Що не кажіть, а Великий театр у Львові (нині Львівський національний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької) залишається найвишуканішою й найпрестижнішою будівлею в місті та головною прикрасою його головного проспекту. А височіє над його чільним фасадом алегорична скульптура «Слави» з позолоченою пальмовою гілкою в піднесених руках.
Пригадую, як кільканадцять років тому «золоту» пальмову гілку зняли для реставрації, і стало важко дивитися на фаціяту театру, бо «Слава» тимчасово втратила свій шик…
Автором львівської «Слави» є відомий скульптор Петро Василь Війтович (Войтович; Wójtowycz Piotr Bazyli, 1862–1938). На 10 червня припадають 165 років від його народження та, ймовірно, 79-і роковини смерті. Скульптури П.Війтовича оздоблюють багато відомих львівських будівель, а також споруди Відня, Будапешта й інших міст.
Походив П.Війтович із Перемишля, з незаможної греко-католицької, руської родини. Його батько працював міським сторожем. Дослідник львівської скульптури, професор НУ «Львівська політехніка» Юрій Бірюльов пише: «Війтович бажав не афішувати своє українське походження і майже не підтримував контактів з українськими громадськими або релігійними організаціями… Від раннього дитинства Війтович проявляв здібності до скульптури й власне в цій професії бачив мету свого життя. У Перемишлі він працював як учень столяра, вирізаючи рами для картин. Потім заробляв собі на життя різьбленням по дереву у Кракові та Львові. Тут у 1882 році потрапив до майстерні Л.Марконі, де 4 місяці вчився обробляти мармур. Марконі вислав скульптора-початківця до Відня. Перебування у цьому місті Війтович вважав одним з найкращих періодів свого життя» ¹.
З 1883 року П.Війтович вчився у Віденській академії мистецтв. Одним із його меценатів став князь Єжи Чарторийський, який призначив здібному молодому скульпторові невелику стипендію. Навчався він у майстерні Каспара Клеменса Цумбуша (1870–1915), який 1874 року отримав від цісаря Франца Йосифа І замовлення на створення грандіозного пам’ятника цісаревій Марії Терезії. Робота над монументальною композицією тривала понад 13 років. Цимбуш доручив П.Вітовичу виготовити бронзові кінні скульптури австрійських фельдмаршалів XVIII століття Леопольда Йозефа фон Дауна, Людвіґа Андреаса Квенґюллера, Ґідеона Ернста фон Ляудона й Отто Фердінанда фон Трауна, які були встановлені по діагоналях композиції. Відкриття пам’ятника відбулося на площі Марії Терезії при віденському Рінґу 13 травня 1888 року, коли відзначали 171-у річницю цісареви.
Підчас студій в Академії П.Війтович виконав ще декілька робіт у стилі необароко та манієризму. У 1890–1892 він студіював мистецтво в Римі на стипендію цісаря Франца Йосифа І. Повернувшись до Відня, Війтович працював з професором Цумбушем над пам’ятниками фельдмаршалові Йозефу фон Радецькому та «Перемоги під Віднем над турками у 1683 році».
У 1894 році П.Війтович повернувся до Львова. «Львівське мистецьке середовище придбало скульптора вже зрілого, з обґрунтованими поглядами на мистецтво і повністю сформованою мистецькою мовою. Відтоді стиль Війтовича протягом десятиліть майже не змінювався… Цей стиль поєднував неокласицизм і натуралізм з необароко, а Війтович ще доповнив емоціональною інтерпретацією образів» ².
Перейдімося деякими львівськими адресами, пов’язаними з життям і творчістю Петра Війтовича.
Почнемо з залізничного вокзалу на пл. Двірцевій. Його будівництво тривало у 1899–1903 роках за проектом архітектора Владислава Садовського та за участі фірми Івана Левинського. Новий двірець урочисто відкрили 26 березня 1904 року. Його будівля творилася на межі двох сторіч і двох архітектурних стилів – історизму та сецесії, тож обидва вони знайшли тут своє відображення. При спорудженні вокзалу використали тодішні нові технології.
В основі його плану лежить видовжений прямокутник, довша сторона якого прилягає до лінії перонів. У центрі та з боків височіють три ризаліти, завершені великими банями з ліхтарями. Над порталом центрального входу бачимо скульптури Петра Війтовича, які символізують місто Львів і залізничний рух.
У 1923 році на бічних ризалітах двірця встановили по дві пари скульптурних груп авторства П.Війтовича. їхні сюжети були основані на подіях польсько-української війни 1918–1919 років за Львів і Галичину. Зліва направо: «Побудка», «Атака», «Після битви», «Увінчання». Вони були знищені під час ІІ Світової війни та повоєнної відбудови двірця.
Рухаючись від вокзалу до центру міста, виходимо на вулицю Городоцьку. Тут у 1920-х роках у кам’яниці під №9З (тепер це №143) мешкав сам П.Війтович. Кам’яниця належала українському страховому товариству «Дністер».
Майже поруч, на теперішній площі Кропивницького, височіють три вежі колишнього костелу Св. Єлизавети (тепер храм Свв. Ольги та Єлизавети), збудованого за проектом “найготичнішого” галицького архітектора Теодора Маріана Тальовського (1857–1910) в 1911 році. Західний фасад, що дещо виступає вперед за лінію веж, прикрашає портал головного входу з великою розетою. Над порталом встановлено скульптурну композицію “Розп’яття з Пристоячими – Божою Матір’ю та Св. Іваном-Євангелистом”, створену в того ж року Петром Війтовичем.
У 1917 році в костелі встановили гіпсовий вівтар Св. Йосифа, виготовлений Петром Війтовичем. Первісно його планували виготовити з мармуру у Флоренції, але І Світова війна перешкодила втіленню цього задуму (з 1915 року Італія воювала проти Австро-Угорщини). Фундаторами вівтаря були львівські залізничники, тому дехто з них був зображений на ньому. Зокрема, тодішній директор Львівської залізниці Юзеф Рибіцький. Вівтар було знищено за радянських часів (активісти Товариства Лева, впорядковуючи 1988 року колишній костел перед реставрацією, ще бачили рештки гіпсових барельєфів).
До центру міста рухаємося вулицею Дорошенка (колись Сикстуською). Найпомпезнішою кам’яницею на Сикстуській став будинок під №19. Його збудували 1909 року в необароковому стилі за проектом Володимира Подгородецького для банкіра Едварда Ляндау. Фасад прикрашають великі вікна, потужні коринфські колони та шість скульптур, створених Петром Війтовичем. Вони символізують (починаючи зліва) “Війну”, “Мир”, “Науку”, “Мистецтво” (ототожнене з жінкою, що тримає в руках палітру та молоток), “Працю” й “Торгівлю” (останню уособлювала постать Меркурія). На жаль, доволі вузька вулиця не дозволяє як слід оглянути й гідно оцінити фасад цього будинку.
Виходимо на проспект Свободи, головну та найпрестижнішу вулицю Львова. На ньому 1896 року почали будівництво «Нового міського театру» (на відміну від «Старого» – театру Скарбека), який також називався «Великим» (тепер Львівський національний театр опери і балету ім. Соломії Крушельницької, пр. Свободи, 28). Автором проекту нового театру був архітектор Зиґмунт Ґорґолевський (1845–1903). Урочисте відкриття будівлі відбулося 4 жовтня 1900 року.
Над чільним фасадом театру височіють три крилаті шестиметрові бронзові скульптури: в центрі – “Слава” з позолоченою пальмовою гілкою, ліворуч – “Геній драми” з маскою, праворуч – “Геній музики” з лірою. Їх виконано за моделями Петра Війтовича на фабриці А.Бешорнера у Відні 1900 року.
Скульптурні прикраси залу глядачів виконали Петро Віталіс Гарасимович, Петро Війтович, Едвард Подґурський, Джоано Джованетті й учні Львівської художньо-промислової школи. Над авансценою вміщено скульптури роботи П.Війтовича – крилатого Генія та Богині Мистецтв, які тримають герб Королівського столичного міста Львова і лаврову гілку.
Вестибуль театру рясно оздоблений різнобарвним мармуром, позолотою, декоративними розписами та скульптурою. Портал входу прикрашений біломармуровими статуями роботи П.Війтовича “Комедія” і “Трагедія” та барельєфом з профілем З.Ґорґолевського, створеним 1907 року Юліаном Белтовським. Фойє (Дзеркальну залу) театру прикрашають чотири жіночі алегоричні скульптури (теж різця П.Війтовича): “Любов”, “Заздрість”, “Пиха” (з люстерком у руках) і “Материнство”.
У 1898–1904 роках на частині площі Каструм збудували величний дім Міського промислового музею ім. Цісаря Франца Йосифа І (тепер проспект Свободи, 20). Чільний фасад прикрашали статуї та барельєфи скульпторів Антонія Попеля, Михайла Паращука, Петра Війтовича, Григорія Кузневича.
У міжвоєнний період ця установа мала назву “Міський музей художнього промислу”. У 1951 році залишки його збірок перенесли до Музею етнографії та художнього промислу (нині проспект Свободи, 17), а в будинку 1952 року відкрито Львівський філіал Центрального (московського) музею В.І.Леніна. При цій нагоді було знищили майже все оздоблення фасаду – не лише герб Королівського столичного міста Львова з коронами, але й статуї “Живопис” і “Скульптура” авторства П. Війтовича (біля входу), скульптурну групу А.Попеля “Освіта, Промисловість і Мистецтво” (над порталом входу) та горельєфи Г.Кузневича над вікнами. Алегоричні скульптури оголених жінок не пасували до образу вождя більшовицької партії.
На першому поверсі будинку №8 на площі Міцкевича збереглася аптека з інтер’єром у стилі бідермаєр, виконаним у 1921–1922 рр. за проектом архітектора Генрика Заремби. Позолочені фігурки путті та левів у цій аптеці, що належала Стефану Штенцлю, створив скульптор Петро Війтович.
На вул. Підвальній, 6 стоїть будинок пожежної стражниці, який виходить головним фасадом на площу Данила Галицького. Триповерховий будинок з двобарвної нетинькованої цегли, «коптярки та вишнівки», збудований у 1899–1901 рр. будівничим Володимиром Подгородецьким на місці літнього театру в неоготичній стилістиці за проектом Юліуса Гохберґера й Ігнація Брунека. Споруду прикрасила скульптура Св. Флоріана (покровителя пожежників), виготовлена П.Війтовичем.
Будинок на вул. Саксаганського №11, споруджений у 1911–1912 рр. за проектом того ж Володимира Подгорецького, вирізняється своєю необароковою стилістикою та розкішним порталом з корінфськими колонами та двома атлантами роботи скульптора Петра Війтовича.
Комплекс будівель Художньо-промислової школи на вул. Снопківській, 47 спорудили у 1907–1910 роках за проектами Владислава Садловського й Адольфа Віктора Вайса. Над головним входом встановлені горельєфні скульптури «Мистецтво» та «Праця», створені Петром Війтовичем (1909). Тепер у цих будівлях розміщені Львівський технікум залізничного транспорту та Львівський коледж декоративного й ужиткового мистецтва ім. Івана Труша, частину приміщень займає Академія мистецтв.
До нашого часу збереглися дві статуї ангелів, виготовлені Петром Війтовичем, які завершують абсидні колони храму Пресвятої Трійці (колишнього костелу монастиря Сакраменток). Деякі його роботи збереглися у Латинській катедрі, костелах Єзуїтів (тепер храм Свв. Петра і Павла) та Домініканів (тепер церква Пресвятої Євхаристії).
У 1930-х роках самотній П.Війтович вже не міг займатися творчою працею й опинився у скрутній ситуації. «Після 1931 року 70-річний скульптор припинив працювати. Він страждав від різних хвороб й алкоголізму» ³. Забутий громадою, він останні роки життя провів у притулку Фундації Роберта Домса, що функціонував до 1939 р. (вул. Митрополита Андрея, 10).
Помер митець між 9 і 11 червня 1939 року у військовому шпиталі Львові. Похований на Янівському цвинтарі. Його могила забута і втрачена.
У 1991 році одну зі львівських вуличок (між вулицями Митрополита Андрея та Шептицьких) названо на згадку про П.Війтовича. Її проклали у 1890-х під час забудови садибних ділянок на захід від собору Св. Юра. Початкова назва – Домса, за прізвищем львівського підприємця та філантропа Роберта Домса, який близько 1893 року заснував уже згаданий притулок для митців похилого віку. Під час німецької окупації, у 1942–1944 роках вулиця називалась Жіночою (Frauenstrasse), у 1946-му її перейменували на Червонофлотську. З 1991 року це вулиця Петра Війтовича.
ПРИМІТКИ:
¹ Бірюльов Ю. Львівська скульптура від раннього класицизму до авангардизму. – Львів, 2015. – С. 211, 212.
² Там само. – С. 213, 214.
³ Там само. – С. 222.
Джерело: https://zbruc.eu/
