На календарі пізня осінь 2015 року. На годиннику початок дев’ятнадцятої години. За вікном вже темрява. В районі проведення антитерористичної операції ніч наступає якісь більш раптово. І вона завжди якась темніша та густіша, за ті, що є на мирній частині України. І саме в цей момент до чергового лікаря 66 передового військового госпіталю поступає тривожний сигнал – ворожим снайпером, в районі Авдіївської промзони, важко поранено нашого бійця. Захисник України отримав два поранення в груди та живіт. Першу медичну допомогу йому надали фельдшера підрозділу. Та все ж життя українського героя «висить на волосині». Йому потрібна термінова фахова допомога лікарів військового шпиталю.
Рішення було прийнято миттєво. Чергова група військових медиків, підсилена спеціалістом хірургом, та лікарем-анестезіологом капітаном медичної служби Світланою Долик за лічені хвилини вже завантажились у спеціалізований реанімаційний автомобіль. Виїхавши за межі міста, де дислокується шпиталь, водій вимкнув фари. Адже російські найманці ведуть прицільний обстріл по всім автомобілям, що вночі рухаються дорогами АТО. А «швидка» для них, це взагалі найбажаніша ціль. Бо бандити не дотримуються міжнародних норм та правил. Машина з медичними позначками буде розстріляна ними відразу ж як її помітять. Пощади не буди нікому. А особливо лікарям. Факт, що вже неодноразово підтверджений бойовою практикою.
Переїхавши крайній блок-пост вимкнули телефони і навігатори. Це звичайна практика для АТО. Адже по всій лінії зіткнення працюють новітні російські радіоелектронні комплекси, що дозволяють відслідковувати рух та місце положення за даними активного мобільного пристрою. А далі… Далі сподіваєшся на Бога, вдачу та добру пам’ять водія на дороги.
Та цього разу щось пішло не так. Чи то бажання лікарів потрапити до пораненого чим швидше, чи просто випадковість. Наші медики повернули не в той поворот. На дорогах в АТО часто немає не те що вказівників, а навіть назви сіл зняті зі всіх зупинок та знаків. Це свого часу робили російські найманці, щоб уповільнити наступ Українських військ, або щоб просто забрати собі в Росію, як трофей з України.
Досить скоро наші лікарі зрозуміли – навколо ворог, а вони на ворожій території. Паніки не було. Власне як і страху. Водій повільно розвернув машину. Сухий лязкіт, кимось пересмикнутого автоматного затвору – про всяк випадок підготуватись до бою. А Світлана дістала з кишені подаровану подругою, ще перед від’їздом на війну вервицю. Міцно стиснула в долоні прозорі пластмасові бусини. Краще бій, аніж полон, та тортури ординських нащадків.
Час тягнувся незрівнянно довго. Так само з вимкненими фарами, намагаючись не робити зайвого шуму працюючим дизельним двигуном, військові лікарі повернулись на звільнену від окупантів територію. За кілометр вони знайшли потрібний поворот, і виїхали на нашу «лінію 0».
Поранений був у важкому стані. Та його вдалось врятувати. Загальними зусиллями всіх військових медиків, наш захисник залишився живим. І його здоров’ю нічого більше не загрожувало. Хлопця перевезли спочатку до 66 передового шпиталю, а згодом літаком до Дніпра.
Це всього лише одна з історій звичайного фронтового будення ординатора відділення реанімації ВМКЦ Західного регіону капітана медичної служби Світлани Долик. Війна увірвалась в життя цієї веселої україночки разом з сиренами першого медичного конвою, що привіз поранених бійців до Військово-клінічного медичного центру Західного регіону ще у 2014 році, де вона тоді була звичайним цивільним лікарем. Для Львова це був перший борт «звідти». І ніхто ще не знав, і не уявляв, як важко буде приймати молодих людей скалічених зброєю та агресією нашого східного сусіда. Яке психологічне навантаження потрібно буде пережити персоналу госпіталю спілкуючись з батьками поранених, коли потрібно щось казати цим людям, для яких лікар на ту секунду божество, що несе лагідну чи страшну звістку… а слів просто нема, або вони стоять в горлі жмутом болі. Світлана твердо вирішила – бути цивільною, коли в країні почалась віна просто неможливо. Тому наступного дня пішла до військкомату з вимогою призвати її на службу.
Свого першого пораненого вона пам’ятає дуже добре. До найменших дрібниць може розповісти кожну з дев’яти операцій, які були потрібні щоб повернути Олексія в стрій. Тепер він, поранений під час оборони Луганського аеропорту воїн, часто приходить в шпиталь. Просто так навідатись до лікарів. І ще раз сказати дякую. І розповісти про свою службу. Бо незважаючи на складність поранень, за три довгих місяці наполегливого лікування, військові медики повернули захиснику втрачене здоров’я.
Лише за минулий рік на рахунку капітана медичної служби Світлани Долик 320 успішно проведених операцій (і це не враховуючи час перебування в АТО). Лише вдумайтесь в цю цифру – з 365 днів в році – 320 операцій! Але вона не вважає, що робить щось надзвичайне чи грандіозне. Така вже теорія української жіночої гідності. Ніколи не бути осторонь. Особливо коли в твоїй державі війна.
