Український Ланос встановив новий рекорд на Драгобраті

4 серпня 2019 року поїхали на гірськолижний курорт Драгобрат, в планах було піднятись до Драгобрата, а далі по хребтах 50 км. Їхати на Усть –Чорну. Плани планами а на ділі довелось все коректувати…

Виїхав  зі Львова зранку, десь о 5 годині. Зі мною був не змінний штурман Микола Головецький, котрий з самого початку мого захоплення бездоріжжям допомагає мені долати складні напрямки в Карпатах,  а також удосконалювати мій Daewoo Lanos та працює штурманом коли разом їдемо кататись. За плечима в нас з ним не одна поїздка, особливо запам’яталась поїздка на найвищу гору Львівської області – Пікуй.

Отже, зі Львова ми поїхали в Закарпатську область через Івано-Франківську в селище Ясеня,  де і почався підйом до курорту Драгобрат.  По дорозі підібрали наших знайомих, котрі теж хотіли їхати запланованим маршрутом на Opel Frontera 4×4 та Subaru XV. В таку експедицію їхати самому не реально, бо хто знає, що може трапитись в горах.

До курортних готелів піднімались довго, хоча з дороги до них всього 8 кілометрів. По дорозі, прокладеній через ліс з постійним підйомом вгору, не зустріли жодного авто на моноприводі (і тим більше Деу Ланос). Зустрічались нам тільки мотоцикли та позашляховики, такі як УАЗ та ГАЗ 66. Коли добрались до гірських готелів, вуха від тиску позакладало, адже вже були на висоті 1200 метрів.

Стало перед нами завдання піднятись на хребет, де закінчуються лижні підйомники. Підйом затяжний та крутий, десь в районі 25 градусів, що досить багато навіть для повнопривідних авто зважаючи на покриття дороги та погодні умови.  Мав надію прорватись розігнавшись без спускання коліс, але в найвідповідальніший момент Фронтера стала попереду мене, тож довелось її оминати  її дорогою, всіяною дрібним каменем, що змусило авто буксувати та зупинитись.

Чесно признатись лячно так стояти автомобілем коли в будь-який момент може щось піти не так і тоді прощавай Драгобрат. А ще я покотився вниз, а котитись було далеко! Штурман майже миттєво попідставляв під колеса великі камені для під страховки моїх гальм. Почали думати, що робити, адже в нас попереду ще великий відрізок дороги і втрачати час на одягання ланцюгів та спробу №2 не хотілось, вирішили зекономити та скористатись допомогою Опеля.  Взяв він нас на буксир та потягнув до гори. Вже потім я довідався, що Фронтера мені завадила тому, що забула увімкнути повний привід. А ще місцеві розповіли, що був легший підйом, аніж той, який обрали ми. Ну, головне заїхали на хребет, хоч і не без поламок (щось почало сильно стукати з лівого боку). Полазивши під машиною зрозумів, що обірвало всередині амортизатора шток, це не критично, адже є ще пружина, яка тримає автомобіль над дорогою, можна їхати потихенько…

Експедиція продовжилась. На перший погляд дорога була простою, але поступово ускладнювалась, аж доки на одному відрізку мене не скинуло в колію з болотом, де лежав хитро замаскований камінь. Одразу після удару пробив колесо машини, тож довелось зупинятись. На спущеному колесі доїхав до більш-менш рівного місця. Насправді не так просто підняти авто на домкраті в горах, машину постійно стягувало в низ та вона падала з домкрата.

Доки я сидів в авто та тримав гальма, штурман ставив останню запаску (вона в нас тільки одна була). Забіжу трішки наперед, гума вже ремонту не підлягала, таку я там діру зробив. А ще зігнув рулеву тягу, не сильно, проте метал не витримав такого навантаження.

Після гірського шиномонтажа пригоди не закінчились. Погода почала швидко псуватись! В нашому напрямку почали збиратись грозові хмари. Найбільше переживав за блискавиці, ми все ж таки на горі, та ще й в залізних конях, котрі ой як добре притягують блискавки… Не думав, що гроза в горах може бути такою потужною, почався град, сильний вітер! Коли зупинились, щоб зробити декілька епічних фото в негоду, я думав мене здує з гори. Холод був звірячий, я в одній футболці замерз моментально!  Далі дорога стала складнішою, місцями було суцільне болото! А варіантів мало, довелось долати.

Грозу проїхали та опинились неподалік гірського озера Герешаска, а чому нам би до нього не поїхати? Дорога до озера вузька, тому довелось чекати доки проїдуть автобуси з туристами. Автобуси на цьому туристичному маршруті на базі ГАЗ 66 – більше там нічого не поїде з такою кількістю пасажирів.  До мети залишалось 1300 метрів і вони були найважчими. Гроза дорогу розмила, а спуск до озера місцями був тільки з глини.  В одному місці довелось залишити Subaru, оскільки назад би він вже не виїхав, а в мене є лебідка…

Полоскотавши нерви та помісивши грязюку ми таки добрались до озера! Вода чистенька і не дуже холодна, але плавати не пішли – озеро кишіло п’явками! Бррр, як подумаю про це то аж мороз по шкірі, краще я буду в Ланосі сидіти на схилі з ризиком перевернутись, аніж полізу у воду до кровососів…

Озеро Герешаска знаходиться на висоті 1577 метрів, а це новий рекорд для Daewoo Lanos та і для монопривода загалом. Хоча я технічно був на висоті 1680 метрів, тому що озеро втоплене в горах і ми до нього спускались вниз.

Погулявши досхочу, вирішили продовжити їхати на Усть-Чорну, але спершу розпитали дорогу в місцевих водіїв Шишиг (ГАЗ 66). Можливо добре, що спитали, а можливо і ні, бо відповідь була не втішна. Чітко дали нам зрозуміти, що там дорога дуже погана, мені без шансів, а Фронтера під великим питанням, враховуючи обставини, мої поламки та поламки Subaru (забув сказати, що Субарік теж не витримав гірського навантаження). Японські інженери не передбачили всі режими експлуатації та погано закрутили болт кронштейна, який тримав стійку стабілізатора. Від вібрації та скручування кузова він просто викрутився сам та пішов гуляти, а стабілізатор почав тертись до заднього привода. Звуки були не приємні але їхати помаленьку можна.

Зовсім відійшов від теми, отже подумавши вирішили повернутись назад до Драгобрата, але до всього – цього часу теж би не вистачило доїхати туди куди планували.

Між озером та тим місцем, де ми залишили Субару було болото і коротенький, але дуже крутий підйом. Болото подолали, а от підйом нас пригальмував. Спершу добре не подумавши спробували, щоб Ланос витягнула Фронтера, але після невдалих спроб вирішили Фронтеру зробити якорем. Сама Фронтера змогла виїхати, хоча й кидалась камінням з-під коліс на всі боки. Лебідку увімкнули, гак зачепили за Фронтеру. Дерев там не було, тому тільки так. Пів години і Ланос сам себе витягнув до верху.  Погода, як на диво, стала знов сонячною і ми вирішили зробити перерву на каву. Кава з такими краєвидами особливо смачна.

Не розумію до кінця як так вийшло, але назад дорога стала складнішою не для мене а для Subaru. Місцями будували міні естакаду з каміння, щоб Субару міг проїхати, а вже на під’їзді до підйомників, в тому місці, де я пробив колесо, Субару вирішив клюнути бампером в болото. Так що довелось його відкопувати, що врятувало тільки передній бампер, а не задній.

До підйомників доїхали стомлені, побиті, голодні… Там був рівний майданчик, що дозволило нам відремонтувати Субару, мої болти з держномера ідеально підійшли для кронштейна Субару. Трішки часу і машина як нова. Свій номер я тимчасово закріпив пластмасовими хомутами.  Чергова гроза зігнала нас до низу. Додому я не поїхав, добре, що маю родичів в Карпатах, тож поїхав на ночівлю до них, ремонтувати свого залізного коня.

Володимир ЄРМОЧЕНКО