У роки міжвоєння XX століття, коли українці виборювали собі право на власну ідентичність, якісна освіта мала велике значення для виховання нового покоління інтелігенції. Польська влада створила такі умови, що українці могли навчатися лише за повної асиміляції.
Тому українські громадські і культурні діячі вирішили заснувати свій університет, який діяв у повній конспірації. Український таємний університет працював у Львові у 1921-1925 роках без власного приміщення, виділеної зарплати і головне – без дозволу тодішньої польської влади, яка не була зацікавлена в освічених українцях.
Під час проведення Дня музеїв у Львові докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Олеся Ісаюк прочитала лекцію про таємний університет у Львові. ZAXID.NET законспектував основні тези.
Українці не мали шансу на вищу освіту
Коли Галичина увійшла до складу Австрійської імперії, яка велику увагу приділяла освіті, 1784 року у Львові відкрили університет. Навчання там велося німецькою мовою, а викладачів обирали на конкурсі, незалежно від віровизнання та національної належності. У 1787-1806 роках на теологічному факультеті діяли studium Ruthenum – українські («руські») курси з дворічним навчанням українською мовою. А кафедру польської мови і літератури відкрили лише 1825 року.
«Засновували університет з доволі прагматичним розрахунком на майбутнє. Йшлося про те, щоб врівноважити українську та польську частину громади. Вважалося, що поляки мають Краківський університет, а Львівський призначався для українців. А якщо серед українців не набереться достатньо освічених людей на викладачів, деканів, ректора, то університет мав залишатися на німецькій мові. І в такій рівновазі усе перебувало до кінця 60-х років ХІХ століття», – розповідає Олеся Ісаюк.
Однак згодом Галичина фактично стала автономією. Міністерство народної освіти та віровизнань у Відні видало розпорядження, яке дозволяло викладачам університету самим вибирати собі мову навчального процесу. Оскільки переважна частина викладачів була поляками, то Львівський університет стрімко сполонізувався.
Українські студенти влаштували віча з вимогою збільшити кількість кафедр з українською мовою викладання і предметів, які стосувалися української мови, історії, культури. Поступкою влади було лише відкриття у 1894 році кафедри української історії, яку очолив Михайло Грушевський.
Питання освіти для українців піднімали і українські посли в австрійському парламенті у Відні, щораз частіше виникали студентські бійки між українцями і поляками. Українські студенти демонстративно відраховувалися за власним бажанням з Львівського університету і продовжували навчання в іншому закладі вищої освіти Австро-Угорської імперії.
Студентська бійка 1 липня 1910 року закінчилася загибеллю українського студента Адама Коцка. Після цього у центральний уряд у Відні розпочав тривалі переговори, які закінчилися згодою відкрити український університет у 1916 році. Втім, цим задумам завадив початок Першої світової війни, яка згодом переросла в польсько-українську війну 1918-1919 років, у якій перемогла Польща.
Поляки закрили всі українські кафедри, звільнили всіх викладачів-українців з університету. А до вступників висунули вимогу надати свідоцтво лояльності, видане будь-якою польською громадською організацією чи поліцією, або докази служби у польській армії. Для українських студентів, серед яких було багато ветеранів війни – січових стрільців та вояків Української галицької армії, ситуація зайшла у глухий кут.
Приватні курси та університетські студії
19 серпня 1919 року українські організації запровадили ініціативу приватних студентських курсів. «Ішлося про те, щоб студенти здобули хоча б якимось способом знання на рівні вищої освіти, які б дозволили їм пізніше здати іспити екстерном або ж нострифікуватися, тобто підтвердити свої знання і отримати диплом», – розповідає Олеся Ісаюк.
Курси університетського рівня проводили Наукове товариство імені Шевченка, Товариство наукових викладів імені Петра Могили та Ставропігійський інститут, однак кожні з цих курсів польська влада заборонила. А Львівський університет переназвала іменем Яна Казимира. На претензії українських студентів ректор університету заявив, що «умови можуть ставити тільки ті, хто переміг у війні, а позаяк українська сторона програла, то вона за цю поразку мусить бути покарана».
Тому у липні 1921 року українські партії та організації домовляються відкрити Український таємний університет. Організовують сенат університету, ректором обирають Василя Щурата.
Для зарахування не було вступних іспитів, абітурієнти подавали матуру (атестат зрілості) з гімназії і свої дані. В Українському таємному університеті було три факультети: правничий, медичний та філософський, причому останній налічував багато різних відділень. Урочисте відкриття лекцій відбулося 23 жовтня 1921 року.
Усього на цих факультетах було 58 кафедр: 26 на філософському, 22 на правничому і 10 на медичному. На медичному факультеті викладали програму перших двох курсів. Адже конспіративний заклад вищої освіти не мав спеціалізованого обладнання, приміщень для проведення розтинів, операційної для практики студентів.
Загалом в університет записалося 1258 студентів. І це доволі велика кількість, стверджує Олеся Ісаюк, зважаючи на те, що в офіційному Львівському університеті у 1917-18 роках на чотирьох факультетах навчалося 7 тисяч студентів.
Початок навчання в Таємному університеті виявився не дуже вдалим через арешт ректора. 25 вересня 1921 року член Української військової організації Степан Федак стріляв у Юзефа Пілсудського, який прибув до Львова. Це навело поліцію на думку, що замах і організація Українського таємного університету можуть бути якось пов’язані. Арештували ректора Василя Щурата і керівника університетської канцелярії Богдана Барвінського, які провели у в’язниці більше місяця.
Успішна конспірація
Лекції та організація навчального процесу відбувалися в умовах підпілля. Місця проведення занять постійно змінювали, тому що поліція постійно стежила за помітними в українській громаді людьми. Увесь розклад повідомляли таємно. Лекція одного і того самого викладача могла раз відбутися у приміщенні «Просвіти», а вже наступна, наприклад, на квартирі того ж викладача.
Найбільша проблема була у розташуванні і конспірації канцелярії університету. Там зберігали списки студентів і викладачів, копії залікових книг, відомості про зарплату. «Всі ці дані становили надзвичайно потенційну здобич для поліції. Тому всі документи зберігали у величезних валізах. Сторожем університету найняли Василя Дикого, який був сторожем української академічної гімназії. Задача цього пана Дикого була в тому, що в разі небезпеки, появи поліції, він мав швиденько запхати всі папери у валізу, закрити і зі страшенно заклопотаним виглядом забратися з очей поліції», – продовжує розповідь історикиня.
Частину документів переховували або в архівах Національного товариства імені Шевченка, або у приміщенні кредитного банку. Службовець цього кредитного банку Володимир Мартинець відповідав за конспірацію документів. Він же завідував друком і поширенням листівок із розкладом.
Канцелярія та ректорат університету працювали у кам’яниці «Просвіти» на площі Ринок, 10 (на титульному фото). Там на той час були центральні офіси майже всіх великих організацій – «Просвіти», «Рідної школи», Кредитного банку, НТШ, тому там постійно було багато людей. Серед них легко було сховатися і загубитися у натовпі при можливих облавах поліції.
Викладачами Українського таємного університету були Філарет Колесса, Кирило Студинський, Іван Крип’якевич, Юрій Рудницький (Юліан Опільський), Степан Шухевич, Володимир Старосольський, санітарний лікар УГА Іван Куровець. Їхню працю оплачували зі збірок, благодійних пожертв та допомоги діаспори. «На один семестр університет витрачав 9,5 млн польських марок. А лише на одному заході перед початком навчання зібрали 16 млн марок», – каже Олеся Ісаюк.
Протест піснями
Урочисте відкриття другого навчального року у 1922 році було заплановане у залі музичного інституту імені Лисенка. У поліцію подали заявку на проведення музичного вечора, однак там заборонили захід. Через це студенти пройшлися урочистим походом через центральні вулиці Львова, а по дорозі переспівали весь репертуар української патріотичної пісні. Співочий марш відвідав будинок воєводства і практично всі польські установи.
Студентів час від часу заарештовували під різними приводами, однак викриття діяльності Українського таємного університету вдалося уникнути. Таке навчання тривало до 1925 року. Того ж року через посилення рейдів поліції ректорат закрив студії. Тим паче, що 1923 року рада послів Антанти визнала приналежність Галичини до Польщі і стало зрозуміло, що легалізація університету відсувалося на далеку перспективу. За всі 4 роки існування університет мав чотири випуски, а його канцелярія так і не потрапила в руки польської поліції.
Випускники Таємного університету постали перед проблемою працевлаштування. Вони могли знайти роботу лише в українських інституціях та приватних підприємствах. Складніше було медикам та правникам. Однак дипломи УТУ визнавали у Відні, Ґраці та Празі.
Як аналізує Олеся Ісаюк, історія таємного університету – це частково історія ветеранів: «Туди пішли вчитися колишні офіцери УСС та УГА, які хотіли довчитися. Бо багато з них перервали навчання через Першу світову. Також в університет пішло вчитися друге покоління української інтелігенції – діти науковців, адвокатів, засновників українських організацій. Перекрити доступ до освіти таким людям фактично означало звести український рух на рівень XIX ст, відкинути його назад».
Пізніше для українців з’явилася альтернатива за кордоном – почали відкривати вищі навчальні заклади у Чехословаччині за ініціативою президента Томаша Масарика, Український вільний університет в Німеччині і рільничу академію у Подебрадах.
Орися ШИЯН
Джерело: zaxid.net
