Українська культура має у спадок надзвичайно багату християнську сакральну традицію періоду Київської Руси, яка, безумовно, найпотужніше виражена в іконописному мистецтві. Водночас культура ця, є малодослідженою та недооціненою у світі. Її історія – це не лише процес створення численних пам’яток – шедеврів людського генія світового значення, а водночас це історія майже тисячолітнього грабунку її святинь, руйнування храмів, викрадень, фальшування та переписування нашої історії.
Після занепаду могутньої держави княжої Руси-України та аж до проголошення Незалежности 24 серпня 1991 р. Україна була під окупацією різних держав-агресорів. Особливо показовим був період більш понад 300-літнього перебування її під гнітом Російської імперії. Саме тоді й було вивезено з її території найцінніші святині, реліквії, переписано й сфальшовано давні хроніки, літописи, особливо ті, що стосувалися княжої доби. Так у нас намагалися вкрасти багатовікову історію, наші культурні здобутки, цінности та святині.
На жаль, за 29 років Незалежности Україна не змогла ще сповна оцінити ті втрати, яких зазнала наша національна культура, і цілком відновити свою історичну пам’ять. Це пояснює той парадокс, що факт Володимирового хрещення Руси-України наші сучасники сприймають як центральну подію української історії, тимчасом як здобутки княжого періоду багато вітчизняних вчених, серед яких історики, мистецтвознавці, здебільшого ігнорують, немов би вони не мали стосунку до історії нашої держави. Тож привернення уваги до відомих і знаних реліквій княжого періоду, які фактом своєї появи тісно пов’язані з історією та духовною традицією України, дасть можливість певною мірою заповнити цю прогалину.
Збережені християнські реліквії І – VI ст., сакральна архітектура, поліхромії храмів, книжкова мініятюра та ікони Х – ХІІІ ст. – це складові сакральної традиції Княжої України. В альбомі «Святині Княжої України», виданого у вересні 2019 року у видавництві Свічадо у Львові, простежено долю українських пам’яток; шлях, який вони пройшли від своєї появи чи створення на наших землях й аж до «заслання» і нового життя на чужині. «На еміграції» українські святині княжого періоду стали унікальним явищем «апостольства» високої духовности українського народу, тобто послужили розбудженню духовного життя народів сусідніх держав. Подібну місію на території Княжої України свого часу виконували визначні константинопольські святині, які були промовистими свідками глибокої духовности візантійців.
Реліквії та святині Княжої України проаналізавано тут не лише в хронологічному аспекті, але в усьому комплексі якостей, якими відзначалися прославлені пам’ятки: історична, духовна та мистецька цінність. Наведено реставраційні дані, проаналізовано художньо-стилістичні особливості, досліджено іконографію та духовні ідеї, які були основою для появи сакрального твору в межах християнської традиції в києво-руській культурі.
В альбомі зібрано сакральні твори, які представляють найважливіші види візуальних мистецтв княжої України: монументальне малярство, мініятюру та іконопис. Подані разом, ці види мистецтв сприяють кращому розумінню києво-руської сакральної традиції Х – ХІІІ ст.
Вперше в одному виданні вдалося зібрати й структурувати цілу групу київських та галицьких ікон ХІ – ХІІІ ст. саме як твори, які належать до української культури та духовности. Цей іконописний матеріял доповнено мініятюрою та реконструкцією монументальних комплексів київських першохрамів, зробленою на основі тогочасних хронік.
Вивчення втрачених святинь Києва дає змогу зануритися у світ реліквій Княжої України загалом. У давнину Київ був столицею і державним центром земель українського етносу. І хоч у той час термін «український» ще не мав загального поширення, але саме цей етнос, який населяв середню Подніпрянщину (поляни), був консолідуючим ядром державного утворення Київська Русь. Княжа Україна, або Русь, Руська земля це – три князівства: Київське, Чернігівське, Переяславське (іл. 1).
Інші князівства стали називатися Руссю тільки з посиленням міжусобних конфліктів (наприкінці ХІІ ст. – на початку ХІІІ ст.).
Розкрадання святинь і художніх старожитностей з Києва розпочалося в глибоку давнину. В історичній перспективі таке пограбування є цікавим явищем давньоруського життя, особливості та причини якого ще не вивчені. Між частинами колишньої централізованої держави з середини ХІІ ст. точилася боротьба за Київський престіл, володіння яким було ознакою престижу і влади. Проте, крім бажання утвердитися в Києві, впливовіші й амбітніші за інших удільні князі розуміли також, що цінні київські реліквії можуть сприяти зміцненню їхньої влади. Це було головною причиною мандрування київських реліквій, переважно з півдня на північ.
Хрещення Київської Руси 988-989 рр. поклало початок процесу інтенсивного ознайомлення з найкращими здобутками передової на той час Візантії (іл. 2). Відтоді й упродовж ХІ ст. піднесення статусу столичного Києва відбувалося через привізні реліквії, особливо з Константинополя. Крім того, заїзджі візантійські майстри знайомили самих русинів із тонкощами й секретами творення прекрасних ікон, мозаїки, настінного розпису, рельєфної пластики та виробів з дорогоцінних металів. Невдовзі це сприяло появі в Києві вишколених майстрів, твори яких цінувалися у різних кутках централізованої держави як зразки найвищого рівня. Тому в них спеціяльно було замовлено і вивозено в інші міста Руси чимало ікон.
З середини ХІІ століття відцентрові процеси спричинилися до того, що київський центр ослаб. Від цього часу бере початок процес насильницького привласнення і вивезення київських святинь. Південь Руси – метрополія і осередок держави – значно більше потерпав від міжусобиць, ніж північні князівства. Іншим руйнівним фактором виявилася його близькість з половецьким степом. Це в основному пояснює, чому більшість важливих святинь із завидною постійністю потрапляли з півдня на північ.
Ось як подає ці події Літопис Руський: весною 1169 року «узятий Київ… І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому, ані звідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон… І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смоляни, і суздальці, і чернігівці…І всі святині було забрано».
Перший випадок вивезення цінної реліквії з Києва на північ пов’язаний з підступним вчинком Андрія Боголюбського. Як свого часу зазначив В. Лазарєв, «із київського форпосту, Вишгорода, вивозить Андрій Боголюбський знамениту ікону “Володимирської (Вишгородської А. К.) Богоматері”» (іл. 3). Цей вчений писав, що навіть після взяття Києва військами Андрія Боголюбського 1169 р. київські надра відкривали цілу скарбницю руського мистецтва останніх десятиліть перед татарським розгромом.
Але і після монгольської навали в Києві залишалися цінні святині. Тепер їх вивозили на захід до Галицько-волинського князівства. Так, король Данило Галицький (іл. 4, 5) у 1259 році спорудив в Холмі церкву св. Йоана Золотоустого і прикрасив «камінням дорогим, бісером і золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і Пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Феодора дала з [київського] монастиря [святого] Феодора: приніс він також ікону Стрітення з [города] Вручого од отця його Мстислава [Мстиславовича]. Диву подібні [були образи сі], що погоріли в церкві св. Йоанна: один [архангел] Михаїл зостався [з] чудових тих ікон». Так Літопис Руський розповідає про те, як і коли з Києва до Галича потрапила славнозвісна ікона Холмської Богородиці (іл. 6). Подібним чином опинилася у Галицько-Волинському князівстві ще одна прославлена київська ікона Божої Матері константинопольського походження – Белзька (Ченстоховська) (іл. 7).
Такі літописні свідчення розкривають нам причини «мандрування» київських святинь. Через таке розпорошення київського художнього спадку, його непросто систематизувати і науково осягнути. Фактично, те, що загинуло, і те, що було розпорошено, не пов’язане з історією та ґенезою давньоруської традиції. Через псевдонаукові тенденції та неприхований патріотизм, поширені у радянській науці, а тепер у російській, ми не можемо уповні усвідомити для нас значення київського спадку, який найбільшою мірою є спадком українського народу. Тому найбільше постраждала від цієї ситуації саме українська культура.
Мовлячи про долю втрачених святинь Києва, звернемося до опису збережених пам’яток, що були розкидані по різних містах і невеличких поселеннях, де згодом їх виявили. Це дасть змогу заповнити важливу прогалину нашої історії, культури і духовности.
Одна з перших реліквій Княжої України, згадана в Літописі Руському, – мощі (голова) святого Климента папи Римського (іл. 8). Лаврентіївський літопис повідомляє: «Володимир, взявши цесарицю Ганну і Анастаса і попів корсунських, мощі святого Климента і Фіва ученика його, узяв також начиння церковне, [й] ікони на благословення собі».
Факт зберігання голови св. Климента у Десятинній церкві підтверджує свідчення Тітмара Магдебурзького, який називав цей храм «ecclesia Christi martiris et papae Clements» («церквою мученика у Христі й папи Климента»). Це підтверджує і текст давньоруського слова домонгольського періоду «Чудо св. Климента папы римского». У похвалі св. Клименту згадано не лише про існування мощів, але й про традицію їхнього загального пошанування в Києві. Згаданий вище текст вказує на наявність мощів у Десятинній церкві ще виразніше: «Нібито небо інакше на землі правдиво явилося, владичної матері церкви божественної, у ній же зберігається нетлінним чесне тіло твоє лежить, як сонце просвіщає вселенну». На Київському соборі 1147 р., коли мова зайшла про поставлення власного, незалежного від Константинополя митрополита Клима Смолятича, Онуфрій Чернігівський порадив для цього поставлення скористатися головою св. Климента.
Голови свв. Климента і Фіва зникли з Києва невідомо коли, і донедавна вважали, що ці реліквії ні в Україні, ні за її межами не пошановують. Проте в останні роки в Україні, а саме у дальніх печерах Києво-Печерської лаври, виявили мироточиву голову святого Климента (іл. 9).
Нині святиня зберігається у церкві на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість» Києво-Печерської лаври. З нагоди 1030-ї річниці хрещення Київської Руси 27 – 28 липня 2018 р. у Києво-Печерській лаврі для пошанування були виставлені вісім святинь і серед них – мироточива голова священномученика Климента, папи римського (іл. 10).
Андрій КОМАРНИЦЬКИЙ та Богдан ЗЯТИК ©
Повний або частковий передрук статті можливий лише з дозволу
