Цю унікальну історію розповів заслужений артист України, артист Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Роман Біль. Сподіваємось, вона буде цікавою великому колу читачів і матиме продовження.
“З роками все частіше виринають в пам’яті враження юнацьких, а особливо дитячих літ. З якоюсь ностальгічною ноткою згадуються нечасті родинні свята, коли за столом збиралися старші родичі і неквапно розмовляли про своє минуле, а ми, дітлахи, полишивши свої забави, вмощувалися десь неподалік і слухали. Слухали мовчки, бо нічого не могли додати то тих розмов, а головне – тому що зачаровано поринали в атмосферу тих розповідей і боялися порушити створені ними в нашій уяві картини і образи.
Працюючи над матеріалами для вшанування Вільгельма фон Габсбурга (125 років від дня народження), нащадка королівської династії Габсбургів, який увійшов до історії визвольних змагань українського народу як Василь Вишиваний – політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР, – я натрапив на згадку про те, що у віці 17 років Вільгельм, не повідомивши родину, таємно, в народній ноші, подався в мандрівку Галичиною з бажанням особисто познайомитися з побутом і звичаями галицького люду. Якийсь час гостював у домі Шекериків в Головах на Гуцульщині, а далі в товаристві трохи старшого за себе Петра Шекерика-Дониківа (який на той час уже відбув дворічну службу в 24-му полку піхоти в Коломиї, одружився і замешкав у Жаб’ї) вирушив у подорож Гуцульщиною. Петро був незамінним супутником, бо добре володів німецькою мовою, чудово знав Карпати, місцеві традиції гуцулів і цікавих людей, з якими варто було познайомити Вільгельма.
Саме ця історія виловила з моєї пам’яті розповідь про цікавий епізод з життя мого прадіда, управителя школи в Жаб’ю-Ільці Теофіля Кисілевського. Його хата стояла на трикутнику, який ще й досі називають Киселівкою – там, де ріка Ільця впадає в Чорний Черемош. Дорога в бік Дземброні, до гори Піп Іван на Чорногорі, вигином пролягала повз обійстя, утворюючи Чортове коліно, тому всі мандрівники в обох напрямках не проминали гостинного господаря, а заходили перепочити, підживитися, побалакати, а то й заночувати. Ось так прадідова оселя разом зі школою перетворилися на туристичний притулок. Люду мандрувало багато, серед них відомі особи, тому Теофіль Кисілевський завів «Пропам’ятну книгу», куди міг вписатися кожен охочий, ділячись своїми враженнями від подорожі і побуту у «дзядзя» Кисілевського.
Було це незадовго до Першої світової. Якось на Чортовому коліні спинилося двоє подорожніх в гуцульській ноші. В одному господар упізнав Перта Шекерика, а другого – високого молодика, що спілкувався німецькою – не знав. Запросив до господи. Довго бесідували і частувалися. Гість цікавився справами шкільництва та освіти гуцулів, життям вчителів; розпитував про туристів-мандрівників і про те, що їх так манить дертися в гори, про їхні враження від спілкування з місцевим народом; про традиції і звичаї… Шекерик більше відмовчувався, поступаючися гостеві, та й допомога в перекладі не була потрібна: господар вільно розмовляв німецькою. На прощання Теофіль Кисілевський запропонував гостеві вписатися до «Пропам’ятної книги» мандрівників, але той… делікатно відмовився, посилаючись на обставини…
Які саме обставини – тоді, слухаючи бесіду старших, я й не второпав. Сьогодні ж розумію: Вільгельм подорожував таємно, у простому одязі, як звичайний турист-австріяк.
Мій прадід Теофіль Кисілевський (17.03.1851 – 6.05.1937) – талановитий педагог, патріарх культурно-пізнавального туризму, визначний освітній, культурний та громадський діяч Гуцульщини.
Вільгельм Га́бсбурґ (Василь Вишиваний) – (10.02.1895 – 18.08.1948) — австрійський архикнязь (ерцгерцог) династії Габсбурґів, український військовий діяч, політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та армії УНР,” – написав Роман Біль.
