Софія Зарицька – яскрава, трагічної долі зірка у сузір’ї великих талантів, що розпочинали свій творчий шлях у довоєнному Львові під крилом двох великих мужів української культури – митрополита Андрея Шептицького та Олекси Новаківського. Була мистцем на рідкість вразливої тонкої душі. Непристосована і безпорадна у практичному житті, вона рятувалась від сірості буденщини та жорстокості навколишніх реалій, поринаючи з головою у свій уявний світ – омріяний і задушевний. У цьому її світі панувала щирість людських почувань, гармонія і краса. Це, властиво, й стало суттю неповторного творчого самовиразу Софії Зарицької.
Народилася художниця 21 серпня 1897 р. у Перемишлі, в родині гімназійного професора, відомого просвітянського діяча Северина Новини-Зарицького (1861–1914). Вже змалку доля не шкодувала їй болючих ударів: у віці двох років осиротіла, втративши матір. Батько, зайнятий суспільно корисною працею, не мав ні часу, ні можливості вчуватись у внутрішній ранимий світ маленької доньки. По закінченні народної школи у Перемишлі Софія навчалася у тамтешньому Українському дівочому ліцеї, що славився тоді високим рівнем гуманітарної освіти. Тут першим її вчителем рисунку був талановитий художник-портретист О. Скруток, вихованець Краківської та Мюнхенської академій мистецтва. В 1918 р. Софія познайомилась у Львові з О. Новаківським. Спочатку брала у нього уроки приватно, а коли 1923 року Новаківський заснував у своїй майстерні Мистецьку школу, стала однією з перших її п’яти учнів. При тому Зарицька відзначалася особливим завзяттям до навчання та пристрасним, майже закоханим ставленням до Новаківського як учителя, про що свідчать її чисельні листи до нього, сповнені екзальтованих почуттів та глибокого пієтету.1 На учнівські праці Софії Зарицької звернув тоді особливу увагу щедрий меценат школи Новаківського, митрополит Андрей Шептицький.
“Митрополит стежив за поступом у науці Зарицької і майже щотижня переглядав її рисунки, – стверджує відомий колекціонер і знавець творчості художниці Володимир Попович. – А коли вона виїздила зі Львова, шкодував, що такий надійний талант виїжджає за кордон. Митрополит і пізніше довідувався про успіхи Зарицької у Празі та в Парижі і заохочував її чоловіка Омельченка до видержливості і час від часу їм допомагав матеріально”.2
Факти, наведені у статті В.Поповича, доповнюють і конкретизують листи Софії Зарицької до митрополита А.Шептицького, що зберігаються нині в Центральному державному історичному архіві України у Львові. Вже перші її листи до владики, датовані 1917–1920 рр., засвідчують, що навчанням у О. Новаківського юна художниця завдячує авторитетній рекомендації та фінансовій підтримці владики Андрея3.
Творчий дебют С.Зарицької відбувся у Львові 1922 р. на виставці Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ). Показані тоді дев’ять її творів (композиція “Музика”, краєвиди, рисунки) привернули загальну увагу, були схвально відзначені у рецензіях присутнього тоді у Львові наддніпрянського поета Миколи Вороного, художнього критика Миколи Голубця та інших. Мистецтвознавець Володимир Січинський, зокрема, відзначав, що “юній артистці вдалося вийти поза межі буденного реалізму та сентиментальної дрібничковості і створити щось нове, сильне, кероване не просто фантазією чи почуттями, а свідомою волею та аналітичним методом праці – прикмета, що так відрізняє новітніх мистців”.
Від 1923 до 1928 рр. Софія Зарицька навчалася у Празькій академії мистецтв, одночасно відвідувала лекції у новозаснованій тоді у Празі “Українській студії плястичного мистецтва”. Як особливо здібна студентка вона впродовж всього навчання у Празькій академії отримувала державну стипендію. Чотири її великі фрескові композиції “Пори року”, показані в 1927 р. на виставці студентських праць, викликали захоплені відгуки як чеської, так і української критики.
Вже в ранніх творах Софії Зарицької простежувався (явно перейнятий від Новаківського) нахил до піднесеного, символіко-алегоричного трактування образів. Водночас твори її завжди були позначені печаттю неповторного творчого почерку, що характеризувався замилуванням до великих монументальних композицій, здебільшого у фресковій техніці, якою художниця досконало оволоділа в Празькій академії під керівництвом проф. Краттнера. Твори її відзначались якоюсь особливою внутрішньою енергією гнучкого, пульсуючого контурного рисунку, лаконізмом форми та вишуканістю стриманого, багато нюансованого колориту. А найбільше вражала усіх яскрава своєрідність образної поетики композицій С.Зарицької: у творах її домінували жіночі образи, в яких художниця персоніфікувала свої внутрішні переживання і стани душі, впроваджуючи глядача у світ делікатних почувань та відрухів людського серця. Це й стало лейтмотивом кращих творів художниці, таких як “Доброта”, “Дівчата”, “Материнство” та ін.
В 1926 р. С. Зарицька одружилася зі своїм однокурсником Петром Омельченком (1894–1952) – талановитим графіком авангардних орієнтацій.
У 1928 р. молоде подружжя художників, мріючи про велике мистецтво, переїхали до Парижа. «Хотіли далі студіювати, побачити музеї», – пояснювала художниця мотиви їх дій у листі до митрополита А.Шептицького. Тут на перших порах вони змушені були важко працювати, заробляючи на життя щоденною виснажливою працею (по десять годин на добу) у фірмі, що продукувала батікові тканини. До того ж обидвоє занедужали і переживали стан матеріальної та моральної кризи. В цій критичній ситуації художниця знову згадала про свого благодійника митрополита Андрея. В листі до владики, датованому 1929 роком, вона детально описує світлі та похмурі моменти свого життя на чужині і просить його сприяти своєю рекомендацією її чоловікові, щоб знайти якусь легшу роботу у Франції. Як видно з наступного листа художниці5, митрополит не тільки вислав митцям рекомендаційного листа до знайомого єпископа Шанталя, а й перечислив їм 100 франків матеріальної допомоги. Його особистий підпис із вказанням цієї суми знаходимо на полях листа до художниці. Зворушена такою увагою вдячна С. Зарицька пише у відповідь: «Ваша Ексцеленція нам обоїм привернула охоту до життя і маю вражіння, що в нашій, до тепер повній суму, хаті засіяло сонце… Ми обоє ніколи не забудемо як Господь Бог через Вашу Ексцеленцію в критичний час нашого життя додав нам охоти і енергії до боротьби життєвої».
Щедрість і доброта митрополита викликала в серці художниці найщиріші почування до нього. «Я хотіла би дуже, щоб Ваша Ексцеленція вірили, як взнеслі (піднесені, – Л.В.) чувства будять в моїм серцю і як ушляхотнюють мою душу…Ваша Ексцеленція жадають від мене за те все добро – тільки щирости… Я ж Вашу Ексцеленцію попросту обожнюю і думаю, що Ваша Ексцеленція о тім мусять знати».
Знаючи про замилування митрополита А.Шептицького до мистецтва, художниця виконала для нього в Луврі копію твору «Мадонна» свого улюбленого художника Ботічеллі і вислала йому до Львова як дарунок разом із своїм олійним твором із такою ж назвою. «Се для мене велика честь, коли мої праці опиняться у Вашій збірці, Ваша Ексцеленціє», – пише вона.
Як видно із листів художниці, владика постійно цікавився її творчістю, розпитував у листах про її духовне життя, посилав час від часу грошові перекази та свої пастирські благословення. У відповідь Софія Зарицька листовно розповідала владиці про свої творчі плани і зацікавлення, ділилася враженнями від побачених у Луврі полотен старих майстрів Проторенесансу, детально описувала технологію фрески, в якій працювала. Характерно, що при тому вона, як і інші художники, спілкувалась з митрополитом фаховою мовою, як із незаперечним знавцем мистецтва.
В 1930-х роках художниця покинула Париж і разом із чоловіком оселилися у французькому містечку Шенев’єр над Марною, де вони майже безвиїзно прожили до кінця життя у збудованому ними дерев’яному будиночку із садом. Жили в аскетичних умовах, без побутових вигод, проте не переставали із запалом працювати творчо.
Починаючи від 1929 р., С.Зарицька систематично виставляла свої твори у паризькому «Салоні незалежних», користуючись незмінним успіхом у французького глядача. «Її речей не можна забути, оглянувши навіть тисячу творів інших мистців», – писала французька преса.
Участь у виставковому житті французької столиці не завадила їй підтримувати тісні творчі контакти зі Львовом, де її цінували як мистця високого артистичного рівня. Щойно заснована У Львові 1931 р. авангардово налаштована Асоціація незалежних українських мистців (АНУМ) прийняла її у свої члени, засвідчуючи цим креативність мистецтва художниці. На першій виставці цієї Асоціації (1931) вона з великим успіхом презентувала свій знаменитий олійний твір “Мадонна” та дві монотипії, а вже наступного року, на влаштованій АНУМ виставці сучасної української графіки (1932 р.), експонувалось аж десять її монотипій. Тоді ж, наприкінці 1932 р., художниця взяла участь у другій виставці УТПМ у Львові, надіславши із Парижа ще один свій малярський шедевр – композицію “Материнство”. В 1934 р. вся Галичина знову оглядала її твори на «Виставці пластичного мистецтва жінок», відкритій при Всесвітньому конгресі українських жінок у Станіславові.
Після Другої світової війни С.Зарицька, позбавлена живих творчих контактів із художнім життям поневоленої більшовизмом України, посилила свою виставкову діяльність за кордоном, виставляючись у Франції, Німеччині, Канаді та США, особливо – на виставках Об’єднання митців-українців Америки (ОМУА).
В 1952 р. важким випробуванням для Софїї Зарицької стала хвороба і смерть її чоловіка. Усамітнена, безпорадна перед життям художниця остаточно замкнулась у своєму внутрішньому уявному світі, отримавши опінію “дивачки”. Мистецька творчість стала для неї єдиним сенсом і приємністю життя, все інше її не цікавило. Жила в нужді, в запустінні, проте не переставала напружено працювати, твердо вірячи у неперехідну мистецьку вартість своїх творів. Кращі з них не продавала, зберігаючи для майбутнього музею на Батьківщині.
Талант Софії Зарицької високо цінували сучасники. Показово, що Українська вільна академія наук (УВАН) у Нью-Йорку 1964 року влаштувала її виставку разом із творами іншої великої українки – Олени Кульчицької. А 1969 р. Союз українок Америки організував персональну виставку художниці (як своєї шанованої членкині) у Нью-Йорку.
Життя цієї подвижниці мистецтва обірвалось несподівано і трагічно. В ніч з 17 на 18 квітня 1972 р. загорівся її дім. В пожежі згоріла сама художниця разом зі збіркою кращих своїх творів та творів чоловіка Петра Омельченка. Нечисленний творчий спадок мисткині, що уник знищення, нині зберігається у приватних колекціях у Франції, США, Канади та України. Власником найбільшої збірки пізніх творів С.Зарицької є бельгійський колекціонер.
В Україні впродовж десятиліть тоталітарного режиму ім’я С.Зарицької було замовчуване, а твори її, що зберігались у збірці Національного музею у Львові, знищені. Щойно із здобуттям державної незалежності України постала можливість репрезентувати творчість художниці на вітчизняних виставках. Вперше в 1997 р. її зібрані з приватних колекцій твори були експоновані в Національному музею у Львові на великій ювілейній виставці, присвяченій 75-літтю Мистецької школи О.Новаківського. Згодом з’явились й перші біографічні довідки та статті про творчість художниці.4
Любов ВОЛОШИН
Основніші джерела:
1 Волошин Л. «Софія Зарицька і її листи до Олекси Новаківського» //Літопис Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького. – Львів. 2008.– Ч. 6. – С.25–43.
2 Попович В. «Митець та його світ» // Образотворче мистецтво (Київ). – 1991. – Ч. 6. – С.22.
3 ЦДІА України, м.Львова. – Фонд 358. – Оп.1 – Спр. 261.
4 Митці України. Енциклопедичний довідник. – Київ, 1992. – С.260;
Волошин Л. «Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові. Біографічний словник учнів». – Львів, 1998. – С.25;
Волошин Л. «Софія Зарицька – творець одуховлених жіночих образів» // Є:Архітектура. Будівництво. Інтер’єр. Мистецтво. 2008. – Ч. 2. – С.42–43.
Джерело: ЗБРУЧ
