Його можна сміливо назвати людиною-енциклопедистом. Унікальний вчений, мистецтвознавець, музеєзнавець, філолог Іларіон Свєнціцький є постаттю, яку треба вивчати, досліджувати і захоплюватися його прагненням та зацікавленнями у різних галузях. Він ініціатор створення у Львові Національного музею 1905 року і 50 років був його директором.
Іларіон Семенович Свєнціцький народився 7 квітня 1876 року у містечку Буськ Львівської області. Батько Семен був вчителем, а мати вела домашнє господарство. Хлопець змалку добре вчився і батько подбав про хорошу освіту для сина – віддав його в Українську академічну гімназію у Львові.
Там він провчився до 1895 року. Потім продовжив навчання вже на математично-філософському факультеті Львівського університету до 1899 року. На останньому курсі працює підручним писарем у проф. Шараневича в Ставропігійському музеї. Після закінчення університету є вільним слухачем історико-філологічного факультету Петербурзького університету та Археологічного інституту, де працював у рукописному відділі Імператорської публічної бібліотеки.
1 рік життя Іларіон Свєнціцький віддає військовій службі в австрійські армії. Повертається до Львова у жовтні 1901 році і стає помічником бібліотекаря відділу рукописів і друкованих слов’янських книг бібліотеки Народного дому у Львові. Одночасно у Віденському університеті працює над докторською дисертацією і захищає її у 1902 році.
Переломним моментом у житті Свєнціцького стає 1905 рік, коли москвофільське керівництво Народного дому позбавляє його роботи. Саме тоді Митрополит Андрей Шептицький запропонував Іларіону Свєнціцькому упорядкувати його музейні збірки. І він з радістю прийняв пропозицію і відразу розпочав роботу. Протягом чотирьох місяців Іларіон побував у Наддніпрянській Україні, Білорусі, Росії, а потім їздив селами Лемківщини та Бойківщини, щоб зібрати якомога більше цінного матеріалу для музею, який на тоді ще був церковним.
Уже за 6 років музей отримує офіційну назву «Національного» і стає авторитетною науковою установою Львова. А незамінним його директором протягом півстоліття (з незначними перервами) залишається Іларіон Свєнціцький. Завдяки Іларіонові та його колегам у музеї формувалися унікальні рукописи, стародруки давнього українського малярства, декоративної різьби, народного мистецтва. За його сприянням також відкривалися українські музеї в різних містечках Галичини.
Проте Свєнціцький був не лише музейником. Він досліджував давні писемні джерела, видавав праці з мовознавства, як от «Бучацьке Євангеліє ХІІІ ст.» або «Основи науки про мову українську». Він не обмежував себе вивченням лише українського – його цікавив слов’янський світ загалом. Писав нариси з болгарської, російської, білоруської літератури, вивчав виникнення колядок та щедрівок, орнаменти рукописних книг, гравюри, іконопису; цікавився сучасним мистецтвом.
Своє життя Іларіон Свєнціцький поєднав з Анісією Востряковою. Вони одружилися у 1910 році в Москві. Дружина була дуже освіченою – цікавилася філософією, мистецтвом, літературою, володіла кільком європейськими мовами. Працювала також у музеї, досліджувала давнє шитво і килими.
1913 року доктор Свєнціцький став приват-доцентом Львівського університету. Там він викладав лекції з південно- і східнослов’янських літератур. У музеї читав лекції для студентів Греко-католицької духовної семінарії. Викладацьку діяльність перервала окупація Львова російськими військами. Коли окупанти відступали з міста, вони із собою захопили українську інтелігенцію разом з Іларіоном Свєнціцьким та вивезли до Києва. Захоплену львівську еліту передали на поруки київським громадянам, відтак відомий музейник зміг влаштуватися на посаду заступника директора Київського міського музею і далі займатися улюбленою справою.
До Львова Іларіон Свєнціцький повернувся аж 1918 року – на посаду директора Національного музею і викладача університету. Але згодом польська влада закрила 14 кафедр з українською мовою навчання, тому Свєнціцький влаштував лекції у приміщенні Національного музею для студентів заснованого у Львові Українського таємного університету (1922–1926 рр.).
Уже через кілька років Свєнціцького знову поновляють як доцента в Львівському університеті. Більшовицький режим не чинив прямого тиску на вченого. Після Другої світової війни він продовжував працювати у рідній установі – тоді Національний музей приєднали до Львівської картинної галереї «як український відділ».
Свєнціцький попри все відстоював мистецькі твори музею, які цинічно хотіла знищити тодішня влада. 1952 року влада вилучила полотна відомих українських художників О. Новаківського, М. Сосенка, П. Холодного, О. Кульчицької, Ф. Красицького, М. Бойчука та ін. (портрети діячів Греко-Католицької Церкви, портрети Січових стрільців, роботи митців, засуджених, як буржуазних націоналістів). За це Свєнціцького звільнили з посади директора і перевели на наукову роботу до Інституту суспільних наук АН УРСР. Дії влади щодо цінних колекцій Національного музею вразили здоров’я Іларіона Свєнціцького, адже він жив музейною справою.
Протягом усього життя Іларіон Семенович вів активне листування з багатьма вченими, письменниками, етнографами, книгознавцями, художниками, громадськими та культурними діячами України, Росії, Болгарії, Білорусі, Німеччини, Польщі. Він, зокрема, листувався з К. Студинським, І. Франком, І. Огієнком, О. Барвінським, А. Шептицьким, А. Цьоткою, О. Архипенком, Л. Мишугою, М. Паращуком та багатьма іншими діячами нашої культури.
Іларіон Семенович був не лише хорошим вченим, але й добрим батьком трьох доньок Віри, Марії та Ксенії, яка померла у шестирічному віці. Зі спогадів його молодшої доньки Марії, їм батько любив дарувати книжки, велику увагу звертав на їхнє навчання, зокрема на вивчення іноземних мов. «Мій Батько Іларіон Семенович Свєнціцький був особливою людиною. Вважав, що головним завданням батьків є підготовка своїх дітей до самостійного життя, яке є складним і не завжди таким, як ми того бажали б. Слід це робити систематично, непомітно, без зайвого повчання і нагадування, адже часто вони не сприймаються дітьми і можуть викликати навіть з їх боку різкий протест. Це все, незважаючи на свою зайнятість, намагався здійснювати. Спочатку пробуджував в нас любов до природи, до квітів і дерев, а також до домашніх тварин», – зі спогадів дочки Марії.
Марія Іларіонівна Свєнціцька, згадуючи батька, розповідала, що Іларіон Семенович дуже любив поему Франка «Мойсей», часто повторював слова з поеми, що стали його життєвим «сrеdо». Ці Франкові слова у перекладі грецькою мовою стали епітафією на могилі Іларіона Семеновича Свєнціцького:
Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї
І горів, і яснів, страждав
І трудився для неї.
Не стало Іларіона Свєнціцького 18 вересня 1956 року, у віці 80 років. Похований на Личаківському кладовищі.
Олеся БАРЧУК
Джерело: http://www.dukhovnist.in.ua
Фото: http://www.mankurty.com/
