Таємниці життя і смерті рівненського князя-композитора

…Червневого дня 1871 року на Личаківському кладовищі Львова з почестями ховали одного вельможного пана. Скорботні промови були сповнені жалю і співчуття до страждань померлого, які він терпів упродовж тринадцяти останніх років… Його життя — ще одна цікава сторінка з історії княжого двору в Рівному, а отже й з історії нашого міста.

За трохи більше, ніж 200-річне володіння Рівним магнати Любомирські залишили по собі цікаві бувальщини, які нині відкривають нам чимало таємниць і загадок з нашого минулого. Доля п’ятого рівненського князя з династії Любомирських — Казимира Анастасія Кароля — не виняток.

Музика замість материнської ласки

Батьками Казимира (народився 17 лютого 1813 року) були володар Рівного генерал війська польського, віце-губернатор Волинський князь Фридерик Любомирський і Францішка з графського роду Залуських. Нестямно закохавшись у 15-річну Францішку, 29-річний Фридерик одружився з нею фактично проти волі батька. З огляду на сумнівну репутацію матері його обраниці князь Юзеф застерігав сина, мовляв, яблучко від яблуні… І передчуття його справдилися дуже скоро. Францішка, на відміну від “провінціала” Фридерика, надавала перевагу європейським столицям. Навіть діти не втримали її в Рівному. І гучний скандал не забарився. Коли маленькому Казимиру не виповнилося й трьох років, а його старшому брату Владиславу шести, юна матуся, закрутивши роман з відомим на всю Волинь “Дон Жуаном” і поетом Антонієм Мальчевським, повіялася з ним у вояж по Європі, і більше вже ніколи не повернулася до рівненського двору.

Пізніше, покинувши незаможного коханця і розлучившись з Любомирським, вийшла заміж вдруге за барона Фелікса фон Ронне. Францішка відмовилася від синів, залишивши Владислава і Казимира під опіку своїй колишній свекрусі — княгині Людвиці. У новому шлюбі Францішка народила двох дітей, але ні Казимир, ні Владислав не зустрічалися зі своїми зведеними братом і сестрою.

А князя Фридерика цілковито поглинула його найголовніша пристрасть — будівництво. Мало не кожну новобудову в місті князь відвідував, щоб дати настанови, допомогти з проєктуванням і покерувати. За Фридерика в Рівному зводили нові кам’яниці, прокладали і впорядковували вулиці. Саме при ньому на теперішній Драгоманова, зокрема, з’явилися ошатні будиночки замість розвалених сільських халуп. Та головним великим будівництвом князя Фридерика в Рівному була, звісно, гімназія (тепер в її приміщенні краєзнавчий музей), фундатором якої він виступив, надавши для цього і кошти, і землю, і розкішне приміщення оранжереї в родовому маєтку.

Князь Фридерик був останнім з рівненських Любомирських, хто мешкав у величному фамільному палаці, зведеному його дідом Станіславом. Зібравши залишки родинних реліквій і коштовностей, меблів, посуду, колекцію картин, князь Фридерик переселився у будинок на околиці міста на узвишші названому “Гіркою” (нині парк імені Шевченка), придбаний ним у придворного архітектора і паркобудівника Жана Якуба Бургіньйона. Що більше занепадав великий князівський палац, то ошатнішим ставав будинок на “Гірці”. За елегантну скромну красу сучасники називали його “білим палациком”.

Згодом князь Фридерик знайшов і подружню втіху — в новому шлюбі з колишньою акторкою віденського театру Кларою де Фламанд. Після смерті князя Фридерика в 1848 році вдова, якій було призначено пожиттєве утримання, ще довго мешкала з родиною Казимира Любомирського в Рівному.

У той час, коли батьки з головою занурилися кожен у свої пристрасті, малий Казимир під опікою бабусі Людвики робив у Рівному свої перші кроки в музиці. Талант юного князевича першим помітив капельмейстер оркестру при рівненському дворі Йозеф Шмідберг, у якого маленький Казимир брав перші в житті уроки музики. Затим загальну освіту і музичне мистецтво рівненський князевич опановував у престижному на той час волинському “виші” — Кременецькому ліцеї. Там він зрозумів, що музика — це назавжди.

Європа. Серед знаменитостей і спокус

Грунтовну музичну освіту Казимир Любомирський здобував у Європі. Зокрема в Дрездені у школі Юстуса Іоганна Фридриха Дотцауера — німецького віолончеліста, композитора і музичного педагога.

Подорожуючи Європою, завів знайомства з видатними особистостями. Серед них — Ференц Ліст і Фридерик Шопен, фундатор польської національної опери Станіслав Монюшко, державний діяч, поет і музикант, колекціонер і меценат ХІХ століття Густав Олізар, композитор, педагог і теоретик музики Юзеф Ельснер. У Варшаві князь Казимир потоваришував з письменником Каєтаном Крашевським, молодшим братом відомого польського художника і найплодовитішого в історії польської літератури автора, чимало творів якого присвячено Волині, Юзефа Ігнаци Крашевського.

Невдовзі й ім’я молодого талановитого поета і композитора рівненського князя Казимира Любомирського зазвучало в богемних колах. Він став членом багатьох хорових і оркестрових товариств у Німеччині і Франції. А згодом у Варшаві, де мешкав тоді князь, з’явився його музичний салон — данина тодішній моді й престижу аристократа. Тамтешня “тусовка” — така собі компанія з вершків світського товариства, відомих митців і митців-початківців. Не обходилося, звісно, й без шукачів пікантних пригод і любителів флірту.

Вочевидь, не уникнув богемних вольностей і спокус і рівненський князь. На що натякав, зокрема, Автоном Солтановський у своїх “Записках” (з 1849-го по 1864-й рік працюючи викладачем Рівненської чоловічої гімназії, вів щоденник, де описував цікавинки з рівненського життя; попри те, що йому можна закинути суб’єктивне ставлення, його “Записки” відкривають завісу над багатьма таємницями життя Рівного середини ХІХ століття; “Записки” частково друкували в журналі “Киевская старина” в 1892-1894 роках, – прим. авт.). Автоном Солтановський — про князя Казимира (мовою оригіналу): “… был мужчина лет под сорок. Но беспутная жизнь в столицах и заграницей сделала его дряхлым и седым стариком и подвергла страданию позвоночного хребта. …Он издерживал десятки и сотни тысяч на актрис и разных кокоток в Вене и Париже и расстроил все свое громадное состояние”. Утім, інші історичні джерела рівненського князя характеризують якнайліпше. Дослідник Тадеуш Єжи Стецький “З бору і степу”: “… була то особистість мила і порядна, дуже симпатична і шанована всіма, хто його знав, особливо на Рівненщині. …Мало хто в краю досягнув такої популярності… Його пісні грали і співали від Вісли до Дніпра, в хатинах і палацах…”.

Щотижневі салони Казимира Любомирського у Варшаві користувалися неабиякою популярністю. Під час варшавського періоду, в 1852-1858 роках князь Казимир виконував обов’язки віце-президента “Товариства допомоги збіднілим музикантам і дітям-сиротам померлих музикантів”. Як меценат підтримував талановитих особистостей. Чимало здібних музикантів завдячували князеві можливістю виїхати на навчання до Парижа.

За часів, коли Казимир Любомирський очолював “Товариство допомоги” було запроваджено медаль з його зображенням, яку вручали на його честь за заслуги в музиці. До речі, як пишуть польські дослідники, зображення на медалі — єдине прижиттєве зображення князя Казимира Любомирського. Чому немає жодного його портрету, залишається загадкою.

Рівненські салони на “Гірці” та імениті гості

Хоча князь Казимир після смерті батька і вступив у володіння рівненськими добрами, однак до 1860-го року в Рівному бував лише наїздами. Але й ці відвідини привертали увагу всієї Волині до Рівного. У розбудованому князем Фридериком палацику на “Гірці” його син Казимир, дотримуючись традицій предків, влаштовував товариські прийоми з нагоди приїзду, уродин близьких чи свят. Для потреб родини і гостей у палацику було добудовано другий поверх. Хоча в садибі на “Гірці” був окремий гостьовий будинок з великою залою і кухнею.

Князь Казимир полюбляв влаштовувати неподалік палацику в тополевому гаю дійства і для рівнян — свята обжинок, зажинок, ярмаркові розваги з каруселями. Однак найбільшою популярністю користувалися музичні і театральні вечори на “Гірці”, на які звідусюди з’їжджалася волинська шляхта, а інколи й імениті гості з Європи. Дім Любомирського на “Гірці” в середині ХІХ століття був чи не головним мистецьким осередком краю. Звучали там і твори господаря дому. Казимир був гарним скрипалем і піаністом. Гостями маєтку були актори італійської опери.

Одного разу князь Любомирський запросив до Рівного відомого на той час скрипаля Контського. Він якраз мав їхати через Рівне до Варшави на відкриття заснованої ним консерваторії. Почувши про приїзд знаменитості, до Рівного з’їхалися аристократи з усієї округи. Оселившись у місті, вони щовечора упродовж майже місяця збиралися в домі Любомирських на “Гірці”, щоб послухати іменитого виконавця. Стараннями князя Казимира Контський також погодився дати чотири концерти в рівненській гімназії, один з яких для вчителів і учнів — благодійний.

А 31 вересня 1857 року Рівне відвідав цар Олександр ІІ з дружиною. Оселившись у палацику на “Гірці”, вони були вражені вишуканим прийомом. Імператриця Марія Олександрівна висловила захоплення чудовим садом у маєтку.

Бував у будинку на “Гірці” й видатний історик і громадський діяч, який викладав у рівненській гімназії, Микола Костомаров.

Принаймні таке припущення висловлює у своїй праці “Місця пам’яті М. І. Костомарова у Рівному” історик Олена Прищепа. “Життєві дороги Костомарова під час його перебування у Рівному перетиналися із власником міста князем Казимиром Любомирським. Скоріш за все це була єдина зустріч, ініційована самим Костомаровим, з метою отримання рекомендаційного листа для виходу на контакт із власником Вишнівця графом Мнішком, щоб ознайомитись з архівом та бібліотекою останнього. …вона мала б відбутися у …“палацику на Гірці” Любомирських… Куточок парку, де розміщувалася резиденція Любомирського, можна зарахувати до пам’ятних місць, пов’язаних із перебуванням Костомарова у Рівному”, – ідеться у праці.

Тадеуш Єжи Стецький “З бору і степу”: “У домі Казимира в Рівному збиралися всі інтелігенти і аристократи краю. Подібного дому в краю не було, двері якого були відкриті для всього талановитого і видатного. Усім там було вільно і комфортно. Хто лише раз побував у домі на “Гірці”, назавжди залишався зачарованим його гостинністю і товариським обходженням”. 

Бував у домі Казимира Любомирського й італійський художник Піццаллі, який під час подорожі Волинню гостював у багатьох магнатських маєтках, роблячи замальовки. Зокрема, відвідував палац Радзівіллів у Шпанові, де зробив цікаву акварельку. Під час таких гостин на “Гірці” Піццаллі зробив дружні шаржі на господарів дому — князівське подружжя Казимира і Зінаїди. Ці шаржі і профіль на медалі — єдині прижиттєві зображення князя Казимира.

Під час січневого повстання 1863-1864 років князівський будинок у Рівному був осередком усього польського в краю. Загальну прихильність здобула також і дружина князя Зінаїда. Її власна гардеробна служила сховищем таємного листування польських патріотів з Народним урядом у 1863 році.

Але в подружньому житті князя Казимира не все було так гладко.

Казимир і Зінаїда. Зрада і каяття?

Попри успішну музичну кар’єру, чи був щасливий князь Казимир у подружньому житті, хтозна… Він одружився в 1837 році з молодшою від нього на 7 років Зінаїдою з Голинських, рід якої мав українське коріння. По материнській лінії вона походила з родини графів Толстих і гетьмана Війська Запорізького Івана Скоропадського. Матір Зінаїди Єлизавета доводилася гетьману праправнучкою.

Пліткували, буцімто шлюб було укладено не так з кохання (хоча Зінаїда своєю вродою зачарувала 24-річного Казимира так, що невдовзі після знайомства він освідчився їй), як з певного розрахунку. Дядько Зінаїди по материнській лінії генерал-лейтенант Олександр Гур’єв був Волинським губернатором. А Казимир Любомирський якраз тоді перебував під наглядом поліції, від якого позбувся відразу щойно одружився з Зінаїдою. (“Записки” Автонома Солтановського). Уже через рік у подружжя народився син Станіслав, який згодом став наступним власником Рівного, а в 1842 році — донька Марія. У 1875-у в Парижі вона одружилася з графом Рене Ланн де Монтебелло — онуком улюбленого маршала Наполеона. Це була родина відомих меценатів мистецтва в подальшому.

Польські історики називають ХІХ століття століттям подружньої невірності. Аристократи крутили романи один поперед одного. Життя вирувало мелодрамами, гідними літературних творів. Вочевидь. причиною зрад були не так пошуки романтичних стосунків, як самі шлюби, укладені з розрахунку, на догоду династіям. І княгиня Зінаїда Любомирська невдовзі після народження доньки закрутила гучний роман з однолітком графом Роджером Мауріцієм Рачинським — публіцистом, громадським діячем і особою ексцентричною.

Роман був такий гучний, що про нього пліткували у Варшаві, чутки дійшли і до князя Казимира. Невдовзі наслідок цього зв’язку став очевидним — княгиня завагітніла, і в січні 1847-го народила хлопчика, якого назвали Едвардом. Коли стало зрозуміло, що позашлюбну дитину князь Казимир не визнає, граф Рачинський забрав хлопчика до себе, шукаючи спосіб як надати єдиному своєму нащадкові законне походження і не скомпрометувати матір дитини. І ось у 1850 році в одному з шпиталів граф знаходить хвору на сухоти доньку урядника з Дрездена Марію Ернестину Готшалль, яка згодилася під присягою визнати, що є матір’ю позашлюбного сина графа. За згоду на фіктивний шлюб “дружина” зажадала пожиттєвої пенсії від графа і відсутності зобов’язань з догляду за малим. Через рік псевдоматері не стало, а граф помер у 1864 році.

Едвард за документами залишився сиротою, під опікою другої дружини графа — людини абсолютно чужої для нього, але яка сумлінно і щиро переймалася долею пасинка. Водночас його рідна матір-княгиня мешкала в маєтку в Рівному, вочевидь, назавжди викресливши сина зі свого життя. Ця карколомна історія кохання княгині Зінаїди і графа Роджера стала фабулою романів Жюля-Анрі Вернуа́ де Сен-Жоржа “Одруження Принца” та Едмонда Франсуа Валентена “Германа”.

А Зінаїда, щойно вщух скандал з позашлюбною дитиною, який, вочевидь, не послужив для неї уроком, уже безтурботно фліртувала з новим залицяльником, молодшим від неї на 13 років, Зигмунтом Анджеєм Вєльопольскім — майбутнім президентом Варшави.

Син Зінаїди Едвард став відомим покровителем мистецтв і колекціонером. Причому колекціонував, як пишуть історики, не лише твори мистецтва, бо жінки від нього шаленіли…

Померла княгиня Зінаїда в Рівному другого квітня 1893 року, на 22 роки переживши свого чоловіка — князя Казимира. Чи було подружжя разом до останніх днів — про це далі.

Добрі справи князя Казимира в Рівному

Попри успадковані і надбані борги (Автоном Солтановський у своїх “Записках” писав, що фінансовий стан Любомирських до того погіршився, що навіть євреї в крамницях не хотіли їм яловичини в борг дати) та пов’язані з цим проблеми, князь Казимир утримував велике господарство і про місто дбав. Йому належали винокурні в Колоденці і Олександрії, вино з яких доставляли річкою Горинню аж до Гданьська; 4 водяних млини, цегельня, вапняний завод, броварня. Розрісся і фільварок “Гірка”.

Один з будинків маєтку, в якому була велика зала, князь надав місту під дворянський клуб. Навіть облаштував на “Гірці” міні-лікарню для селян.

До кінця своїх днів князь Казимир залишався попечителем рівненської гімназії, заснованої його батьком Фридериком. Разом із дружиною Зінаїдою князь Казимир у 1856 році заклав камінь під побудову гімназійної каплиці. А княгиня подарувала для неї ікону Святого Станіслава.

Князь навіть спробував подарувати для потреб гімназії родовий палац, який йому згодом повернули через неможливість утримувати і ремонтувати. Розуміючи, що палац має історичну й архітектурну цінність для міста, князь Казимир добився, щоб споруду внесли до переліку архітектурних пам’яток тогочасної Польщі. Щоправда, на зовнішньому вигляді палацу це ніяк не позначилося. Він продовжував руйнуватися.

У 1858 році Казимир Любомирський розпочав будову мурованого католицького костелу (у подальшому костел Святого Антонія Падуанського, де нині органний зал філармонії), оскільки його попередник був зачинений через аварійний стан.

Щоправда, добудувати костел вдалося лише його синові Станіславу вже після смерті Казимира, у 1899 році. У захристії костела серед епітафій, присвячених родині Любомирських, була й присвята князеві Казимиру. Деякі з дослідників навіть писали, що князя Казимира поховали в крипті костелу. Проте це не так.

Казимир Любомирський — співавтор мелодії українського гімну?

Так сталося, що Казимир Любомирський як композитор був більше відомий за життя. Потім був тривалий час забуття, і нині — відродження імені.

Музична спадщина Казимира Любомирського налічує понад 60 фортепіанних п’єс, пісень і салонних танцювальних мініатюр. Причому останні всі мають присвяту і названі за іменами тих, кому присвячені. Одну з мазурок присвячено дружині княгині Зінаїді.

Видавали їх в основному у Варшаві, Дрездені і Петербурзі. А грали і співали по всій Польщі. Цікаве оформлення титульних сторінок партитур до творів Любомирського.

Музична спадщина Казимира Любомирського ще потребує вивчення. Але відомо, що він плідно співпрацював з відомими у свій час композиторами і музикантами. Зокрема Любомирський написав музику до “Італійського сонету з-над берегів Тетерева” Густава Олізара. На думку музичних критиків, мелодія сонету певною мірою відображала й душевний стан композитора, бо в ній звучить глибокий трагізм і безвихідь самотньої людини. У співпраці з основоположником польської національної опери Станіславом Монюшком написав музику до його відомої опери “Ванда”.

Але найбільшої популярності зазнала його лірична мінорна пісня на вірш Зєлінського “O gwiazdeczko, coś błyszczała” (“Зіронько, що ти так блищиш…”) — про молодість, що минула, і надії, що не все ще втрачено. Її виконували і в селянських оселях, і в поміщицьких садибах, і в аристократичних салонах. Відома вона і нині.

“Зіроньку” двічі заспівав всесвітньовідомий Френк Сінатра. Уперше в 1947 році у фільмі “Чудо дзвонів”, вдруге — в 1982-у, на американському телебаченні в програмі “Нехай Польща буде Польщею”.

Пісня прозвучала як символ відродження Польщі. Бо якраз тоді в країні було запроваджено воєнний стан. Співав “Зіроньку” і відомий у Польщі виконавець соліст гурту “Червоні гітари” Северин Краєвський.

Але найцікавіше інше. Деякі музикознавці припускають, що мелодія “Зіроньки” могла слугувати прототипом до мелодії національного гімну України “Ще не вмерли України і слава, і воля…”, яку написав Михайло Вербицький. Обидва композитори були ровесниками, зустрічалися в музичних тусовках, зокрема у Львові. У період найбільшої популярності “Зіроньки” Вербицький не міг її не чути. Як людина надзвичайно талановита, він перетворив ліричну мелодію в урочистий хорал, що разом із віршем у подальшому і стала загальновизнаним гімном, припускають музикознавці.

Хвороба і таємниця поховання

Про хворобу Казимира Любомирського відомостей вдалося знайти мало. Автоном Солтановський у своїх “Записках” писав, що князеві було під 40 років і “…Он уже не мог сам ходить. Его возили в креслах. Страдания его были так велики, что он не кричал, а просто ревел и рычал от боли. И рев его далеко слышен был из дома на улицу. В страданиях, продолжавшихся несколько лет, он кончил в Ровно свою жизнь”. Однак скидається на те, що хвороба його здолала значно пізніше, бо в 1858-у він ще вів активну громадську і музичну діяльність. утримуючи у Варшаві салон, навідуючись до Рівного. Також часто бував у Львові. Зокрема, в 1858 році у щойно створеному Музичному товаристві Львова Казимира Любомирського разом із Станіславом Монюшком та Ігнацієм Добжинським обрали почесними членами Товариства на знак пошанування їхніх заслуг у музиці. Патент (дозвіл, оскільки Львів тоді був під владою Австрійської імперії) на цей титул затвердив сам намісник Галичини граф Агенор Голуховський.

За польськими джерелами, Казимир Любомирський був частково паралізований і не міг рухатися на початку 1860-х років, і тому осів у Рівному. Доки руки його ще слухалися, він писав музику, займався перекладами біографій відомих музикантів. А згодом, коли хвороба його остаточно здолала, лише надиктовував переклади. Хто їх записував? Можна припустити, що це була дружина Зінаїда, однак підтвердження цьому поки знайти не вдалося. Утім, як і відомостей, що це могла бути інша жінка.

Деякі дослідники писали, що Казимир Любомирський помер у Рівному і похований у сімейній усипальниці в костелі Святого Антонія. Які підстави було так вважати, невідомо. Адже на момент смерті князя Казимира, а це 1871 рік, костел ще не було добудовано. Старий костел на той час був практично зруйнований. З історичних документів відомо, що фамільна усипальниця Любомирських у Рівному була. Скоріш за все, таки в костелі-попереднику костелу Св. Антонія. Бо до крипти останнього після його добудови перенесли вцілілі труни Любомирських. У закристії костела Св. Антонія була епітафія й князю Казимиру поруч з епітафіями іншим представникам роду.

А насправді помер князь Казимир 29 червня 1871 року у Львові, де й поховано його на Личаківському кладовищі. Чи на той час рівненський князь мешкав у Львові, чи, можливо, лікувався там (у Львові і неподалік було кілька лічниць, де допомагали недужим з хворобами хребта), відомостей поки що знайти не вдалося.

Підтвердження про поховання Казимира Любомирського на Личаківському кладовищі надійшло з ЛКП “Музей “Личаківський цвинтар” у відповідь на запит. З відповіді слідує, що Казимира Любомирського дійсно поховано на цвинтарі на полі №7 у могилі під №209. На цьому ж полі під цим же номером могили виявлено похованння родини Крогульських, про що також є запис у цвинтарній книзі.

Розібратися у ситуації допомогли львівські дослідники-некрополісти, зокрема Ігор Мончук. Він надіслав фото поховання, яке фактично знаходиться на місці могили князя Любомирського. Чому так сталося? Згідно з тодішнім австрійським законодавством, могили, за якими ніхто не доглядав, і за які не сплачено протягом 25 років, можна було зрівнювати із землею, а на їхньому місці дозволялися нові поховання.

На Личаківському цвинтарі було встановлено каменедробарку для подрібнення старих пам’ятників. Отриманий таким чином матеріал використовували для фундаментів мурованої огорожі цвинтаря і для посипання доріжок. Чому могила відомого і шанованого на той час композитора, до того ж титулованої особи, була недоглянутою, невідомо.

Похорон Казимира Любомирського у Львові широко описувала преса.

Львівська газета “Унія” (№ 149 від 3 липня 1971 року) в розділі “Хроніка” писала: “… Смерть поклала край 13-річному його терпінню і мукам, …які не можна було подолати жодними лікарськими засобами. Хто бачив, як він мужньо опирався хворобі, як багато років боровся з нею, той назавжди буде подивований — такої сили духу незламного… невідомо, чи ще де можна знайти”. Також у публікації згадували ту, “що була завжди поруч, розділяючи його болі і страждання, чатувала над його ліжком, просячи в Бога милості для нього”. “За покликанням дружини і матері для неї нічого не існувало, …нічого не мало значення, він був героєм страждань, тому вона була героїнею подружньої чесноти. Честь їй нехай за це буде!”. 

Повернення на “Гірку”

За польських часів у Рівному була вулиця Казимира Любомирського — теперішня Лермонтова. Чому б їй знову не повернути ім’я видатного рівнянина?

А тим часом через майже 150 років у колишній князівській садибі на “Гірці”, а нині — парку імені Тараса Шевченка — знову зазвучала музика Казимира Любомирського. Тепер її можуть слухати і рівняни, і гості міста.

Розкопані підземелля колишнього білого палацику тепер — нова історична пам’ятка Рівного, яка увіковічнила і повернула місту ще одне незаслужено забуте ім’я з нашого далекого минулого.

P. S. Щира подяка за допомогу працівникам ЛКП “Музей “Личаківський цвинтар” та львівському некрополісту Ігореві Мончуку.

Джерело: РівнеРетроРитм