Складний життєвий шлях видатного військового діяча Західноукраїнської Народної Республіки Петра Франка, сина Івана Франка, пройшов і через Волинь, причому в досить незвичайних обставинах.
З вибухом Першої Світової війни 24 річний Петро Франко добровільно вступив до легіону Українських Січових Стрільців, де закінчив школу старшин піхоти у Вінер-Нойштадті, та у чині поручника командував сотнею. Як дипломований інженер («Львівська політехніка», хімічний факультет), в 1916 році він був направлений в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєво, де отримав кваліфікацію технічного старшини, і згодом деякий час служив у авіаційній частині на Італійському фронті. По поверненні в Легіон воював під Каменем-Подільським, Одесою, Чернівцями та у районі Львова.
19 жовтня 1918 року у Львові була оголошена «Проклямація Української Національної Ради» про створення Української держави в українських етнографічних землях Австро-Угорщини. 13 листопада 1918 року Рада затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії». Нова держава отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка».
А з першого листопада почалася українсько-польська війна, суттю якої було питання самого існування Західноукраїнської Народної Республіки.
І вже з листопада «Державний секретаріат військових справ» почав формування підрозділів військової авіації Української Галицької армії, яка офіційно була заснована розпорядженням секретаріату від 1 грудня 1918 р. Цим документом командантом «летунського відділу», на який покладалося оперативне керівництво авіацією, призначався поручник Петро Франко, який перебував на цій посаді до 26 березня 1919 року.
Крім того, створювався окремий орган – референтура авіації, для вирішення переважно адміністративних питань, яким також керував Петро Франко на посаді референта до 10 квітня 1919 року.
“Я негайно предложив Начальній Команді, полковникові Стефановому, що зорганізую відділ літаків. Гадка подобалася, і я одержав відповідний приказ.
Я в першу чергу оглянув усі летунські майдани, які нам могли би придатися. Майдани по австрійській армії були в Рогатині, Стрию, Тернополі, Станиславові та Краснім. Найкраще представлявся майдан у Краснім. Зі всіх закутків Галичини прийшлося звозити летунський матеріял: колеса, двигуни, моделі. Я це все вишукував по площах, вагонах, магазинах та відсилав до Красного. Там були чудовий летунський майдан, знамениті гангари на літаки, бараки для старшин та стрільців і багаті варстати, в яких були добірні станки для точення, стругання, кування, відливання і т. д.
Авіабаза Красне розташовувалася за 45 км на схід від Львова. Поруч з аеродромом знаходилася залізнична станція”, – зі спогадів Петра Франка.
На середину грудня на аеродромі вже знаходилися боєздатні чотири рoзвідники типу «Бранденбург» серій 27 і 64, передані Австрією та три винищувачі «Ньюпор» типів 21 та 24, залишені ще російською армією і використовувані Директорією до її розпаду. Їх обслуговувала авіаційна сотня у складі 14 старшин та 140 підстаршин і стрільців.
6 грудня літаки Української Галицької армії отримали розпізнавальні знаки – сині та жовті квадрати на нижній поверхні крил, та на борту фюзеляжа – жовтий тризуб. Те, що літаки були далеко не новими, призводило до оригінальних рішень при їх доведенні до льотного стану.
“У перші дні після змонтування першого літaкa, коли ми випробовували двигуни, треба було побороти три труднощі: не було смару, не було бензини і не було дуток (камер). Я післав Степана Слєзака до Борислава. В Бориславі в рафінерїї працював тоді мій товариш із львівської політехніки інж. Гонсьоровський, який завжди постачав нам найкращу бензину і відповідні смари. І одно й друге має для літаків першорядне значіння.
Труднощі з дутками в перші пробні лети усунули ми попросту при помочі сіна. Коли я раз їхав автом із Сокаля, трапилася мені пригода: дутка тріснула, гумового клею не було, а треба було ще проїхати до 100 км. Я набив плащ колеса міцно сіном, і ми проїхали чудово тих 100 км за кілька годин і то по не надто добрій дорозі. Очевидно, і літак тримався сяко-тако на таких сінових колесах”, – писав Петро Франко.
Перші навчальні вильоти здійснювалися ще у листопаді, а бойові провадилися з грудня 1918 р.
Головним завданням авіації УГА була повітряна розвідка, яка фактично стала єдиним джерелом інформації про розташування та пересування польських військ. П.Франко, незважаючи на виконання керівних функцій, літав як спостерігач на розвідувальному літаку. Кваліфікація льотчика-спостерігача вимагала не тільки вивчення льотної справи, але і докладного знання структури частин армій супротивника, їх військової техніки та польової фортифікації.
За роботу по організації діяльності військової авіації, та власну участь у бойових польотах 1 січня 1919 року П.Франко отримав звання сотника.
Як він писав у спогадах, опублікованих у 1937 році, відтепер галицька авіація постійно виконувала бойові завдання: бомбардувала позиції на Високому замку, де стояли польські батареї, львівський вокзал, казарми, аеродром, електростанцію, радіостанцію тощо. Крім того, льотчики здійснювали повітряну розвідку (переважно в напрямку Сокаля та Перемишля), прикривали піхоту з повітря (зокрема, в районі Самбора), коригували артилерійську стрільбу та перевозили особливо важливу кореспонденцію.
4 січня 1920 року на розвідувальному аероплані «Альбатрос В.ІІ», який за німецькою ліцензією випускався австрійською фірмою “Фенікс Флюгцойгверке АГ”, П.Франко з пілотом Кавутою вилетів на розвідку та бомбардування на північ від Львова.
“В 1919 р. день перед Різдвом полетів я із пільотом Кавутою на північ, кинув бомби на кілька двірців, але літак, мабуть, ушкоджений обстрілом із низу, упав у глибокий сніг коло с. Дубнова, недалеко від Володимира-Волинського, де ми попали в полон (у той час у районі Вл.Волинського знаходилися польський піхотний полк та загін капітана Яворського). Прийшлося посидіти на люблинськім замку, а потім переїхати до Кракова та Домб’я (передмістя). Я на другий день утік уже з Кракова до близької чеської гряниці, а тоді через Прагу, Відень, Будапешт, Карпати, Станиславів назад до Красного. І так 21.I я знов повнив свою службу.
Не так легко пішло Кавуті. За четвертим разом передістався через обі боєві лінії і вернув до Красного збідований та зморений. Походив, мабуть, зі Щирця. Висланий до Проскурова по один німецький літак, згинув у поворотній дорозі враз із трьома козаками…” – зі спогадів Петра Франка.
Залишається додати, що П.Франко за золотий перстень виміняв у вартового польську уніформу та у ній здійснив втечу з табора військовополонених.
Випадок із Петром Франком і десятником Романом Кавутою на сьогодні єдиний доведений факт збиття польською стороною літака УГА.
Після втечі з полону командант «летунського відділу» був вщент завантажений організаційною працею.
Державний секретаріат військових справ ЗУНР неодноразово намагався придбати літаки за кордоном, але безуспішно, і тоді галичани шукали допомоги в уряду УНР. Сотник Петро Франко та його підлеглі відвідували Східну Україну з різними клопотаннями та пропозиціями. Особисто він двічі літав до Проскурова, де з лютого 1919 р. знаходився штаб авіації УНР і перебували всі її частини, та пропонував С. Петлюрі перевезти всю авіацію УНР до Проскурова і зробити спільні з ЗУНР військово-повітряні сили.
Петро Франко особисто здійснював бойові вильоти над окупованим Львовом, бомбардував польську артилерію та важливі залізниці. Його заслуги відзначила і Директорія – Симон Петлюра присвоїв воїну Франку звання полковника армії УНР.
14 квітня 1920 року за рішенням уряду ЗУНР П.Франко вирушив у Белград, як представник ЗУНР у Міжнародному Червоному Хресті, де займався питаннями звільнення військовополонених.
В Україну Франко зміг повернутися лише у 1922 році, де став працювати викладачем у Коломийській гімназії. У 1931 р. виїхав до СРСР, де став старшим науковим співробітником Інституту прикладної хімії в Харкові. Автор 36 зареєстрованих винаходів, переважно з галузі переробки молока.
У 1936 повернувся до Східної Галичини, викладав у гімназіях Львова та Яворова. З захопленням території Західної України радянськими військами, працював деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові та директором музею Івана Франка.
Збирав фольклорно-етнографічні матеріали та писав оповідання. Автор підручника шведської руханки (зарядки), історії і теорії руханки; історичні оповідання «Махнівська попівна», «В пралісах Бразилії»; спогадів «Іван Франко зблизька» (1937), кіносценарію за повістю «Борислав сміється» та ін.
У 1940 р. обраний депутатом Верховної ради УРСР, де його було примушено зачитати рішення про включення Західної України до СРСР.
28 червня 1941 року, коли до Львова наближалися війська вермахту, П.Франко отримує наказ на евакуацію на схід і під вартою був проваджений до потяга. За однією версією, у той же день він був вбитий конвоєм на станції Прошова під Тернополем при спробі втечі.
За іншими даними, загинув у те ж літо у тюрмі НКВС. За даними розшифрованої телеграми від 6.07.1941 року, був арештований за вказівкою Микити Хрущова, першого секретаря Центрального Комітету Комуністичної партії України, і після погодження з Берією, Маленковим та Молотовим мав бути розстріляним.
Місце поховання П.Франка досі не встановлено.
В 2005 році 7 бомбардувальна бригада ВПС України указом Президента України Віктора Ющенко отримала ім’я Петра Франка.
Олександр ЛУДКОВСЬКИЙ
Джерело «Хроніки Любарта»
