Дня 4 серпня 1919 згинув траґічною смертю, впавши з розбитого польською граничною сторожю літака коло Ратибора на пруській Шлезії, один з чільних провідників галицько-українського стрілецтва, полковник Дмитро Вітовський.
Смерть — звичайна річ; смерть в бурливі революційні часи — буденна і щоденна справа і не сталоби нам сліз оплакувати всі жертви, які ще досі день в день падуть в імя збудування кращого завтра. Але жертва, яку український народ складає в особі полковника Вітовського надто велика, бо Він як ніхто инший з молодшого покоління трудився для визволення українського народа з чужого ярма, кладучи особливо на полі військової орґанізації в галицькій Україні основи під державне будівництво, будучи при тім приміром великої особистої відваги і посвяти.
Дмитро Вітовський родився в 1887 р. в селі Медуха станиславівського повіта як син убогого селянина ходачкового шляхтича. Ходив до польської ґімназії в Станиславові (української тоді там ще не було), проживаючи в нищих класах в бурсі О. Николая; в вищих класах покинув цю москвофільську бурсу, як це робили і всі инші свідомійші бурсаки Українці, і пробивався з року в рік уділюванням лекцій.
Вже в гімназії перевищав своїх товаришів буйним поетичним чуттям, підприємчивістю, енерґією і вимовою. Був головою і душею тайного просвітно-артистичного кружка станиславівських гімназистів Українців, котрого члени в неділі і свята розїздилися по доокресних селах з відчитами і концертами.
По зложенню матури записався Покійний на права на львівськім Університеті, проживаючи здебільша в Станиславові і продовжуючи дальше просвітно-орґанізаційну работу. Був членом української радикальної партії і з запалом орґанізував в Станиславівщині та на Покуттю товариства „Січ“, де зродилася перша ідея пізніщого стрілецтва. Брав участь в памятній демонстрації на львівськім університеті дня 1 липня 1910 р., в якій упав Адам Коцко і з прочини учасниками демонстрації дістався до львівської вязниці та перебув опісля відомий процес проти 101 українських студентів у Львові, був засуджений і видалений з львівського університету; права покінчив в Кракові.
Ще одна подія з політичного життя Галицької України є звязана з особою Покійника. Є це утеча зі станиславівського карного заведення в падолисті 1911 р. Мирослава Січинського, з котрого руки згинув дня 12 цвітня 1908 р. у Львові один з катів українського народа, намісник Андрій Потоцький. Покійний належав до ініціяторів цеї утечі, він ще з кількома товаришами її приготовив і перевів в діло.
Відбувши однорічню військову службу і зложивши правничі іспити став кандидатом адвокатури в канцелярії адвоката дра Партицького в Станиславові. Не кидав ні на хвилю громадянської роботи, поборюючи завзято станиславівських чорноризців, що під проводом станиславівського єпископа дра Хомишина клали свою тяжку руку на місцеве українське життя. За перепони, роблені чорноризцями станиславівській шкільній молоді в справі святковання роковин Шевченка, Пок. Вітовський публично чинно зневажив одного впливового Хомишинівського чорноризця, за що Його австрійський військовий суд здеґрадував з хорунжого на кадет-аспіранта.
З вибухом світової війни зголосився Покійник до українського леґіону і як командант сотні став грати відразу визначну ролю в стрілецтві. Перебув цілу карпатську кампанію 1914/15, все стоячи в перших рядах, люблений і поважаний всіма за свою незвичайну відвагу. В часі відвороту Москалів в червні 1915 на чолі невеликого стрілецького відділу перший переправився через Дністер, заняв давню столицю українських володарів — Галич і на галицькім ратуші завісив український синьо—жовтий прапор та обняв на кілька днів команду над цим старинним нашим городом, неначе предбачаючи, що невдовзі прийде для нього година дійсного визволення. Цим своїм кроком наразив собі Покійний начальну австрійську команду, котра за це хотіла відобрати Йому офіцерську ранґу.
Ранений в битві, вицофується на якийсь час з фронтової служби і по виліченню обіймає з початком 1916 р. вербункове бюро в Ковлі на Волині, де кладе при тім початки орґанізації українського народнього шкільництва на Волині серед безнастанних польських інтриґ і перешкод в боку австрійських військових властей.
Оженившися з молодого учителькою, не мав часу зазнати родиннього щасття. Вертає в стрілецтво, і тут застає Його розпад Австро-Угорщини.
Львівський комітет, що вже від вересня 1918 р. приготовляв переворот в краю, порозумівся зі стрілецтвом і це визначило Покійника до обняття команди у Львові. В послідних днях жовтня м. р. являється Пок. Вітовський у Львові, бере живу участь в засіданнях Української Національної Ради присвячених справі переведення перевороту і коли в дни 31 жовтня 1918 переговори українських політиків з тодішним Намісником Гуйном в справі добровільної передачі власти Укр. Нац. Раді розбилися,. Вітовський видає послідні зарядження що до оружнього заняття Львова українськими військами в ночі з 31 жовтня на 1 падолиста 1918, забезпечивши собі перед тим нейтральність німецького і угорського штурмового батальону.
Памятний ранок 1 падолиста 1918 застає Вітовського командантом українського Львова, занятого ним при помочі горстки січових стрільців і 1,200 старих українських ополченців.
Прийшло у Львові до оружньої розправи з Поляками. Перемучений і обезсилений складає він команду на це, щоби при творенню першого українського правительства — державного секретаріату — під проводом дра Костя Левицького в дни 10 падол. 1918 обняти в нім секретаріят військових справ. Як державний секретар залишається Покійний першою орґанізацією української армії в Галичині, уступаючи опісля місце полковникови Курмаловичеви. Цілою душею був за сполукою західньої України з Наддніпрянщиною в одну народню республіку і в справі проголошення цеї сполуки в дні 3 січня 1919 відограв визначну ролю.
Коли опісля прийшла справа завішення оружя з Поляками, Покійний разом з дром Мих. Лозинським виїхав з кінцем цвітня ц. р. до Парижа для переговорів в цій справі. Поляки відкинули предложення ґенер. Боти, переговори розбилися і в половині мая ц. р. розпочали Поляки свій кровавий похід на східню Галичину.
Вважаючи свою місію в Парижі за покінчену, Покійний недавно вернув до Відня, а немаючи иншої дороги дістатися до своїх, вибрав дорогу до Камянця под. воздухом. Рвався дальше до чинного оружного діла визволяти Україну з чужих кайдан.
І тут знайшов смерть. Впав як герой на чужій, не своїй землі, а рідня історія запише Його імя золотими буквами поруч імен славних козацьких гетьманів.
Похорони павшого героя відбулися недавно в Берліні разом з другим молодим героєм четарем Чучманом. Прийде хвиля, коли останки обох героїв спровадять на вічний упокій на рідню, вільну землю.
Український прапор, ч.3, Відень, 20.08.1919, с.2
Джерело: Збруч
