Про те, як залишитися особистістю в нелюдських умовах, зберегти власну ідентичність, супроти системи, яка стирала навіть найменші її прояви, 7 березня 2017 року розповідала відома науковиця в галузі історії, дослідниця Оксана Кісь. Відкрита лекція — „Вижити значить перемогти: жіночий досвід українок в ГУЛАГу в 1940-50-х рр.“ відбулася у межах діяльності Лекторію Союзу Українок Америки з жіночих студій в Українському католицькому університеті.
Про жінок, які потрапляли в горнило радянської нищівної системи, без жодних шансів на виживання, говорять не так часто і не так багато. Та й зазвичай, як про безвольних жертв чи тих, кому можна лише поспівчувати.
Дослідниця Оксана Кісь презентувала українське жіноцтво, тавроване як „вороги народу“, через призму їхньої стійкості та моральної сили. В ГУЛАГу, місці, яке мало на меті передовсім вихолостити людину морально, через нелюдські умови утримання, знущання, надважку працю — відібрати людську подобу, українки — найчисельніші ув’язнені радянських таборів, знаходили в собі сили не лише вижити, підтримати своїх посестр, а й зберегти власну ідентичність і жіночність.
— Жінки намагалися підтримувати одна одну. І часто це відігравало ключову роль, коли зневіра і відчай досягали краю. У спогадах є непоодинокі свідчення, що в багатьох виникала думка про самогубство через безнадію, усвідомлюючи приреченість на повільну мученицьку смерть від виснаження. Адже ті, хто був причетний до національно-визвольних змагань, отримали тривалі терміни ув’язнення (10-25 років) і не бачили жодної перспективи звільнення. І саме те, що одна одну підтримували, розраджували для багатьох ставало запорукою виживання, — розповіла Оксана Кісь.
Солідарність була єдиною можливістю вижити. Жінки писали про свої спільноти, ніби про родину. Поміж собою вони називали одна одну сестрами, матерями, тітками, бабусями — їх ріднила спільна доля. І досить часто навіть після звільнення з таборів вони були більше споріднені, аніж із кровними родичами, які не завжди їх розуміли. Згуртування в’язнів зазвичай було за національністю. Українці були помітною групою не лише за чисельністю, а й надзвичайно великою солідарністю та допомогою одні одним та іншим ув’язненим.
Одним із інструментів морального руйнування невільників було те, що їх абсолютно ізолювали, не даючи навіть мінімального зв’язку зі світом: без права листування, доступу до ЗМІ і навіть можливості орієнтуватися в датах та днях.
— В’язні ГУЛАГу жили в замкнутому просторі з виснажливою працею, голодом, хворобами. Це вело людей до цілковитого збайдужіння і до світу, і до себе, і до життя. Тож люди намагалися в будь-який спосіб, незважаючи на сувору заборону та жорстокі покарання, обмінюватися інформацією в записках, які ховали в різних шпаринках у санітарних відділеннях, писали на стінах чимось масним (можна було прочитати лише під певним кутом), перекидали записки в інші зони, залишали на місцях роботи, де чоловіки і жінки працювали позмінно. В декого такі листування перетворювалися в довірливі стосунки, дружбу, а після звільнення навіть переростали в сім’ї, — зауважила лекторка.
Щоб не загубитися в часі (ще один тоталітарний метод нівелювання людей) українки старалися вираховувати християнські свята, готувалися до них і в такий спосіб намагалися принаймні зберегти оболонку нормального життя.
Майже у всіх спогадах є інформація і про молитву, не лише індивідуальну, а й спільні Літургії, які українські жінки намагалися повноцінно відтворювати з поділом ролей на священика, дяка, хористів. Тобто в умовах повної депривації, вони здобули емансипаційний досвід — правити Службу Божу.
Ще один спосіб морального ламання в’язнів — знеособлення через присвоєння номерів і уніформу.
— Жінки у своїх спогадах описували, як боляче переживали процес втрати жіночого вигляду, імені, коли до них не зверталися ані як до людей, ані як до жінок. Усім невільникам присвоювали номер. Їхні речі зазвичай забирали, видаючи натомість чоловічий, завеликих розмірів і знищений спецодяг. Жінки старалися перекроїти його, перешити, мінімально оздобити вишивкою, плетеними комірчиками, щоб він був хоч трохи схожий на жіночий. Для багатьох це стало можливістю не перетворитися на істот, які дбають лише за виживання, — зазначила дослідниця. — Зрештою, жінки залишалися жінками і в тому, що робили: малювали, писали вірші, вишивали. Речі, які вони вишивали не завжди були практичного застосування, окрім вишиваних ікон, які підтримували духовно. Та їхня цінність консолідуюча, як знак довіри, дружби, означеність приналежності до спільноти. На експозиції в Музеї-меморіалі „Тюрма на Лонцького“ є представлені колективно вишиті серветки, які були фактично списком в’язнів.
Ці виснажені, вимордовані, хворі жінки мали потребу співати і їхній спів також був способом розради та єднатися. Писали поезію, дарували одна одній вірші, заучували і пам’ятали їх роками.
— Для багатьох жінок стояло питання — вижити, чи померти. І власне вижити зі збереженням моральних і етичних засад, залишитися людиною, жінкою, українкою — означало подолати систему. На прикладі цих жінок хочу показати, що навіть у найгірших обставинах, у найбільш нестерпних і нелюдських умовах, жінки залишалися дієвими і робили те, що вважали правильним і потрібним. Для мене дуже важливе поняття жіночої здатності протидіяти системі. Звичайно, не всі перемогли, більшість — загинули. Та ті, хто вижили заслуговують не оплакування, а шанування як переможниць, — додала наостанок Оксана Кісь.
Наталія ПАВЛИШИН
