Він був одним з подвижників українського мистецтва минулого століття. Не знати, яких височин досягнув би на батьківщині, якби доля виявила бодай трохи милосердя до України та українців у той непростий час. Був людиною бунтівної вдачі, відстоював власну думку навіть перед обличчям визнаних авторитетів. Замість того аби зректися переконань й стати співцем совєцького «світлого майбуття», обрав шлях митця-скитальця, решту життя мандруючи країнами і континентами.
Куди б не ступала нога Володимира Ласовського (3 липня 1907, с. Сороки, Бучацький пов., Королівство Галичини і Лодомерії, Австро-Угорщина, теп. Бучацький р-н, Тернопільська обл., Україна – 11 листопада 1975, м. Нью-Йорк, Нью-Йорк, США) – живописця, графіка, скульптора, мистецтвознавця, педагога, публіциста й громадського діяча, учня Мистецької школи Олекси Новаківського – душею і серцем він завжди залишався із рідною землею. За словами Богдана Стебельського, маестро «належав до малого числа визначних постатей українського мистецтва, що вивели його з провінціялізму на шлях передового мистецтва Заходу». «Була це людина щира, відкрита, без будь-якої маски, з якою можна було сперечатися по-дружньому, палко і безоблудно» – характеризував талановитого митця його приятель Володимир Гаврилюк.
Родина майбутнього художника мала шляхетське коріння. Батько Созонт працював народним вчителем, був організатором громадського життя в рідному селі, зробив чимало для піднесення освітнього й культурного рівня односельців. Свої дитячі роки Володимир Ласовський згадував пізніше із певною поетичною ностальгією: «Моє дитинство пахне чебрецем, полином, свіжовидоєним молоком, вощиною, аромою засолюваних огірків, закурених польових доріжок і очеретами, що рясно обшили береги шелестливої Стрипи. Моє дитинство барвиться сріблисто-зеленуватою росяністю ланів і піль, грітим золотом стиглої пшениці, густою зеленню вишневих садків і базників, семибарвою райдуг, що зринали над ліщанецьким лісом проти мого вікна, і кармінами та кіноварами заходів сонця, які чергувалися з райдугами».
Ідилію обірвали Перша світова війна та московська окупація. Відступаючи з Галичини в 1915 р., росіяни «евакуювали» (вивезли) родину Ласовських на Східну Україну. Протягом чотирьох років (1915 – 1919) Володимир з батьками мешкав у Бахмуті, де Ласовський-старший продовжував учителювати. Саме на Донбасі малий Влодко захопився тим, що згодом стало справою цілого його життя – малярством і театром. «В Бахмуті був літній театр, і я придивлявся та хвилювався, як малярі малювали декорації. – розповідав митець – Бачачи моє зацікавлення і на мою просьбу малярі дали мені трохи фарби і дошку, кажучи, що як намалюю добре, то дадуть мені більше. Отже, як 9-літній хлопець я почав малювати. Намалював кілька сільських хат і соняшники. Тоді малярі дали мені ще фарб і старі пензлі, і незабаром я помагав малювати декорації. Прийшла революція і вже не було чим рисувати та малювати».
Повернувшись до Галичини, продовжував навчання у бучацькій ґімназії, вступив до лав Пласту. У ґімназії «інтенсивно рисував портрети товаришів і професорів». «В математиці не був сильний, але купував собі добрі оцінки у професорів, даруючи їм свої образи і портрети» – зізнавався згодом Ласовський. Незабаром у хлопця з’явилася нагода зреалізувати нахил до малювання. В березні 1923 р. у Львові почала функціонувати перша на галицьких теренах українська художня школа, створена з благословення митрополита Андрея Шептицького талановитим митцем Олексою Новаківським, котрий прибув до міста Лева на запрошення владики наприкінці 1913-го. У Мистецькій школі Олекси Новаківського Володимир Ласовський провчився п’ять років – з 1928 по 1933-й.
«По матурі я вступив до мистецької школи Олекси Новаківського у Львові, де був 5 років – від 1928 до 1933. – ділився спогадами художник в інтерв’ю Іванові Зайцю у 1967 р. – Зі мною тоді там училися між іншими, Антін Малюца, Луцик, Оля Плешкевич [йдеться, вочевидь, про Ольгу Плешкан – О.Ш.], Олександр Винницький (помер) [насправді ні, бо Олександр Винницький дожив до 2002 р. – О.Ш.], Володимир Іванюх (згинув), Володимир Гаврилюк (був прекрасний товариш), Михайло Мороз. Під час студій у Новаківського я був «вічним революціонером», навіть проти учення самого Новаківського, бо мене захоплювали нові течії, як кубізм, кубоконструктивізм і ін. Брак і Пікассо були моїми ідеалами, яких я старався наслідувати. В наслідок цього Новаківський кількакратно виганяв мене зі студії, кажучи, що «роблю революцію». Колір грав велику ролю у Новаківського. Новаківський був кольористом, але не імпресіоністом, радше експресіоністом з імпресіоністичним досвідом. Мене цікавила форма, і я спеціяльно уживав бруднавих кольорів, щоб не попадати в кольоризм, або імпресіоністичну проблематику, що по суті є голим естетизмом, без змоги висловити глибокі психологічні хвилювання». Багатьом учням Олекси Новаківського та приятелям його мистецької школи Влодко Ласовський запам’ятався «душею компанії», організатором посиденьок і вечірок, більшість з яких відбувалися в помешканні маестро на вул. Земялковського (теп. Новаківського), 2.
Не бажаючи йти стопами вчителя, захоплений авангардом Володимир у 1933 р. вирушив до Парижу – пункту паломництва творчих особистостей того часу. Спершу вступив до Національної вищої школи красних мистецтв (École nationale supérieure des Beaux-Arts), одначе, настрашений її «риґористичним академізмом», невдовзі зробив вибір на користь академії кубіста Фернана Леже (Fernand Léger). Навчаючись у відомого французького митця, був змушений переосмислити попередній досвід із Олексою Новаківським: «Тут в ательє малярського революціонера Лєже я хотів далі революціонувати, але Лєже наказав мені «фотографувати», а не малювати кубістично. Я був шокований і розчарований, щойно тут переконався, що рацію мав мій учитель Новаківський, і як багато він мені дав».
Повернувшись до Львова, Володимир Ласовський з головою поринув в українське культурно-мистецьке життя. Зокрема, долучився до створення молодіжної творчої групи «Руб», редагував її друкований орган альманах «Карби» (вийшов лишень один номер, 1933), брав участь у виставках, писав статті на мистецтвознавчі теми. Малював краєвиди, натюрморти, портрети (свого близького друга поета Богдана-Ігоря Антонича, журналіста Володимира Дзіся, священика Йосифа Кладочного, письменниці Галини Журби, лікарки Орисі Сімович тощо). Не цурався впливів кубізму, конструктивізму, експресіонізму. Схвальні відгуки про творчі досягнення Ласовського публікувалися також у польській та єврейській пресі. Своєрідною вершиною досягнень молодого художника можна вважати персональну виставку, влаштовану Асоціацією незалежних українських мистців (АНУМ) у 1939 р. «Ім’я Ласовського відоме. – писав митець Іван Іванець – Вже його перші праці без огляду на те, чи вони подобались чи ні, звернули на себе увагу своєю відвагою, різким індивідуальним виразом та стихійним гоном до великого формату та монументальности».
Богдан Стебельский характеризував творчість Володимира Ласовського наступним чином: «Ласовський ніколи не йшов стежкою імітації. Був сучасником своєї доби, але вірний своїй індивідуальності. Брав тільки те, що допомагало йому висловитись, що дозволяло у мистецьких формах виявити своє світосприймання, свій смак і темперамент, утривалити в мистецтві власний світогляд. Був по-дитячому ніжний, вразливий, темпераментний, озброєний інтуїцією бачити далі і ширше, як бачило око чи диктував розум. Ці прикмети давали йому можливість відчути дійсність, у якій жив і творив, дозволяли йому знайти не лише себе, але й шляхи, якими українське мистецтво мало б вийти з провінційної відсталости на автостраді світового мистецтва». Нам видається цікавим одне з міркувань самого Ласовського, яким той поділився на сторінках «Карб»: «Прикладати до мистецтва вузьку міру позитивного виховного чи аґітаційного засобу нерозумно, бож мистецтво по своїй суті є образовим представленням духа часу (з перевагою формальних проблем над тематичними) і як таке може бути вжите для різних цілей, а не з тим переконанням, що виключно одній з них служить».
Важкі часи настали з приходом більшовицьких «визволителів» восени 1939-го. Як людина, котра понад усе цінувала творчу й особисту свободу, Ласовський не сприймав накиненого згори т. зв. «соціалістичного реалізму». «Большевики наказували нам малювати соцреалістично величезні портрети «вождів», і я перестав малювати» – згадував митець. В часі «перших совітів» вимушено вступив до Спілки художників, керував кабінетом декоративно-прикладного мистецтва Інституту народної творчості, написав вступну статтю до каталогу посмертної виставки Івана Труша (Львів, 1941). Прикметним є опис творчого відрядження Ласовського до столиці Радянської України, зроблений першою дружиною маестро Оксаною Керч (творче псевдо Ярослави-Оксани Гаращак): «Київ, в якому колись дитиною перебував Володимир Ласовський, пройняв його жахом! Московська мова, залякані кияни, «живий» контакт з НКВД! Пригадується, з яким болем згадував понищену стару архітектуру і псевдоархітектуру нового Києва, що мала заслонити знищення і руїну та сліди української культури!»
Повернутися до активнішої творчої праці зміг в роках німецької окупації (1941 – 1944). Зокрема, очолював Спілку українських образотворчих мистців (СУОМ), викладав мистецтвознавство для слухачів акторських курсів, спільно із письменником Зеноном Тарнавським заснував Театр малих форм. Втім за тодішніх умов годі було думати про реалізацію творчого потенціалу: наступ червоних, котрі могли пригадати художникові співпрацю з урядом Ярослава Стецька, змушував замислитися над власною безпекою. Тож, як і тисячі галичан, Володимир Ласовський разом із родиною покинув рідну домівку й подався на Захід. Їхати довелося охопленими українсько-польським протистоянням теренами Лемківщини, під постійною загрозою потрапити до рук ворожим боївкарям.
Кінець Другої світової війни Ласовські зустріли на австрійській землі, у таборах для переміщених осіб (Куфштайн, Ґрац). Навіть за найважчих обставин Володимир залишався людиною мистецтва: керував міжнародним таборовим театром в Куфштайні, викладав у таборовій мистецькій школі в Ляндеку. Брав участь у мистецьких виставках (Баден-Баден, Лянґенарґен, Мюнхен). 1946 р. переїхав до Парижа. Тут зорганізував і очолив Українське товариство прихильників мистецтва, розписав храм св. Володимира. Мусив розриватися між бажанням творити та обов’язком годувати сім’ю, влаштувався на фабрику. Два роки по тому, в 1948-му емігрував до Аргентини.
На новому місці часу на малювання майже не залишалося, аби давати собі раду доводилося багато працювати на фабриці. Та повністю поривати із мистецтвом Ласовський явно не бажав, тому приятелював із чільними представниками тамтешньої української інтелігенції: Євгеном Онацьким, Михайлом Гаврилюком, Юрієм Тисом, Анатолем Калиновським, Миколою Денисюком, Оксаною Драгомановою, Олексою Сацюком, Ігорем Качуровським і т. д. Викладав історію українського мистецтва в Українській театральній школі, очолював Спілку українських літераторів, мистців і науковців, заразом студіював режисуру й драму. Спільно із письменником Юрієм Тисом заснував у Буенос-Айресі Театральну студію, створив ляльковий театр, для якого власноруч виготовив ляльки, сцену та декорації. Незадовго перед від’їздом художника, у 1958 р. в аргентинській столиці відбулася персональна виставка Володимира Ласовського.
1959 р. митець із родиною прибув до США, де мусив починати все, як то кажуть, з чистого аркуша. Проживаючи в Нью-Йорку, заробляв працею у швацькій майстерні, паралельно розписував церкви разом зі Святославом Гординським – іншим випускником Мистецької школи Олекси Новаківського. Займався живописом і скульптурою, оформленням книжок, театральних декорацій, написанням статей з теорії мистецтва, рецензій. Був головою нью-йоркського осередку Об’єднання мистців українців в Америці (ОМУА) та Ради в справах культури при Світовому конґресі вільних українців (СКВУ), мав персональну виставку у Нью-Йорку (1962). Також започаткував театральну студію при Спілці української молоді (СУМА), де ставив п’єси з дружиною Мирославою (дів. Сенів). Попри поважний вік, багато виступав із доповідями, організовував культурно-просвітницькі заходи. Чимало його публікацій і виступів були присвячені тяжкому становищу українців та їхньої культури під гнітом московсько-більшовицького режиму.
Своєю мистецькою філософією Володимир Ласовський називав «спіритуальність». «Я вірю в позаматеріяльність матеріяльних явищ і стараюся в своєму малярстві здійснювати цю віру. – зазначав маестро у розмові з Іваном Зайцем. – Кожний предмет, який нас оточує, живе, оживлений нашими прагненнями, нашими емоціями, вагою того призначення, що його ми їм надаємо. Сума тих матеріяльних явищ веде мене особисто в інший світ – до абсолюту, до Творця Всесвіту». Поза тим український художник завжди пам’ятав про присутність у мистецтві національної складової: «Так як не може існувати справжнє мистецтво якого призначенням не було би збуджувати в почуваннях сприймача чистих схвилювань, а в розумі благотворних рефлексій, так не існує мистецтво відірване від свого расово-національного кореня, заложеного в крові й підсвідомих глибинах психіки творчого мистця». При цьому додавав, що «расово-національність культур – аж ніяк не расизм, аж ніяк не нацизм, які в практиці паралізують свободу творчого вияву, передумову росту всякої культури».
Вихід на пенсію дав рідкісну можливість присвятити себе улюбленій справі. «Він діждав короткої, – о, якже короткої, – емеритури і радів, що його мрії здійснилися: увесь свій час посвятив малярству і громадській роботі. – писав Іван Заяць – Почав знову інтенсивно малювати, радів тими своїми дітьми-творами, пишався ними. Але доля його була гірка й жорстока і скоро урвала цю радість». Раптова смерть 68-річного митця стала важким ударом для цілої української громади. Товариш Ласовського по школі Новаківського Володимир Гаврилюк завершив присвячений йому некролог наступними поетичними рядками: «Відлетів від нас орел з широким розмахом крил. А він любив високо злітати в надхмарні простори. Любив ширяти в соняшній височині. Він був орел з широким розмахом крил. Він був сердешний наш приятель, наш вірний брат. Відлетів у віщі сузір’я, щоб надихати нас тим, що горіло в його незаспокоєному мистецькому і людському ідеалізмі. Відлетів від нас орел з широким розмахом крил. Вічна йому пам’ять. Хай Боже небо буде йому раєм».
Поховали Володимира Ласовського на українському цвинтарі в містечку Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі. Посмертна виставка творів художника, котрий протягом цілого життя залишався вірним кредо «Краще бути паршивеньким собою, чим ґеніяльно подвоювати чужу особовість», відбулася в Торонто у 1980 р.
Минуло понад чотири десятиліття, однак постать «вічного революціонера» від мистецтва досі залишається малознаною на батьківщині маестро…
Олександр ШЕЙКО
молодший науковий працівник
Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Джерела:
- Володимир Ласовський//Бібліотека українського мистецтва [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/lasovskiy-volodimir/ ;
- Володимир Ласовський/гол. ред. М. Ласовська-Крук. – Торонто, 1980. [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/9047/file.pdf;
- Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: біографічний словник учнів. – Львів, 1998;
- Стельмащук Г. Ласовський Володимир//Енциклопедія сучасної України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=53359.
