків, коли ми знаємо, що він нас захищав”.
1983 року Мирослав Скорик написав “Віолончельний концерт”, за який отримав Національну премію Тараса Шевченка. Минуло багато років, протягом яких він не звертався до цього жанру, але у 2016 році, спеціально для проєкту “Три С” (“Скорик-Станкович-Сильвестров”) написав вдруге віолончельний концерт і першими його виконавцями стали віолончеліст Олександр Пірієв і симфонічний оркестр Українського радіо під орудою Володимира Шейка.
Генеральний директор та художній керівник Львівської опери Василь Вовкун також розповів про віхи у творчості композитора, пов’язані з його театром: “В репертуарі нашого театру два твори Скорика: “Мойсей” та “Повернення Баттерфляй”. Історія почалася у 2000 році, коли до сторіччя відкриття Львівської національної опери готувався “Мойсей”. Проте цю подію вирішили пов’язати з візитом в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ, тому прем’єра відбулася у 2001 році. В умовах постійного браку державних коштів дирекція опери звернулася до Папи за фінансуванням і отримала його. Таким чином створився перший інцидент, коли Ватикан профінансував світську подію”.
Другим твором, за словами Вовкуна, був присвячений Соломії Крушельницькій балет “Повернення Баттерфляй”: “Мирослав Скорик був родичем Соломії Крушельницької по бабусиній лінії. Таким чином народився твір, прем’єра якого відбулася у березні 2006 року”.
Крім композиторської діяльності, багато років Мирослав Скорик був почесним головою Національної спілки композиторів України.
“З Ярославом Михайловичем пройшло все моє життя”, – розповів голова Національної спілки композиторів України Ігор Щербаков, – “Він був секретарем Спілки 50 чи 60 років і до останнього моменту чесно ходив на засідання, допомагав: треба було – йшов у міністерство, треба – дзвонив”.
Щербаков зазначає, що зі смертю Мирослава Скорика Україна втратила ще одного велетня духу: “Коли ми в консерваторії послухали “Карпатський концерт” та “Віолончельний концерт”, ми відразу стали горді, що ми українські композитори, тому що є такий приклад. Він був дуже товариським: ми й багато ходили разом, й багато говорили, ніколи не відмовлявся, щоб ми були разом”.
Смерть Мирослава Скорика є втратою світового масштабу, про що зазначив й ректор Національної музичної академії України Максим Тимошенко: “Два місяці тому Мирослав Михайлович написав твір “Я з тобою” для Китаю для допомоги лікарям. Це була сенсація: понад три мільйони переглядів, що є рекордом для сучасного академічного мистецтва України”.
Проте, безперечно, першою при думці про композитора згадується музика, яку Мирослав Скорик написав на початку 80-х років для фільму Володимира Денисенка “Високий перевал”, музика до якого живе вже окремим життям. Цю мелодію часто називають духовним гімном України.
Світлана ГАЛАСЬ
