Наближається чергова кривава дата в житті українського народу і нашого міста зокрема, пов’язана з нелюдською жорстокістю НКВС. Своїми спогадами про вилазку в тюрму на Лонцького 29 червня ділиться 1941 року ділиться Іван Кіндрат, доктор медицини 1923 року народження що зараз проживає в США, в місті Рочестер.
“У червні 1941 р я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбківській, 10 у Львові. 29 червня наблизилися війська Вермахту, в місті була паніка і безлад. Залишалися війська особливого призначення НКВС.
Знайомий, що жив навпроти в’язниці по вул. Лонцького, розповів, що в ніч з 28 червня чув звідти глухі постріли і божевільні крики. Ми, 4 студенти, відправилися на розвідку. Замуровану тепер і закриті тоді тюремні ворота підірвали зв’язкою гранат.
Перед входом у двір побачили 8 мертвих чоловіків і жінок, біля стіни – ще дві жінки, ще живі, але закривавлені і в несвідомому стані. Надалі з’ясувалося, що це були не в’язні, а наймані робітники, яких знищили останніми, як свідків кривавого злочину. Обидві жінки незабаром померли. Убиті вони всі 10 були уколами багнетів, дехто мав по безлічі ран в грудях і животі.
З двору двері вели до великого приміщення, з горою трупів аж під стелю. Нижні були ще теплі. Вік жертв – від 15 до 60 років, але переважна більшість 20-35 років. Лежали в різних позах, з відкритими очима і з масками жаху на обличчях. Між ними чимало жінок.
Виявлені нами жертви енкаведистського садизму були вбиті пострілами в рот або в потилицю. Але ще більше було заколотих багнетами в живіт.Перша камера: на вбитому в стіну гаку повішений на шнурі чоловіу у військових штанях і чоботях. Його зріст вище того гака. На стіні видряпаний напис: “Хай живе вільна Росія”. Жертва – майор радянської авіації.
До однієї з наступних камер важко було підступитися. По той бік дверей – кілька тіл, притулених обличчям до щілини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць.
У наступній камері – дві дуже молоді і навіть після смерті красиві жінки, задушені, з шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят з розбитими черепами. На наличнику двері – свіжі плями розбризканого мозку.
Ще один прояв звірства – відрізані пальці, знята ременями шкіра на спинах. Накручували шкіру на палицю поступово, день у день. Закінчували один ремінь – починали другий. Ретельно надрізали скальпелем, стерилізуючи попередні місця, щоб катований не помер передчасно.
… Попадаю в більше приміщення, зі столом посередині. На столі прив’язаний оголений чоловік з неймовірно скорченим лицем. Тіло вкрите скляним ковпаком. На животі – рани з дивними дірами. Раптом з дірок вилазять один за іншим кілька щурів. Це – один з багатьох видів катувань енкаведистів. Під ковпак до живого ув’язненим запускали голодних щурів.
Усе. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину років 12 життя. Втрачаючи свідомість від жаху, вибіг з в’язниці. Ніхто з нас так і не натрапив на живих.
У розбитому магазині беру фотоапарат і повертаюся фотографувати гору трупів, розіп’ятих священика і черницю в головному приміщенні. До камер вже несила вертатися. За тиждень мої фотографії з’явилися в “Краківські вісті”, але не всі, деякі були визнані нецензурними. Такі дикі злочини показувати не ризикнули. Пізніше, в 1943 році, я закопав ці фотографії на городі біля рідної хати.”
Іван КІНДРАТ, Рочестер, США
Джерело: Gazeta.ua
