Цей лист Ярослава Коваля до Віри Дурняк-Люб’янецької випадково знайшовся в архіві Романа Турина. Спогади, викладені в ньому, містять неабияку історичну та мистецьку цінність і ніколи раніше не публікувалися. З огляду на це, передаю його без змін і доповнюю світлинами з родинного архіву.
Шановна Віро Дмитрівно!
Передаю для Вашого розпорядження текст про покійного Романа Миколаєвича. Це все, що я міг відчути, зібрати і зрозуміти. Дещо я записав від Романа Миколайовича. Він думав про запис на магнітофоні. Я не вмів користуватись цією технікою, зрештою, коли ми нарешті зустрілися для розмови, він говорив важко і не все зрозуміло. Такого тексту, тут у нас, очевидно, ніхто не надрукує. Турин був пов’язаний з польськими художниками, з Никифором, думаю, в календарі, може в «Нашому Слові» його надрукують. Думаю під таким текстом сам Роман Миколайович поставив би свій підпис. А може я помиляюся?
Якщо цей текст збережеться лише у Вашій родині, як пам’ятка по вмерлому, мені також буде приємно, що я якось причинився до її утривалення. Роман Юліанович [Сєльський] дещо мені підповів і цей текст, в основному одобрив. Він навіть питався мене, чи можна йому сказати п. Свєнціцькій, щоби мої дані використала. Якщо для справи це потрібно, прошу дуже, можете поступати, як уважаєте за потрібне. За роки знайомства з Романом Миколайовичем я пережив багато, він допоміг мені написати текст про Никифора, що мені принесло чималу сатисфакцію. Думаю, що в прикладеному тексті немає таких слів, яких не можна би передати. Може хтось відреагує по-інакшому. Всього найкращого Ваш Ярослав Коваль.
3 грудня 1979, Львів
У «Словнику художників України» (К. 1973 р.) написано: Турин Роман Миколайович (нар. 2.ІХ.1900, с. Снятин, живописець. 1921–1925 – вчився у Краківській академії красних мистецтв та в Парижі (1925–1927 рр.) у В. Яроцького та Ю. [Юзефа] Панкевича. Турин – автор портретів: Генерала С. Руднєва (1945 р.), А. Труш-Драгоманової (1946 р.), академіка Академії наук УРСР Ф. Колесси (1947 р.), письменника В. Стефаника (1948 р.), Академіка АН УРСР В. Щурата (1950 р.), «Портрета дипломантки» (1958 р.). Більшість творів зберігається в музеях м. Львова. В 1933–1935 рр. створив документальні фільми про Гуцульщину («Гуцульські фрагменти») та спортивне життя Західної України. Роман Турин збирав і популяризував твори народного майстра Никифора Криницького».
Рука, яка відвічно пише своє зловіще «Мане-текель-форес», до того дописала: «Помер о год. 8-ій ранку 28 липня 1979р., похоронений 30 липня в родинному гробі на Личаківському цвинтарі»…
Роман Турин не залишив записок про своє життя. Тоді, як він уже мав на це час – букви дрожали, ламалися в його руці, пораженій хворобою Паркесона. А шкода. Із не багатьох його друкованих текстів вичитуємо, з якою прецизією (точністю. – ред.) він викладав свої думки.
Вшановуючи його пам’ять, хочеться показати деякі фрагменти з його життя, немовби розмотувати уявну кінострічку і задержуватись на поодиноких її кадрах. Для вживання такої кінотермінології нас настроює той факт, що кіно було «пасією» життя Романа Миколайовича. І ще, він був зачинателем кінопродукції в Галичині. Батько Турина, Микола Семенович, був селянином в місцевості Староміщина на Тернопільщині. Все, що він в житті здобув, завдячував своїй праці, самодисципліні, самоосвіті. Здобув поважну посаду директора «Народної торговлі». Найперше в Снятині, а потім у Тернополі.
Мати – Марія Крамажевська, була родом з Ходорівщини. Закінчила Виділову школу, була касиром «Народної Торговлі», гарно співала.
Їхній одинак Роман закінчив народну школу в Тернополі, відтак поступив до класичної гімназії, а згодом його перевели до гімназії реальної. Батько був трохи строгих правил, казав, що селянські діти деморалізуються гарними вбраннями, що «замість носити манжети і калоші, треба вчитися».
Реальна школа тим і відрізнялася від класичної, що в ній не вчили греки, натомість вчили французької мови. Вона мала підготовляти кандидатів до політехніки. Школа, яку відвідував Роман, була польська, тоді української школи того типу не було. Перша війна змусила його здавати прискорену, т.зв. «кріґсматуру», царські війська вивозили батька на Сибір…
В реальній гімназії малюванню придавали значну увагу, наш гімназист полюбив його, і вже тоді в нього зародилося бажання стати художником. У 1921 р. дістається до Краківської академії красних мистецтв. Пізніше, разом з капістами переїжджає до Парижа, де з перервами перебуває п’ять років. Капістами (КП – «Комітет Парижскі») – називала себе група учнів Юзефа Панкевича, яка організовано виїхала до Парижа для продовження навчання. Вони пропагували постімпресіоністичну барвистість, «малюнок чистого кольору», цінили композицію красок, звертали увагу на фактуру. У 1938 р. лідер цієї групи – Ян Цибіс намалював портрет Турина, його репродукцію бачимо тепер на першому місці у монографії того знаного художника. Турин глибоко відчував ті ідеї, які виражалися в розмовах і статтях його товаришів-співучнів і які оздоровили польське мистецтво, збагатили його бачення, збагатили розуміння мистецтва взагалі.
Треба відмітити, що Турин з ентузіазмом розшукував і зустрічав молоду генерацію художників, не дивлячись на їх соціальне і національне походження. Таким проявом його заінтересувань можна би вважити відкриття ним Никифора Дровняка з Криниці. Багато різних художників, про що відтак признавалися, проходило побіч лемківського художника-жебрака, та лише він один звернув увагу. Його поразив ніжний колорит в малюнках примітивіста, дар лаконічного укладання форм з оточення, посилена передача характеру пейзажів околиць Криниці. А найбільше його зворушила надзвичайна лагідність Никифора в буденних обставинах, його спосіб життя.
Два роки зі свого життя в Парижі Турин присвятив студіям фільмування і фотографії у двох Паризьких фірмах («ІФКА» і «КЛІМ»). Його спроби дістатися до Жеанвілю і Епічне вдалися настільки, що він асистував при накрученні фільму «Жінка і Чоловік». Цінною школою для нього була радянська кінопродукція. Крім того він захоплювався Рене Кліром, його «Оманами Мулєн Ружа». Відтак кінокартиною «Під дахами Парижа». Він захоплювався Чарлі Чапліном, Бенуаром, Пабстом, Тріасом. Систематично купував довідники «Тиждень Парижа» і на його підставі знаходив і відвідував все те, що було цікаве.
Турин віддавався тоді т. зв. кіновим додаткам (тепер сказали би «кіножурналам»). Він хотів, щоби його семимільйонний нарід у Галичині мав якесь своє лице, вніс бодай якусь скромну заяву про своє культурне існування. Турин уважав і писав про це, що кіно є мистецьким «есперанто» для порозуміння між народами. Про свої кінотвори він пише так: «Мені довелось зробити з краю два такі додатки – один з каяків, зі спортивно-вікендовими настроями («Байдаркою Стиром і Піною»), другий етнографічний на Гуцульщині з маленькою фабулою без спеціальних претензій, хіба лиш до безпосередності і автентичності. Ця саме автентичність, плюс музика-спів заважили на фільмі, надали йому оригінальності, національного тону та суґестивності, в чому я переконався згодом підчас проекції обсервуючи реакцію глядачів».
Всі ці настрої-хвилювання переживав художник у Варшаві, де свої «додатки» монтував і де відбувалися їхні показові проекції. Між іншим, у грудні 1935 року у Варшаві йшла радянська кінокартина під назвою: «Любов у танку». При ній як кіножурнал були також показані «Гуцульські фрагменти». Перші кадри супроводила пісня:
У лузі над Прутом хатина стоїть,
Живе там дівчина хороша як цвіт…
Доречі, Турин запевняв, що його кінострічки збереглися в кіноархівах Варшави. Свою паризьку кінопрактику Роман Миколайович відбував також у студії «Кобіс-Клянг-фільм». Фотографію (реклама, моделі, меблі) вивчав під керівництвом фотографа, кінооператора Табара. В той час він захопився фотомонтажем і був автором цілого ряду промислово-торговельних реклам, виконаних тим методом. Твори того роду були вперше виконані українським автором в Галичині.
Перебуваючи в Парижі з капістами та живучи в кругах художників т. зв. «Української групи», у 1932р. Турин приймав участь при організуванні виставки «Галереї Марселя». Виставку влаштовував Львівський Національний музей під дирекцією проф. Іларіона Свєнціцького, а участь у ній приймали, крім названої групи (16 художників), також художники (22 особи) з Франції, Італії, інших країн Заходу. Між ними імена: Ван Ден Ген, Северіні, Тоцці… Найцікавіше, що нас при згадці цієї виставки інтересує, це ім’я “Никифор”, яке фігурує на французькому запрошенні. Тоді перший раз завдяки Турину, експонувалися “Никифори” з його колекції. Так народжувалася світова слава нашого примітивіста.
Такі, як описані, може, трохи розсіяні, «заінтересування» Турина, відволікали його від самого властивого малярства. Його радувало, що там побіч буде багато талановитих його земляків, таких як Архипенко, Глущенко, Грищенко та ціла їх плеяда, які здобували собі признання знатоків, ішли в авангарді мистецького життя світу. Таке, можна сказати, безтурботне життя, яке дозволяло Туринові віддаватися мистецькій контепляції (спогляданню. – ред.) у столиці художників, було можливе через те, що його родина не була бідна і могла свойому одинаку допомагати матеріально.
Знаємо, що у 1939 році Роман Миколайович працював у Музеї Українського мистецтва науковим робітником. Про директора музею Свєнціцького він казав: «То була людина великої сили і мудрості».
Після визволення Львова від німецьких окупантів приїхали до Києва художники Глущенко (товариш з Парижа), Дерегус та інші. Вони вважали, що Турин достойний бути кандидатом на голову Львівського відділення спілки художників України. На тому посту, який у ті повоєнні часи вимагав особливого організаційного хисту та уміння знаходити добрі міжлюдські контакти, протягом п’яти років Турин мав значні успіхи.
Відтак протягом 23 років був директором «Дитячої художньої школи» ( яка знаходилась у Львові, за адресою пл. Міцкевича 9, в центрі міста. Та, на жаль, цей будинок давно зруйнований, а в ньому була Спілка художників і мав проживати Карло Звіринський з родиною). На тому полі Турин зробив багато доброго. Він умів використати дитячу фантазію у різних ділянках творчої уяви та в різних техніках. Оповідають, що він не лише знав кожного учня, він знав також все про його родинні умови, знав хто його батьки. Його педагогічна праця була позитивно оцінена в Києві: «За підготовку розвитку творчої фантазії у дітей». Разом 28 років віддав Турин керівництву Спілкою та Дитячою художньою школою.
У 60-х роках художник відвідав Польщу. Відновив контакти з Цибісом та іншими художниками з часів своєї молодості. Не переставав цікавитися життям і творчістю Никифора, був ініціатором двох нових його виставок у Львові і в Києві (1968р). Так, як у друкованій у «Нашому слові» серії про Никифора: «Незаписані записки» – Володимира Ольговича весь час у фоні присутній Турин. Так само в житті Турина, в його свідомості не переставав існувати Никифор своєю творчістю і життям. Сім «Никифорів», які йому вдалося зберегти (200 картин пропало у війну), вважав своїм найбільшим моральним скарбом.
Упродовж 54-ох років Роман Турин мав творчі і товариські зв’язки з художником Романом Юліановичем Сельським, вони і в Парижі перебували разом. У 1928 році вони спільно виконали поліхромію мурованої церкви в Лісичинцях біля Збаража. В повоєнні роки виїздили на Гуцульщину, звичайно, до Дземброні.
З особистого життя Турина: у 1943 році одружився з Ерною, яка прийняла ім’я Іванки. Відтак при збігу недобрих обставин їх розділили фронт і границя. Вона померла в Польщі на хворобу раку. Є її портрет, виконаний Карлом Ферстером. Різні художники малювали Романа Миколайовича. Вже згадувано портрет роботи Цибіса. Портретував його інший капіст – Зиґмунд Валішевський, рисунок голови художника (пером) виконав Влястиміль Гофман (Тернопіль, 19.Х.1939). Власністю родини Турина є його портрет, виконаний Марґітою Сельською. Відомий його портрет роботи Володимира Патика («Український Календар» -1978). Київська художниця Зінаїда Волковинська намалювала його портрет-етюд. Приведена іконографія Турина приблизна.
Ще можна відмітити таку деталь: Турин зберіг велику частину рисунків, художньої спадщини знаменитого дрогобицького, вбитого німцями письменника, Бруно Шульга, автора «Цинамонових крамниць». Рисунки вийшли в Польщі окремим альбомом.
Важко в кілька місяців після смерті Романа Турина здати собі однозначно справу про його заслуги перед своїм народом і перед його культурою. Безперечно, на фоні мистецького і культурного життя Львова він був неповторимою індивідуальністю. Він пізнав і через те мав матеріал до розуміння і вираження Сходу. Своєю творчою, організаційною, педагогічною та побутовою діяльністю протягом кількох десятиріч він доторкався багатьох сотень своїх товаришів, учнів, співробітників – як добра, скромна, сердечна людина. Багато хто це розумів і відчував. До 80-ти річчя народження запланована виставка його творів. Може, переглядаючи на ній невелику кількість його праць, оцей текст, як доповнення до побаченого, якоюсь мірою допоможе відчути і зрозуміти істоту цієї небуденної, дуже скомплікованої (складної. – ред.) людини. Ім’я Турина довго збережеться в пам’яті тих, які його знали.
Львів, 3 грудня 1979 року. Ярослав Коваль
Довідково. Коваль Ярослав Ількович (1908– 1997) — український фотограф, учасник редколегії часопису «Світло і тінь», поет, краєзнавець, колекціонер.
Публікація Галини Гронської. Прологом до цих спогадів служить лист автора до її матері – Віри Дурняк-Люб’янецької.Світлини з родинного архіву Галини Гронської
Література:
- Никифор Дровняк – https://uk.wikipedia.org/wiki/Никифор_Дровняк
- Юзеф Панькевич – https://pl.wikipedia.org/wiki/J%C3%B3zef_Pankiewicz
- Ян Цибіс https://upload.wikimedia.org/
