Є в Турійському районі Волинської області село Поляна, до складу якого входить вулиця (хутір) Олександрівка – колишня лютеранська колонія, де жили люди з такими прізвищами: Абрамко, Баум, Броска, Булат, Бютов, Едан, Гольц, Кунц, Кунцевич, Ладен, Лещаньскі, Льодвіг, Людвіг, Михальчук, Мелзік, Пастрік, Попко, Риль, Зелент і яких називали «голендри». Колонія названа в честь онука Катерини II, спадкоємця імператора Павла – Олександра I.
Олександрівка перед Другою світовою війною була великим селом – були в ньому кірха, школа, дитячий сад, магазини. Був свій духовий оркестр. За даними Хуго Карла Шмідта, в колонії проживало 140 сімей лютеранського віросповідання, які мали 150 дітей. Розташована Олександрівка на березі глибокого озера Перевірське з чистою прозорою водою. В озері було багато риби і раків.
Олександрівські старожили пам’ятають, що голендри були дбайливими, працьовитими і гостинними людьми. Якщо загляне навіть несподіваний гість, відразу пригощали всім, що є в будинку. Особливо – рибою, яка в достатку водилася в озері. Рибу з озера бочками возили навіть до Варшави. У народі село називали і досі називають – Голендри, а озеро – Голендерським.
– Моя мати була українка, а батько, Адам Риль, з голендр, – розповідала Євгенія Риль, корінна мешканка Олександрівки. – Він посватався до неї, коли мама залишилася молодою вдовою з дитиною на руках. Навіть весілля відгуляли. Вони жили добре, хоча сповідували різну віру: батько – католицьку, а мама – православну.
Старожилка Катерина Гончарук згадує про весілля в голендрів:
– Коли наречений їхав до нареченої, то споряджав трьох вершників. Вони були оперезані різнокольоровими стрічками, що розвіваються від вітру. А для зустрічі нареченої будували спеціальні ворота, прикрашені ліхтариками. Одягалися голендри як могли. У багатих і шуби розкішні можна було бачити. І будинки були різні: хто міцніше жив, той мав будинок під бляхою, хто бідніший – то під соломою. Це були дуже акуратні, справедливі і богомольні люди.
Ірина Котюк (з родини Гольц) згадує, як у вихідні та святкові дні жителі села прикрашались, збиралися на березі озера і веселилися під звуки місцевого оркестру, танцювали, співали. Плавали по озеру на човнах. Кожен двір, розташований на березі озера, мав свій місток з декількома дерев’яними човнами. На звуки музики з’їжджалися жителі навколишніх сіл – Озерян, Купичева, Нир, Нового Двору, Янова, Каролінки (останні два села вже не існує).
Хто ж такі голендри? Звідки вони прийшли на Волинь?
За книгою дослідника історії голендрів Едуарда Бютова «Бузькі голендри на Волині – сліди та історія», який сам родом з бузьких голендр (м. Шверін, Німеччина), голендри – це нащадки голландців. У 1617 році через напад козаків на голландців з річки Вісла вони переселяються на річку Буг і засновують села Нойдорф і Нойбрау (між поселеннями Славатиче і Домачово). Книга присвячена голендрам, які живуть в Сибіру (Іркутська область, Заларінський район, село Піхтінск, Середньопіхтінск і Дагнік), і їх нащадкам, стосуються, перш за все, сімей з наступними прізвищами: Баум, Брзуска, Бендик, Бютов, Гільденбрант, Гольц, Гінебург , Людвіг, Пастрік, Попко, Риль, Зелент. У XVIII столітті вихідці з цих поселень заснували нові колонії, які вже називалися Свержовскі Голендри, Забузькі Голендри.
З офіційного брестського сайту: «1564 князь Николай Радзивил Черный на правом берегу р. Мухавец основал 2 лютеранские сельскохозяйственные колонии для “свободных голендр” (голландцев–протестантов). Поселения имели названия Нейбров и Нейдорф и в нескольких километрах от посёлка Домачево, в них жило 273 голландца. Колонии просуществовали до поры, когда их жители были вывезены в Германию перед Второй мировой войной».
Німецькі історики називають голендрами (або «бузькими голендрами») колоністів, яким на початку XVII століття польський граф Рафаель Лещинський дозволив оселитися на своїх бузьких землях. За однією версією, їхні предки жили в пониззі Рейну, за іншою – в Пруссії, за третьою – в Голландії.
Настоятель іркутської римо–католицької парафії Успіння Богородиці священик Ігнатій Павлюсь вважає, що в другій половині XVI століття голендри жили в одній з протестантських країн і організували там якусь секту. Їх переслідували і зрештою вигнали. Деякий час вони бродили по Європі, поки не знайшли притулок у віро–толерантній за часів Ягеллонів польсько–литовській державі. Поступово голендри асимілювалися: сприйняли деякі місцеві звичаї і мову (польську, українську, білоруську), але зберегли свої прізвища і прихильність протестантизму. Переселенців стали називати по-польськи holendry, а по-німецьки Bug Holländer, що в перекладі означає «бузькі голландці». Серед колоністів, які населяли польські землі, дійсно були і голландці, проте навряд чи можна вважати це доказом тільки голландського походження. У старих метриках уродженців бузьких колоній стоїть пасторська печатка, на якій видно число 1564. Цілком імовірно, що це рік заснування Нойбров-Нойдорфської парафії.
Так само вважає і німецький дослідник Вальтер Кун, який ще в 1930–х роках писав про історію німецьких поселень на Бузі і на Волині. Однак пізніше стала переважати друга точка зору, яка спиралася на повідомлення, виявлене в церковній хроніці: «3 червня 1617 польський граф Рафаель Лещинський подарував 14 селянським родинам з Пруссії привілей оселитися на його землі біля річки Західний Буг в якості вільних колоністів. Ці сім’ї і стали зачинателями двох перших сіл, які перебували за 30 кілометрів на південь від Бреста, і названих Нойбров і Нойдорф».
Виходить, що переселенці приїхали з Пруссії. Чи була вона їхньою батьківщиною, або тільки проміжною зупинкою на довгому шляху? Тут також існує кілька версій. Згідно з однією з них, предки запрошених колоністів жили в пониззі Рейну, але через малоземелля і політичні негаразди покинули свою батьківщину в середині XVI століття. По морському шляху вони прибули в гирло річки Вайкзель (Вісла) і оселилися в районі Данцига. Частину цих людей і запросив до себе граф Лещинський.
За іншою версією, бузькі голендри є нащадками голландських лютеран, які покинули країну через релігійні утиски. Деякий час вони жили в околицях Данцига, а потім переселилися на Західний Буг.
І нарешті за третьою версією, початковим місцем проживання цих людей вважається Пруссія. Цієї думки дотримується і сучасний німецький учений Гельмут Хольц. Він пише, що немає нічого, що могло б пов’язувати цих людей з Голландією. Ні релігії, ні мови, ні звичаїв, ні національних костюмів. Все вказує скоріше на те, що вони прийшли з Пруссії і за своїм походженням були пруссаками. Одним із доказів він вважає той факт, що більшість молитовних книг видані в Східній Пруссії. Багато нойдорфських пасторів також приїхали в колонію з Пруссії.
Сильним аргументом на користь голландського походження цієї групи людей є їхня назва: «голендри». Однак Хольцу вдалося знайти вказівку на стару церковну хроніку, в якій поселенців називали не Bug Holländer, а Hauländer. А це говорило вже не про етнічне походження, а про характер поселення. «Hauland» – так називали німці орні землі, що виникли в результаті вирубки і корчування лісу (від hauen – «рубати»). Відповідно, жителів цих земель звали Hauländer. Приїхавши на Західний Буг, колоністи були змушені розкорчовувати свої земельні ділянки, як три століття тому це робили їхні нащадки. Згодом застаріле слово Hauländer трансформувалося в Holländer. Можливо, цьому сприяло і те, що серед перших колоністів, які населяли польські землі, були також і голландці. Іноді, за словами професора Дюссельдорфського університету Д. Брандта, слово «голландець» виступало синонімом слову «колоніст» взагалі.
Сприяння колонізації в ХІХ столітті
Після третього поділу Речі Посполитої в 1795 році голендри опинилися на території Російської імперії – в Гущанській волості Володимир–Волинського повіту Волинської губернії і в Домачевській волості Брест–Литовського повіту Гродненської губернії. За даними енциклопедії Брокгауза і Ефрона, в 1787–1791 у Гущанській волості оселилися меноніти (колонія Свіржівські Голендри). У 1861 році вважалося, що німецьких поселенців в повіті проживає 577 осіб. У 1874 році всіх колоній було 12, і в них жило 1230 мешканців.
На широких просторах Російської імперії була велика кількість родючих невикористаних і незаселених земель. Щоб освоїти ці землі, Катерина II видала Маніфест від 22 липня 1763, в якому іноземні громадяни запрошувалися для поселення в Російську Імперію. Найважливіші положення цього Маніфесту говорили:
- «Всем иностранцам дозволяем в Империю Нашу въезжать и селиться где кто пожелает, во всех Наших Губерниях».
- «Всем прибывшим в Империю Нашу на поселение иметь свободное отправление веры по их уставам и обрядам беспрепятственно».
- «Не должны таковые прибывшие из иностранных на поселение в Россию, никаких в казну Нашу податей платить, и никаких обыкновенных служеб служить». Хто селився в необжитих землях, звільнявся від податків на термін до 30 років, в інших областях – на термін від 5 до 10 років.
- «Поселившиеся в России иностранцы, во все время пребывания своего, ни в военную, ни же в гражданскую службу против воли их определены не будут».
Вирішальне значення для майбутнього колоністів мали додаткові розпорядження з приводу землеволодіння та землекористування. Так, усі відведені колоністам землі передавалися їм в недоторканне і успадковане володіння на вічні часи, але не як особиста, а як громадська власність кожної колонії. Ці землі не можна було ні продавати, ні передавати без відома і згоди вищого общинного управління. Для розширення і поліпшення своїх господарств колоністам дозволялося купувати земельні ділянки у приватних осіб. Виділені державою земельні наділи успадковував зазвичай молодший син (мінорат).
Колоністам надавалося право на громадське самоврядування. Вони підпорядковувалися безпосередньо Престолу, а не внутрішньому управлінню імперії. Не можна не згадати і завірення влади в тому, що колоністи могли в будь–який час покинути царську імперію. На відміну від місцевих селян колоністи не були кріпаками, вони були вільні.
Серед німців–колоністів, що заселили в цей період землі України, були католики, лютерани, реформати і меноніти.
У 1785 році імператриця запросила іноземних колоністів, в більшості своїй німців, для освоєння південних земель, що відійшли до Росії в результаті воєн з Туреччиною. Колоністам надавалися значні пільги в оподаткуванні та у розмірі земельного наділу, що в десятки разів перевищує розмір наділу українського селянина. Крім того, меноніти отримали звільнення від військової служби.
ХХ століття розділяє голендр
Отже, найбільш імовірний шлях міграції голендр в Олександрівку:
Голландія + Пруссія – Нойбрау + Нойдорф – Свержевські Голендри – Олександрівка
З 1911 по 1915 рік 36 сімей переселилися на нові землі – в Сибір. Через прізвища поселенців скопом записали в документах німцями. Втім, спочатку вважатися німцем, акуратним і дисциплінованим, мало престиж: «Жили ми собі як німці і жили. Це тільки під час війни ми дізналися, що таке німці».
Так історія почала розколювати на частини колись численну і згуртовану громаду. Ті, хто не поїхав до Сибіру (а їх була більшість), незабаром стали громадянами Польщі, до якої, за умовами Ризького мирного договору 1921, перейшли Західна Білорусь і Західна Україна.
У 1940 році голендр «поділили» між собою СРСР і Німеччина. Голендри жили вздовж Бугу, що розділяло радянські і німецькі війська. Їм як носіям німецьких прізвищ було запропоновано возз’єднатися з фатерландом. Більше 2000 чоловік перейшли на німецьку сторону. Потім їх переселили в спеціальний адміністративний район недалеко від Познані, а навесні 1944 року, під час наступу Червоної армії, вони пішли з іншими німцями і осіли під Берліном і на заході Німеччини, де і живуть досі.
Сім’ї, які вирішили залишитися на радянській території, були в 1941 році депортовані в східні табори, оскільки складалися з «осіб німецької національності», і таким чином, як і їхні родичі на початку століття, теж опинилися в Сибіру. Але вже не з власної волі. Скільки їх було, яка частина з них зуміла вижити, невідомо.
Як би там не було, але влаштувавшись на землях Лещинського, ці люди опинилися в ізоляції від своєї колишньої батьківщини. Тих, хто поїхали в Сибір, і тих, хто залишилися на Волині, розділяло величезна відстань, але, тим не менш, зв’язку між ними не переривалося. Вони писали один одному листи, вітали зі святами. Незабаром ситуація змінилася – війни розділили людей сильніше, ніж відстань, – голендри стали громадянами різних держав. Вони продовжували писати один одному листи, але тепер це стало набагато складніше.
Однак залишилися люди, які живуть зараз в Німеччині, але народилися на Волині і ще пам’ятають дещо про життя Голендри в ті часи. Це Арнольд Едан з міста Коттбус, батько якого завідував канторатом в Олександрівці. Арнольд сам за велінням серця в 2005 році приїхав в Олександрівку побачити рідні місця, зустрітися з далеким дитинством і старими знайомими – Євгенією Риль (батько Адам Риль), Іриною Котюк (мати Анна Гольц), Марією Івчік (батько Едуард Риль), Оленою Мохнюк ( батько Густав Риль). Це жителі Дуйсбурга – Ірена і Едвард Людвіги, а також Мар’яна і Броніслава Людвіг з невеликого селища Тепхін під Берліном, яких знайшла іркутський етнограф Наталія Галетіна. Сестри Мар’яна і Броніслава народилися відповідно в 1913 і 1924, Едвард Людвіг – в 1925 році в селі Нойбров, а його сестра Ірена – там же, але в 1937. Арнольд народився в 1934 році в Олександрівці. У січні 1940 року всі вони покинули батьківщину і переїхали до Німеччини.
Як згадує Броніслава Людвіг, «… у нас говорили, що ми – голендри, розповідали, що 400 років тому наші сюди прийшли, але хто там прийшов, як це все там було, може з Голландії коли хто прийшов, не знає ніхто. Тільки ось у нас Бог свій, до церкви своєї ходили, пастор був, як у німців в Східній Пруссії, а так більше нічого не знаю. Мама розповідала також, що в 1912 наші в Сибір поїхали ».
Рік 1939 обірвав і цю ниточку. У вересні Німеччина напала на Польщу, почалася Друга світова війна. Дійшовши до Західного Бугу, німці зупинилися. А незабаром Західна Білорусь і Західна Україна «добровільно увійшли до складу СРСР», і радянські війська стали по іншу сторону Бугу.
З розповіді Броніслави Людвіг: «Коли війна була в 1939, то до нас, в Забузькі Голендри, першими прийшли німці. Потім з того боку на Польщу прийшли росіяни. Ми жили біля річки. Буг в той час не був польським кордоном, тут була Волинь. Німці прийшли і росіяни прийшли. Буг зробили кордоном – тут росіяни, там німці. Вересень, жовтень, листопад – і війна закінчилася. У грудні кажуть: німців забирають. Сказали, що 500 метрів – всі повинні їхати, тільки патруль тут повинен ходити».
Радянсько–німецький пакт про ненапад від 23 серпня 1939 року передбачив, в числі іншого, переселення волинських німців до Німеччини, якщо вони того побажають. У зв’язку з цим в Німеччині були видані різні брошури, листівки та газети, в яких говорилося про історичне коріння цих людей, про їх належність до великої Німеччини, німецькому народові.
Звучав заклик: «Повертайтеся додому, Батьківщина вас пам’ятає і чекає!» Ця література поширювалася і серед бузьких і олександрівських голендрів. У січні 1940 року вони були поставлені перед конкретним вибором: Росія або Німеччина. Але Росія для них вже не була країною, громадянами якої вони себе вважали, адже з 1921 року їх села перебували на польській території. Самої ж Польщі, як здавалося в той момент, більше не існувало. А німці обіцяли їм всілякі блага, наголошуючи на національні почуття. Більшість жителів колоній вирішило виїхати до Німеччини.
З розповіді Броніслави Людвіг: «До нас прийшла німецька і російська комісія, стали ми записуватися. Нам сказали день – 25 січень 1940 року. Батько взяв коня, віз. Все покинули: будинок, господарство і поїхали. Всім селом, 150 сімей, і поїхали ».
Пам’ятає ці часи українка Катерина Гончарук, яка живе в Олександрівці і зараз:
–Я пам’ятаю, як голендри виїжджали в сороковому році. Якраз був Новий рік, нас побудували в школі на лінійку: з одного боку українські діти, з іншого – німецькі. Учитель виступив з красивою мовою. Ми підійшли до німецьких дітей, кожному потиснули руку, розцілувалися а потім поклонилися їм. Ось так ми прощалися … Гітлер знав, що воювати з нами буде, ось він своїх людей і забирав.
–Запропонували і моєму батькові виїхати з Олександрівки до Німеччини, – розповідає Євгенія Риль. –Батько, очевидно, і думав податися з усіма разом, але коли сказав про це мамі, вона не погодилася: «Хочеш – сам їдь, але я з дітьми залишуся». І батько залишився. Приходили нам листи, знайомі голендри звали в гості. Але ми побоювалися: поїдемо – а хто його знає що буде? Щось тривожно було, чутки всякі ходили …
Дітей і старих відправляли в Німеччину поїздом, а всі інші їхали возами, везли свої пожитки.
–Як виїжджали голендри, – згадує Євгенія Риль, – то домовилися, що труби музиканти не будуть ховати далеко, щоб на станції Турійськ зіграти на прощання. Але був сильний мороз, і хоча над підводами зробили намети і утеплення з солом’яних матів, труби замерзли, вкрилися інеєм і зіграти не довелось.
В цілому з території Західної України і Західної Білорусі в цей час переселилися до Німеччини 67 тисяч людей, в тому числі 2280 бузьких голендр. Приїхавши до Німеччини, вони виявили, що на них дивляться, як на людей другого сорту, не визнають «справжніми» німцями і презирливо називають «поляками». Проживши на Волині більше трьох століть, вони втратили німецьку мову, сприйняли елементи слов’янської культури. Тому цілком природно, що, опинившись в Німеччині, вони потрапили в становище іноземців на своїй історичній батьківщині.
Деякі сім’ї бузьких голендрів вирішили нікуди не їхати. Коли почалася війна, це рішення стало для них фатальним. Як «осіб німецької національності» їх депортували на схід до таборів. Таким чином, ще одна група голендр опинилася в Сибіру, але вже не зі своєї волі.
Тим же, хто «згадав» про своє німецьке походження, були видані документи, що засвідчують їх належність до нових громадян III Рейху. Покинувши Забужжя, ці люди приїхали спочатку в Лодзь, потім в переселенський табір в Ерлангені (недалеко від Нюрнберга), де вони були з квітня по вересень 1940 року. Потім їм було визначено нове місце проживання недалеко від Познані в Вартегау (адміністративно–територіальний район, утворений німцями на території окупованої Польщі). Всім дали будинки, відібрані у колишніх польських господарів, худобу, птицю і зобов’язали постачати німецьку армію сільгосппродуктами.
Як згадує Броніслава Людвіг: «Дали нам у Польщі в Вартегау господарство, польський будинок це був. Батька, матку з дому вони вигнали, сини на німців працювали. А нам сказали – це ваш будинок». Так вони і жили до весни 1944 року, поки не почався наступ радянської армії, і всі німці в терміновому порядку стали покидати ці землі. Виїхали і голендри. Частина з них осіла під Берліном, частина поїхала далі на захід Німеччини, де вони і живуть до цих пір.
Чи залишиться пам’ять про олександрівських голендр?
Три чверті століття минуло з часів депортації. Міцні будинки, школу, дитячий сад, кірху в Олександрівці розібрали і перевезли в Турійськ, старі спорожнілі будинки розбили на дрова. І ліс смерековий спиляли повністю. Голендрівське кладовище, яке займає панівну над місцевістю висоту, заросло непрохідним чагарником. Зберігся на ньому тільки один надгробок.
Зараз Олександрівка складається з 15 дворів, в яких постійно проживають 6 осіб. До села немає доріг з твердим покриттям, немає лінійного зв’язку. Навесні з села вибратися складно. У магазин і медпункт, які знаходяться в сусідньому селі Озеряни – 3 кілометри, до сільради (с. Новий Двір) – 7 км. Озеро після меліорації стало дрібніше і зменшилося в розмірах. Зникло мілководдя – нерестові місця. Запаси риби вичерпалися, а раки зникли зовсім. На озеро і зараз приїжджають звідусіль відпочивати люди – надто хороші тутешні місця з первозданною ще природою! А моря вже багатьом не доступні!
Приїжджають і німці, колишні голендри, які виїхали, і їх нащадки. Вони вміють зберігати історію і дорожити минулим.
– Років двадцять тому, – розповідає Катерина Гончарук, – кличе мене сусід на прізвище Булат: «Катя, йди сюди, голендри приїхали». Виходжу і дізнаюся – Бенам, він з сімнадцятого року був. “Ти мене впізнала!” – сказав Бенам, обняв мене і поцілував. Потім другий раз приїжджав, карту робив, позначав, де чия хата стояла.
На схемі, згаданій Катериною Гончарук як карта, є позначення: “ANGEFERTIGT: KARL PASTRIK. GEZEICHNET: J.ARNDT MÄRZ ’88”. Можливо, у Карла Пастріка було сільське прізвисько Бенам, і його слід вважати першим, хто в наш час почав відроджувати історію Олександрівки, з’єднувати минуле з сьогоденням. І сталося це в березні 1988 року.
27 червня 1992 приїхали в Олександрівку з Німеччини нащадки олександрівських голендрів Людвіг, Ерна, Іванна, Кароль Пастріки. Людвігу було три роки, коли його вивезли до Німеччини. Після приїзду вони відвідали голендрівське кладовище, де Людвіг, будучи пастором, звершив молебень померлим. Приїжджав з Америки і пастор Зіґфрід Кунц.
У вересні 2006 року знову відвідав Олександрівку Арнольд Едан, побудував через погано прохідне місце дерев’яний місток, який з’єднав Олександрівку з найбільш близьким селом Озеряни, де є найнеобхідніші атрибути цивілізації. На жаль, влітку 2007 року «дикі туристи» його розібрали … Останній раз Арнольд з племінником побував на землі, де народився, в 2014 році.
І все ж, у голендр і їхніх нащадків є надія, що Олександрівка відродиться, будуть засіватися хлібами поля, на луках буде пастися худоба, з’являться в озері раки і води його наповняться рибою. Уміють вони берегти і плекати свою історію.
Далеко в Сибіру, на тайговій околиці Заларінського району, в передгір’ях Східних Саян бузькі голендри 100 років тому заснували три села – Замустече, Новина і Дахнік, зараз це Піхтінск, Середньопіхтінск і Дагнік. Їм вдалося зберегти всю свою самобутність, унікальну етнографію.
У 1990–х такий ось житловий будинок побачила іркутська комісія Центру по збереженню історико–культурної спадщини. Побачила і обімліла – таких не те що в Сибіру, в Росії в принципі немає. До дивних домівок додалися дивні особливості мови, віри і побуту їх жителів. Щоб пам’ять залишилась, створили музей. Робити музей було не дуже важко – колишній власниці купили новий будинок, а старий залишили, як є, з усім старовинним начинням усередині.
А нам, волинянам, слід задуматися: як залишити в пам’яті нащадків історію голендрів – таких малочисельних наших земляків, їхню працьовитість, толерантність, їхній етнос. Хіба багато треба коштів і праці, щоб з садиби Євгенії Риль (нехай світлою буде про неї пам’ять!) створити історико–етнографічний музей, подібний піхтінському?
Нащадки Голендри! Відгукніться, відновіть втрачені зв’язки, Увічніть пам’ять предків, щоб пам’ятати батьківський дах і землю, де народилися батьки.
Цей нарис – результат дослідження, ініційованого Карлом Пастріком і Арнольдом Еданом (Німеччина), буде першим внеском до скарбниці пам’яті про олександрівських голендр – частинки нашої країни.
Переклад з оригіналу Александровские голендры – кто они и останется ли память о них? В’ячеслав Кузнєцов, Луцьк, 2015
