Навряд Володимир Вікторович забираючи з пологового будинку свою дружину Марію, і невеличкий пакуночок з чарівною донечкою, думав, що мене близько двох десятків років, і ця маленька дівчинка перетвориться не просто на красуню, а на справжнього воїна – захисника Батьківщини.
Сьогодні, старший лейтенант Олександра Безсмертна прес-офіцер 36 бригади морської піхоти. Нещодавно склала іспит на носіння чорного берету, має великий реальний бойовий досвід. Та про все по порядку.
В рідному Сашиному місті Хмельницькій, немає моря, човнів і чайок. Та власне дівчина мріяла і не проте. В їх домі був чорно-білий телевізор «Весна», по якому маленька Саша дивилась балет. Тому перша її мрія була стати балериною. Однак не дозволив зріст, надто вона тендітна і маленька. Наступним бажанням було стати лікарем. Дівчина навіть успішно склала іспити в два цивільних медичних навчальних заклади. Та самим сильним бажанням було – стати військовим журналістом. Не просто цивільним репортером, який час від часу приїжджає у війська, а саме носити погони, щоб бачити і розуміти життя армії, жити цим життям. Однак, на час коли наша героїня доросла до можливості поступати у військовий вуз, військову журналістику вже було знищено. Єдину в нашій державі кафедру, яка готувала цих спеціалістів, у Львові, було зруйновано, викладачів звільнено.
– Ще у 2010 році, я просто поїхала погуляти по Києву, – розповідає Олександра. – Якось само-собою я потрапила до Києво-Печерської Лаври. Там є фонтан біля якого люди загадують бажання. Я загадала поступити у військовий навчальний заклад на спеціальність журналістика. І бажання хоч частково здійснилось. Коли я склала вступні іспити, то мені прийшли листи з запрошеннями до трьох вузів. Двох цивільних і військового. Я обрала офіцерську кар’єру. На момент мого вступу до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальності військового журналіста там вже не було. Тому я пішла навчатись на фах «культурологія». І зараз я магістр дуже специфічної спеціальності – культурології.
Завдяки грамотно побудованій навчальній програмі, Саша змогла розібратись в специфіці служби всіх сухопутних підрозділів. Практикувались в роботі на посадах заступників командирів підрозділів по роботі з особовим складом та начальників клуба. Незважаючи на вік, та початкове військове звання Олександра разом з товаришами шукала однодумців і намагалась покращувати та змінювати культурно-просвітницьку роботу у військах. А з початком АТО, то вони започаткували практику занять з особовим складом по веденню інформаційної війни, морально-психологічного забезпечення бою тощо. Після завершення навчання її розподілили в одну з частин Військо-Морських Сил. Це не збентежило цілком сухопутну, на той час, дівчину а навпаки додало певного азарту в її службі. Та все ж вона мріяла про військову журналістику. І тому за кілька місяців перевелась в бригаду морської піхоти на посаду прес-офіцера.
– Власне на цій посаді я відчула себе і журналістом, і те, як потрібно працювати з журналістами, – каже старший лейтенант Олександра Безсмертна. – Це дуже важливо і потрібно. Показувати правду про лінію фронту. Казати про тих, хто захищає Україну. Демонструвати «обличчя фронту».
До морпіхів приїздить багато цивільних журналістів. І на думку Олександри це добре, бо підрозділи «чорних беретів» стоять в дуже складних місцях. Часто там немає ні мобільного покриття, ні навіть електрики. Тому зв’язок з рідними стає певною проблемою. Олександрі доводиться спілкуватись з хлопцями та їх батьками. Бути таким собі провідником між ними. А коли батьки бачать своїх дітей по телебаченню, то зазвичай дякують. Бо це найкращі «привіти» до дому. За словами офіцера, їй працювати з місцевими журналістами і легко і цікаво. Бо всі вони налаштовані за Україну. Завжди готові виїхати в найважчі місця. І роблять так, щоб їх інформації не надали шкоди хлопцям.
– Мені дуже приємно бачити, що журналісти просто товаришують з нашими хлопцями, часто приїздять до нас не по журналістському завданню, а просто в гості, – поділилась Олександра. – Морські піхотинці чекають їх. І навіть десь забирають свій час від сну, залишаючи його на спілкування з представниками преси.
Хоча з самого початку морські піхотинці досить неприйнятно ставились до роботи журналістів. Боялись давати інтерв’ю, пускати на позиції тощо. Вважали, що представники мас-медіа обов’язково викажуть ворогу вогневі точки, чи якось не коректно розкажуть про роботу військових. Олександрі, як прес-офіцеру довелось провести чималу роботу, щоб між військовими і журналістами виникла взаємна довіра та симпатія. І її труди принесли гарний результат. Командири підрозділів почали самі звертатись до неї щоб запросити до себе журналістів. Показати яким чином терористи нищать інфраструктуру Донбасу, розповісти про порушення домовленостей. А головне показати, що морська піхота не здає позицій, а стоїть все міцніше на своїх рубіжах.
Та не все просто в роботі прес-офіцера. Є дуже складні моменти. Найважчим для себе старший лейтенант Олександра Безсмертна вважає робити сповіщення про загибель своїх бойових побратимів. Бо не передати писаними літерами ту гіркоту душі і важкість серця, коли сьогодні бачишся і вітаєшся з людиною. А завтра його взнаєш, що його забрала війна. І попри сльози розпачі потрібно виходити перед камери, до журналістів та розповідати про останні події.
– Мене часто питають, чи важко тендітній дівчині встановити свій авторитет в суто чоловічому колективі? – продовжує Олександра. – Моя думка, що все справа не в статі, чи фігурі. Справа в самій людині. І коли ти маєш ціль, то можеш її досягнути. Направду я дуже вдячна нашому командуванню, за те, що старші офіцери розуміють важливість автономної роботи своїх підлеглих. Вони дають нам самореалізовуватись.
Знання отримані в академії для Саші не просто сталий елемент. Вона постійно намагається вдосконалюватись. Читає чимало літератури по організації зав’язків з пресою та громадськістю, намагається знайти дані про те, як працюють подібні офіцери в інших арміях світу. А головне, намагається бути серед своїх офіцерів, сержантів та солдат. Будь то на передовій чи в тилу. Вона не обмежує своє спілкування стінами кабінету, не вимагає якихось безтолкових папірців чи звітів. В її розумінні робота прес-офіцера полягає в багато чому іншому.
– На початках часто траплялось так, що приходиш в підрозділ, починаєш говорити з хлопцями і з тобою спілкуються, – каже старший лейтенант Олександра Безсмертна. – Спочатку як з дівчиною, але в ході бесіди, як з спецом. А потім дивляться на мій погон і з подивом перепитують: «ти що офіцер?». Я в них багато чому вчусь. Не боюсь перепитувати, якщо щось незрозуміло чи не ясно. Бо мати ґрунтовні класичні знання це добре. Але ще краще коли вони підкріплені практикою.
Крім цього, на думку офіцера, є чимало питань про які бійці просто самі не скажуть. Але більшість проблем та недоліків в військовому житті, можна вирішити, чи просто покращити. Головне спитатись і почути, що тобі кажуть. А потім зробити висновки та втілити їх в життя. Власне тому, у морпіхів чи не найпрогресивніше ніж у всіх Збройних Силах України керування.
– Нехай я маленька, – каже Олександра. – Але я – бойова одиниця! Я ніколи не питаю, що держава зробила для мене. Я ставлю перед собою питання, що я зробила для своєї Батьківщини. Мій шлях розпочався в армії. Тут я зустріла однодумців з якими ми робимо реальні речі, щоб збудувати нашу країну. І ми це зробимо якісно!
Нещодавно старший лейтенант Олександра Безсмертна склала складний іспит на право носіння чорного берету. Разом зі своїми бойовими побратимами вона пройшла складну багатокілометрову смугу перешкод. А після цього в урочистому строю поклялась бути вірною Україні.
Коли закінчиться війна, Олександра мріє зробити так, щоб про подвиг сучасних героїв не забули нащадки. Адже саме люди, які зараз захищають Україну можуть стати одним з тих елементів, що об’єднають нашу державу. І на превеликий жаль за чотири роки війни ми і досі не маємо жодного художнього фільму чи серіалу героєм яких був би солдат Збройних Сил України. Цю помилку пропагандистів і бажає виправити старший лейтенант Олександра Безсмертна.
