Українська військова організація (УВО) була утворена влітку 1920 р. у Празі заходами старшин різних українських формацій, коли вже стала зрозумілою поразка українських військ у національно-визвольних змаганнях. Очолив УВО полковник Армії УНР галичанин Євген Коновалець.
Головною метою новоствореної структури було, спираючись на власні сили, методами підпільної боротьби продовжувати змагатись за здобуття української державності та підтримувати бойовий дух українців.
Окреме місце в історії УВО займають судові процеси над її членами. Зали судових засідань, де були присутніми чимало представників українських, польських і навіть закордонних засобів масової інформації, ставали для членів УВО трибуною для виголошення ідейних переконань, пояснення вчинків та заяв про продовження визвольної боротьби українців. А сам перебіг кожного судового засідання мав першорядний вплив на всю українську суспільність та молодь зокрема.
Як правило, у зв’язку з тривалими розслідуваннями суди над членами УВО відбувалися роком пізніше від вчиненої ними акції. Самі судові засідання могли тривати цілими місяцями.
Привертають увагу найгучніші судові процеси над членами УВО, які відбувалися протягом 1920-х років в Галичині. Перша гучна судова справа відбулася у 1922 р. Тоді на лаві підсудних перебували особи, яких звинувачували у замаху на життя керівника Польщі Ю. Пілсудського під час його візиту до Львова восени 1921 р., вчиненого молодим увістом Степаном Федаком (“Смок”).
Окрім членів УВО, слідство велося проти багатьох впливових у Галичині українців, наприклад, доктора Василя Щурата, відомого українського вченого, ректора таємного Українського університету Михайла Галущинського, доктора Лева Ганкевича та ін.
Загалом у ході цієї справи, польські правоохоронці в антидержавній діяльності звинуватили тринадцять осіб. Головного фігуранта справи С. Федака було засуджено на 10 років, решту – на кілька років важкого ув’язнення. Під час слідства усі затримані поводилися надзвичайно відважно. Сам С. Федак після численних тортур під час допитів не змінив власної позиції і зазначав, що його дії були спрямовані виключно проти польського львівського воєводи О. Грабовського, а не проти самого Пілсудського. За його словами, цей акт мав засвідчити продовження боротьби українців за власну державу перед польськими урядовими колами та світовою спільнотою та як протест проти поділу Східної Галичини на воєводства.
Адже в цей час уряд ЗУНР, перебуваючи за кордоном в еміграції, ще намагався на дипломатичному рівні домогтись визнання української державності принаймні в кордонах Галичини.
У грудні 1924 р. у Львові розпочався судовий процес проти групи осіб, звинувачених у шпигунстві та належності до УВО. У цій справі все почалося з арешту львівською поліцією зв’язкової УВО Ольги Басараб, у помешканні якої була виявлена велика кількість матеріалів військового характеру. Намагаючись отримати якомога більше інформації, у в’язниці польські поліціянти її закатували на смерть.
Після рішення послів Ради Антанти у березні 1923 р. про остаточне приєднання Східної Галичини до Польщі тактика Української військової організації змінилась. Так, члени організації в краї мали вести звичайне легальне життя, в жоден спосіб не видавати себе і усіляко заперечувати свою причетність до УВО.
Навесні 1926 р. у Львові відбувалося судове засідання у справі т. зв. “поштовців”, увістів, які брали участь у т. зв. “ексах” протягом 1924–1925 рр. Експропріації – це збройні напади на фінансові установи Польщі і поштові вози з метою вилучення грошей для організаційних потреб. Такі дії вживали революційні організації у різних країнах світу, а увісти просто запозичили цей досвід. Керівником УВО в Галичині на той час був сотник Юліан Головінський, який разом із ближчими соратниками створили спеціальну групу – “Летючу бригаду” з досвідчених членів УВО та розробили цілу систему підготовки та проведення такого роду акцій.
Варто наголосити і на зусиллях галицьких українських адвокатів, які захищали увістів у судових процесах. Як правило, підсудних захищали кращі українські галицькі адвокати – Лев Ганкевич, Володимир Старосольський, Степан Шухевич та ін. Завдяки їх умілій тактиці захисту багатьом увістам вдавалося уникнути ув’язнення. Ці адвокати, яким найбільше довіряло підпілля і які мали найбільше роботи, насправді перебували в найскрутнішому фінансовому становищі. “Безперечно, ми зі Старосольським — мимо нашої тяжкої праці — хлептали біду”, — писав Шухевич у спогадах. Організація намагалася віддячувати правникам, приховано оплачуючи їхні послуги. Зокрема, у 1925 р. М. Матчак, що був касиром УВО у Львові, надавав гроші для українських адвокатів, які захищали заарештованих увістів. (фото №2)
Таким чином, політичні процеси 1920-х років були своєрідним підгрунтям подальших судових засідань. Завдяки присутності українських, польських та закордонних журналістів під час судових розправ, широкий загал дізнавався про подробиці функціонування організації, мету її діяльності, почув про обґрунтування методів боротьби. Самовідданістю відзначалася праця українських галицьких адвокатів, що виступали оборонцями увістів в усіх судових процесах, часто навіть не вимагаючи платні за свої послуги.
Марія ЧАЙКІВСЬКА
Список використаних джерел та літератури:
- Галайко Б. Судові процеси над членами Української Військової Організації та їх суспільний резонанс // Вісн. Нац. ун-ту “Львів. політехніка”. – 2012. – № 724. – С. 169-173.
- Шухевич С. Моє життя. Спогади / Степан Шухевич. – Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1991. – 619 с.
- Штокало В. Діяльність краєвої команди УВО у 1923–1924 рр. (за матеріалами ЦДІА України у Львові) / Василь Штокало // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. – зб. наук. пр. – Вип. 7. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2005. – С. 308–318.
