Навіть після легенької оглядової прогулянки центром Львова кожен може переконатися, як багато католицьких орденів знайшли в минулому притулок у нашому місті, заснували тут свою обитель і побудували святині. Давніх монастирів і храмів, які нагадують про сказане вище так багато, що інколи трохи дивно, як вони всі тут помістилися. І сьогоднішня історія саме про це. З нагоди свята Трійці, яке на днях відзначають християни східної традиції, пробуємо розібратися із тим, через які кола соціального та бюрократичного пекла змусили пройти представників ордену Пресвятої Трійці, перш ніж вони отримали дозвіл будувати власні монастир та храм, аби закоренитися у Львові.
Представники ордену Пресвятої Трійці – це католицька спільнота, що є “ровесником” хрестоносців. Цей орден було засновано 1198 року Яном де Матою та Феліксом де Валуа. Ціль – дуже шляхетна, але водночас і екзотична як для католицьких чернечих спільнот: викуп бранців з полону у мусульман. Відтак на 1637 рік представникам ордену вдалося врятувати 30720 полонених і надалі ця тенденція зберігалась. До найвідоміших діячів, визволених тринітаріями, належить і відомий письменник, класик світової літератури Мігель де Сервантес.
На наші терени тринітарії прийшли з ініціативи людей із оточення короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського. Монарх і сам підтримував представників ордену та всіляко їм допомагав, хоч це і не завжди спрощувало життя монахів. Що цікаво, Львів став першим містом Речі Посполитої, де тринітарії спробували осісти – прикордонне розташування зіграло тут ключову роль. Але в місті Лева, попри впливових патронів і бенефіціарів, буття ордену важко назвати медом – особливо на початках. Довелося пройти серйозний тест і виграти жорстку конкуренцію задля оволодіння ділянкою в межах міських мурів і наступного будівництва на ній святині.
Розпочиналося все добре. До початку будівництва монастиря та храму притулок тринітаріям, які приїхали до Львова у 1685 році, надали театинці – будівлю їхнього монастиря і сьогодні можна бачити при підйомі на Високий Замок вулицею Максима Кривоноса. Крім того, підтримку ордену Пресвятої Трійці обіцяли коронний гетьман Станіслав Яблоновський і краківський каштелян Анджей Потоцький. Коли ж справа дійшла до пошуку землі під монастир для прибулих іспанських монахів, ситуація суттєво змінилася. Навіть загострилася. Свої ставали чужими, а “добрі” перетворювалися у “злих” – не гірше, ніж у книгах Дена Брауна.
По-перше, монахам відмовили, коли вони вказали на давній храм Марії Сніжної, що знаходиться на Краківському передмісті і на той час не мав постійних опікунів. Проти виступили міська рада і капітула. Апелювали до того, що храм віддавна належав місту і це не повинно зазнавати змін. Відтак перейшли до іншої ідеї – тринітарії повинні купити собі ділянку і там побудувати монастир та храм. Як варіант, розглядали територію біля єзуїтської хвіртки. Але цю пропозицію швидко відкинули, оскільки комплекс при стінах міг стати певним орієнтиром для ворогів і нести небезпеку при атаках на місто.
По-друге, тринітаріям запропонували костел святого Войцеха, але і тут монахи не знайшли підтримки з боку міської ради Львова. Останні пропонували варіанти із купівлею землі поруч з єврейською дільницею. Ченці згодилися і на цей варіант. Вже навіть почалися перемовини про ціну питання, коли стало відомо, що проти виступили львівські євреї. Злякавшись появи християнського храму поруч зі своїми будинками, а відтак і великих груп людей, що зібравшись разом потенційно небезпечні погромами і іншими загрозами, євреї звернулися до короля та коронного гетьмана і заручились їхньою підтримкою у цій справі.
Для вирішення проблеми із “бездомними” тринітаріями до Львова приїжджав навіть король Ян ІІІ. Тоді в оточенні монарха виявили такого собі Александра Диновича, що був співвласником кам’яниці поруч із Краківською брамою. А що у Львові майже не бував, то був не проти її продати. Навіть гарантував усіляко сприяти зі свого боку, аби проблема вирішилась успішно для кожної зі сторін. Не врахували лише того, що у Львові є міська рада, якій значно краще живеться, коли нерухомість у приватній власності – таким чином скарбницю наповнюють податки.
З іншого боку, як цинічно це не звучало би, але для окремих членів ради, особливо тих, що звикли до “тіньової” фінансової політики, тринітарії були прямими конкурентами. Справа в тому, що в бюджеті ради Львова було закладено певний “скарб”, який формувався і призначався власне для викупу полонених, навіть з турецького і татарського полону. За потреби, або за умови відсутності жорсткої фінансової звітності, ці кошти можна було пустити на процвітання бізнесу того чи іншого райці. З приходом і початком діяльності у Львові тринітаріїв ситуація напевне би помінялась. Відтак не для всіх ці монахи у місті були бажаними.
Випадково або не зовсім, але знайшовся ще один співвласник будинку, кравець Казимир, що виявився незадоволений сумою, яку він отримає внаслідок цієї операції. Зрештою, на сторону тринітаріїв ще раз став король Ян ІІІ Собеський. Відтак зійшлися на тому, що тринітарії за 13 тисяч злотих купують територію – приблизно на місці сучасного храму Преображення Господнього, а абсолютно некорисливому кравцю за його доброту додатково доплачують ще 500 злотих. По тому трохи ображеного вдавав із себе й Динович, але і з ним вдалося домовитися, навіть тими самими засобами. На той момент один із трьох прибулих до Львова тринітаріїв помер. Але до двох інших пізніше приєдналися наступні їхні брати – спочатку з Іспанії, а пізніше і уродженці місцевих територій.
Ще до Трійці 1686 року будинок остаточно перейшов у власність монахів Пресвятої Трійці. Вже після свят вони взялися за упорядкування території. Тоді і зрозуміли, за що так довго “воювали”. У істориків бачимо твердження, що цей дім був більше схожий на “гнойовисько”, аніж на людське помешкання і потребує серйозних зусиль. Зокрема, довелося прибрати все, що хороші сусіди наскладали на першому поверсі. Очевидно, що нічого хорошого вони там не складали. Також монахи вставили вікна і двері, перекрили дах, оточили територію парканом.
Ось так розпочиналась історія тринітаріїв у Львові. Це пізніше до них почали приєднуватися і місцеві жителі. Зокрема, львів’янин Ян Білозір, або Захарій Міхалевич. Останній мав вірменське коріння і знав східні мови, що дуже добре надавалося до основної діяльності тринітаріїв. Але про це у наступних оповідях.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Białynia-Chołodecki J. Trynitarze. – Lwów, 1911. – 22 – 31.
- Order of Trinitarians [Електронний ресурс]. Режим доступу:http://www.newadvent.org/cathen/15045d.htm
- Гулюк Є. Незвичний прояв служіння. Львівські тринітарії, викуп полонених і любов до ближнього // Духовна велич Львова, 2019 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://velychlviv.com/nezvychnyj-proyav-sluzhinnya-lvivski-trynitariyi-vykup-polonenyh-i-lyubov-do-blyzhnogo/
