Упродовж багатьох віків турбота про фізичне здоров’я суспільства була проявом милосердя. Важкі умови життя та праці зумовлювали погіршення чи втрату здоров’я, життя, каліцтво, а відтак – неспроможність забезпечити себе чи непрацездатних членів родини. Така ситуація вимагала певних гарантій як зі сторони самих працівників, так і роботодавців. Крім того, кожне суспільство піклувалось про своїх громадян опосередковано через доброчинні організації, фонди, спілки.
У Європі соціальний захист населення був однією із найважливіших державних функцій. Починаючи з глибокої давнини можновладці приходили на допомогу нужденним і хворим. У середні віки до цієї діяльності активно долучалися церква та монастирі, при яких функціонували безплатні лікарні і притулки. Цехові об’єднання ремісників і купецькі гільдії, а також муніципалітети великих міст надавали підтримку членам своїх спільнот.
В Галичині та у Львові, зокрема, гуманітарна традиція має тривалу історію становлення. Багатонаціональний характер Львова вплинув не тільки на розвиток його культури, а й зумовив зародження специфічних соціальних відносин між спільнотами, завдяки яким львівська громада піклувалась своїми сиротами, немічними, інвалідами незалежно від національної чи релігійної приналежності.
Частина І. Шпиталі
Практично до кінця 18 ст. опіка над хворими, незважаючи на поступовий розвиток світської медицини, перебувала в руках духовних осіб чи доброчинців. В часи середньовіччя шпиталі у рідкісних випадках служили місцем для лікування хворих, що було зумовлено мінімізацією у їх діяльності медичного спрямування. Як правило, вони виконували три функції одночасно – притулок людям похилого віку, бідним та немічним; гостинний дім; лічниця. Дослідники розрізняють два типи середньовічних шпиталів: світські (або міські, під патронатом магістрату) та парафіяльні (підпорядковані сакральній установі відповідної конфесії). В історіографії збереглися згадки про 23 львівських шпиталі. Найбільш досліджені серед них 3 міські шпиталі – Св. Духа, Св. Станіслава, Св. Лазаря.
Найдавнішим вважається львівський шпиталь Святoго Духа. Закладений 1377 року королем Казимиром III, як шпиталь святої Єлизавети. У 1399 р. розпочато будівництво костелу, посвята якого в ім’я Святого Духа фактично призвела і до зміни назви усього шпиталю. Заснований від початку як притулок для опіки над знедоленими, з часом шпиталь набув також функцій лікувального закладу. Дозвіл на розширення шпиталю 1408 р. надавав король Владислав II Ягайло. Сигізмунд I Старий передав з 1546 р. королівське право патронату над шпиталем магістрату Львова, відтак ще раз підтвердивши світський характер установи. Обрані провізори (Лат. – той, що піклується. Зрозуміле вживання цього слова в середньовіччі – прим. авторки) управляли майном шпиталю, що складалось з селищ Малехів, Скнилів, Млинівці, млина, прибутків з 50 міських кам’яниць, ґрунтів поза містом і серед мурів. З 17 ст. католицькі архієпископи боролись з магістратом за право опіки над шпиталем та його маєтностями. У 18 ст. більшість маєтків шпиталю були продані задля підтримки міста, а решта не приносила значного зиску, через що шпиталь був доведений до руїни і, коли частина будівлі обвалилась – у 1780 році був розібраний.
Лаконічні повідомлення про шпиталь Св. Станіслава, при якому функціонував лепрозорій, походять із 1404 р., (за деякими припущеннями – з 1425 р.). Комплекс монастирських споруд, в який входили готичний костел св. Станіслава Єпископа і Мученика, що був закладений близько 1370 року, монастир, шпиталь, трупарня – розташовувались по ліву сторону від сучасного Оперного театру. Хоча проказа у Львові загалом не мала такого масового характеру, як у Європі, та для цих особливих хворих збудували лепрозорій. За різними історичними джерелами, у корпусі могли одночасно перебувати до 40 прокажених. Із майже чотирьох століть існування шпиталю Св. Станіслава лепрозорій при ньому функціонував біля ста років. Ступінь медичної опіки у ньому був мінімальним. Для уражених проказою шпиталь виконував функції швидше дожиттєвого притулку, аніж лікувального закладу. Розібрали шпиталь у 1794 році.
Іншою давньою установою такого ґатунку був шпиталь св. Лазаря, закладений львівським лавником (Член судової колегії з компетенцією розглядати карні та певні категорії цивільних справ у містах магдебурзького права – прим. авторки) Марком Острогорським: у 1616-1621рр. було споруджено дерев’яні будинки шпиталю і каплицю. Тоді ж у шпиталі було розміщено поранених вояків, що повертались із битви під Хотином 1621 року. У 1634-39 рр. збудовано мурований костел та шпитальні приміщення, що прилягали до костелу з обох сторін. Існує інформація, що шпиталь св. Лазаря був клінічною базою Львівського медичного колегіуму, який діяв у 1773-1783 рр. З середини 19 ст. шпиталь вже виконував функцію притулку, який був закритий у радянські часи.
Українська громада Львова в часи середньовіччя утримувала за свої кошти декілька шпиталів. До них належали парафіяльні шпиталі св. Успіння, св. Богоявлення, св. Благовіщення, св. Миколая, св. Параскеви П’ятниці, св. Теодора, св. Юра.
Найбільш дослідженою виявилась історія шпиталю Успенського братства у Львові (пізніше Ставропігія). З 1507-1542 р. шпиталь розташовувався при Успенській церкві на Руській вулиці в самому центрі середньовічного міста. Згодом його перенесено до монастиря св. Онуфрія на Жовківській вулиці. Зберігся ряд документів, що характеризують специфіку діяльності братства стосовно шпитальництва: дозвіл на будівництво чоловічого і жіночого шпиталів при монастирі Св. Онуфрія; дотації на відбудову братського шпиталю; грамота про звільнення Онуфріївського шпиталю від податків; прізвища опікунів, кошторис шпиталю, позашпитальна доброчинна діяльність Ставропігії тощо.
У історіографії діяльність шести інших братських шпиталів розглядалась фрагментарно. Про них відомо небагато, зокрема, завдяки дослідженням І. Крип’якевича.
Шпиталь при церкві Богоявлення розташовувався на перехресті теперішніх вулиць кн. Романа та Фредра.
Перша згадка про церкву походить з 1386 р., з 1538 р. при церкві згадується шпиталь, з 1546 р. – школа. Братчики заклали броварню з метою утримання Богоявленського притулку. Церкву закрили і розібрали 1800 р., а також ліквідували усі її інституції.
Ця місцевість відома після подій 1648 року: під час облоги Львова військами Б. Хмельницького відбулася одна із найзапекліших сутичок часів національно-визвольної війни, в якій загинули сотні козаків. Францішек Яворський 1911 року в праці «Підземний Львів» цей бій описував так: «Земля там настільки закривавилася, що ще до недавніх часів ґрунти навіть мали офіційну назву Кровисько». Загиблих козаків поховали у кургані на цвинтарі біля храму Богоявлення. Однак після того, як 1800 року церкву знесли, а землі сучасних вулиць князя Романа та Івана Франка передали у приватні руки, ані від святині, ні від кладовища згодом не залишилося й сліду. А через кілька десятиліть після знесення храму тут було збудовано громадські туалети.
Шпиталь при церкві Благовіщення існував з 1542 р., церква знесена 1784 р. Ще два шпиталі побіжно згадуються при церкві св. Миколая – з 1623 р. та св. Параскеви П’ятниці – з 1743 р.
По суті, шпиталі існували при усіх братствах. Серед братчиків зазвичай обирали двох провізорів шпиталю, які наглядали за майном і видатками, і про що звітували братству. Щорічні пожертви на шпиталь були доволі значними. Зокрема, в шпиталі Успенського братства лише проценти з пожертв приносили на рік до 140 золотих. Збирали дрібні пожертви пожильці, просячи милостиню, та й при вступі до шпиталю належало сплатити вступний внесок. Також здавали в оренду вільні приміщення, льохи, горища. Усі ці шпиталі проіснували до 18 ст.
З католицьких шпиталів Львова можна назвати наступні: св. Йоана Хрестителя, св. Лаврентія (або Боніфратрів), св. Петра і Павла, св. Мартина, бернардинців, сестер милосердя (Шаріток), канонічок Св. Августина. Лише два з них – шпиталі сестер Шаріток і Боніфратрів – привернули увагу дослідників.
Цікавою є історія шпиталю Боніфратрів. Ще з 14 століття навколо чудотворного образу святого Лаврентія, що знаходився на дубі на початку давнього тракту Глинянського (теперішня вул. Личаківська) збирались на молитву немічні та каліки. У 1536 р. львівська влада збудувала дерев’яну капличку для образу, келії для паломників. У 1616 р. міські цехи гончарів і поворозників вимурували капличку для розміщення образу св. Лаврентія. У 1659 р. яворівським старостою Яном Собєським було засновано фундацію, згідно з якою майбутній король Польщі надає кошти для будівництва костелу, монастиря та шпиталю Боніфратрів. За задумом засновника у шпиталю мала надаватись допомога хворим людям, в тому числі колишнім військовим. Будівництво шпитального будинку тривало з 1688 р. по 1693 р. (за деякими джерелами – до 1695), костелу та монастиря продовжувалась в наступні роки. Загальна сума, вкладена в будівництво, склала 100 тисяч злотих.
За розпорядженням короля Яна ІІІ керівником шпиталю Боніфратрів було призначено Людвіка Валеріана Алембека, львівського лікаря, так як було зрозуміло, що шпитальна інституція вимагає лікарського нагляду, якого самі Боніфратри надати не могли.
Про першого лікаря Боніфратрів відомо небагато. Належав до знаної львівської родини. Його дід Йоганн Алембек (за деякими джерелами – Альнпек) навчався у Вроцлаві, потім – в університеті Падуї, співпрацював з львівським аптекарем Єронімом Вітембергерем, був автором 10 наукових трактатів та першого опису Львова, опублікованого в книзі Георга Брауна.
Батько Валеріан Алембек (?-1676) студіював у Кракові та у Падуї, отримав освіту математика, філософа, лікаря, у 1650-52 рр. посідав посаду ректора Замойської академії. З 1653 року – у Львові, займав почергово посади лавника, радника та мера; був власником найбільшої приватної тогочасної бібліотеки; призначений придворним лікарем короля Михайла Корибут Вишневецького.
Людвік Валеріан Алембек (1656-ор.1716) здобував медичну освіту у Кракові, у 1682 р. отримав ступінь бакалавра, у 1684 – ступінь магістра та як фаховий лікар повернувся у Львів. Був зарахований придворним лікарем Яна ІІІ, у 1695 р. – отримав посаду ординатора шпиталю Боніфратрів. У 1699 р. був обраний радником до міської ради Львова.
У 1783 р. шпиталь Боніфратрів переведено у приміщення Колегії Піярів, яка розташовувалась неподалік. У подальшому, він перетворився у найбільш репрезентаційну лікувальну установу Львова – Загальний шпиталь (інші назви: Головний шпиталь Львова, Крайовий загальний шпиталь, Державний загальний шпиталь, у 1940-1959 рр. – клініки Львівського медичного інституту), сучасна Львівська обласна клінічна лікарня. Старі ж споруди шпиталю Боніфратрів в наступні роки зазнали перебудови австрійським урядом з метою створення військового шпиталю – від 1785 року по даний час.
Сама споруда Колегії Піярів будувалась за кошти єпископа Ордену Піярів Самуеля Роха Ґловіньського (1703-1778) у 1748-1762 роках та призначалась для навчання бідних дітей шляхетного походження. Оскільки будинок було спроектовано велично, коштував він відповідно: 60 тис. фл. пол., у 1763 р. – о. Ґловіньский додатково віддав у фонд власність у Винниках та Підберізцях, колишній палац Вишневецьких на Глинянському передмісті. Фундатор розраховував на навчання двадцяти дітей, але після його смерті усе занепало, і, як наслідок, – у занедбане приміщення було переведено шпиталь Боніфратрів.
У Львові з 1714 р. Сестрами Милосердя (Шарітки) (Сестри Милосердя (La soeure de charite) – співтовариства (общини), створені для доглядання хворих, калік, осіб похилого віку. У Польщі Сестри Милосердя (шаритки), що належали до ордену святого Вінсента, з’явились у 1651 році на запрошення Марії Людвіги, дружини короля Владислава IV. На 1794 рік вони опікувались 34-ма шпиталями на теренах тодішньої Польщі – прим. авторки.) було закладено монастир та шпиталь святого Вінсента де Поля. За деякими джерелами шпиталь був закладений у 1741 р. на кошти Францішека Завадського з метою лікування та догляду 100 бідних хворих. Окрім шпиталю на території знаходилась невелика монастирська каплиця та аптека для виготовлення власних ліків. У 1783 році шпиталеві віддано приміщення щойно скасованого монастиря Реформатів із костелом святого Казимира, що знаходились поруч. У нових приміщеннях було облаштовано сиротинець, названий на честь святого Казимира. У 1870 р. Сестер Милосердя було запрошено до роботи у Крайовому Загальному шпиталі Львова.
Уся інституція Сестер Милосердя була ліквідована після другої світової війни. На даний час увесь комплекс будівель колишнього храму, шпиталю та монастиря шариток використовується Університетом внутрішніх справ.
Шпиталь при костелі св. Мартина був організований для військових інвалідів, точна дата невідома. Сам костел був споруджений з фундації Олександра Зборовського у 1630 р. для чернечого ордену кармелітів взутих: спочатку дерев’яний, з 1648 р. – кам’яний. На даний час передано громаді християн-євангелістів.
Перша згадка про перший у Львові єврейський шпиталь (гекдейш) відноситься до 1628 року, коли Мордехай Ісакович відкрив його у спеціально купленому і перебудованому для цієї цілі будинку. Надалі шпиталь безперервно функціонував у єврейському кварталі.
У 18 ст. його перенесли в іншу будівлю, де, крім нього, розміщувався будинок для калік. Підтримувався коштами єврейського самоврядування.
Вже у 1898 р. на місці попереднього єврейського шпиталю розпочато будову нового. 7 червня 1903 р. урочисто відкрито та віддано до експлуатації новий, зразково обладнаний ізраелітський шпиталь на 100 ліжок, споруджений в мавританському стилі на приватні кошти голови правління шпиталю, колишнього директора Іпотечного Банку Мауриція Лазаруса (1832-1907). Медична установа була власністю та на утриманні єврейської гміни м.Львова. Обладнання лікарні за найновішими європейськими взірцями було забезпечено коштом дружини фундатора.
Малозабезпечених хворих іудейського віросповідання приймали до лікарні безкоштовно; заможні ж хворі сплачували різні суми в залежності від якості наданих послуг. Тоді ж біля лікарні збудовано та віддано до вжитку Дім ізраелітських старців. На даний час в приміщеннях давнього єврейського шпиталю розгорнена львівська міська клінічна лікарня №3.
У вірмен Львова був шпиталь, що розміщувався під містом у вірменській стороні біля церкви св. Анни. Незважаючи на поділ громади на непримиренні табори у XVII ст., зменшення чисельності вірмен, їх асиміляцію, шпиталь продовжував свою діяльність разом з вірменською школою. Відсутність системних досліджень з історії вірменських шпиталів – Св. Богородиці, Св. Анни та Якова – не дозволяють відповісти на питання стосовно напрямків розвитку, наявності медичного супроводу, характеру діяльності зазначених харитативних осередків. Відомо лише, що у статуті прав львівських вірмен, який був затверджений у 1519 р. королем Сигізмундом І, у п.84 містились суворі правила стосовно шпитальної адміністрації, зокрема, з метою недопущення зловживань.
Починаючи з другої половини 18 століття на теренах Галичини функціонували інституції соціального захисту, які можна умовно поділити на наступні групи: заклади для хворих – загальні шпиталі та місцеві лікарні для бідних, які фінансувались з місцевих чи урядових фондів; будинки для калік; притулки для сиріт, людей похилого віку та інвалідів, закладені на доброчинні кошти приватних осіб.
Практично в кожному повітовому місті функціонував загальний шпиталь, метою якого було лікування хворих без різниці віросповідання та національності. Фахова медична допомога надавалась лікарями, догляд за хворими здійснювався в переважній більшості сестрами Милосердя.
Безперечно, що найстарішою лікувальною установою, яка забезпечувала лікарський нагляд населенню Східної Галичини та до цього часу функціонує безперервно, був Крайовий (Державний) загальний шпиталь у Львові – з 1783 року, в даний час – Львівська обласна клінічна лікарня.
До найдавніших медичних закладів можна також віднести загальні шпиталі в Самборі, Дрогобичі, Бродах, Станіславові, Коломиї.
В Самборі із 1825 р. функціонував міський шпиталь, з 1867 р. визнаний як загальний шпиталь на 116 ліжок. Догляд за пацієнтами здійснювали лікар та сестри милосердя. З 1831 р. у Дрогобичі міським самоврядуванням було закладено шпиталь на 89 ліжок, який до 1890 року розширився до 180 ліжок. Перед І світовою війною у лікарні працювало 3 лікарів, доглядали за хворими сестри служебниці Найсвятішої Панни Марії (NPM). Шпиталь у Бродах, який закладено у 1831 р. як міський, отримав статус загального у 1861 р. У Станіславові з 1841 р. був закладений шпиталь ім. Архикнязя Фердинанда на 120 ліжок, з часом визнаний загальним. У Тернополі з 1837 р. організовано міський шпиталь на 40 ліжок, у 1874 р. він отримує статус загального з розширенням до 75 ліжок, у 1898 р. збудовано нове приміщення на 92 ліжка та павільйон на 9 ліжок для інфекційних хворих. У Снятині шпиталь було закладено з 1847 року на кошти міськради, у 1898 р. для шпиталю збудовано нове приміщення на 54 ліжка, з яких 12 – для інфекційних хворих.
Крім того, мали свої загальні лікарні:
- на території Львівської області: Жовква, Золочів – з 1847 р., Стрий – з 1848 р., Сокаль – з 1878 р., Перемишляни – з 1897 р., Турка – з 1900 р.
- на території Івано-франківської області: Коломия – з 1835 р., Снятин, Долина.
- на території Тернопільської області: Гусятин – з 1898 р., Заліщики – з 1838 р., Бережани – з 1847 р., Чортків – з 1910 р., Бучач – з 1882 р., Підгайці.
Як правило, ці шпиталі утримувались за державні кошти. Та фонди деяких з них поповнювались і за рахунок доброчинних внесків. Такими були шпиталь у Жовкві – з 1844 р., який фінансувався з доброчинності. В Долині шпиталь було закладено у 1908 р. за кошти лікаря Теофіла Вітошинського, а також фондів судових та поліційних кас. У Підгайцях було відкрито лікарню на 40 ліжок за кошти міськради та землевласника, депутата Галицького сейму, вірменина за походженням, Еміля Торосєвіча – дата невідома; але з 1873 р. шпиталь отримує статус загального, у 1878 р. розширюється до 60 ліжок, з 1899 – до 85 ліжок. У Турці ініціаторами створення шпиталю були старости Теофіл Мандишевський та Александр Зємбіцький, які в останніх роках 19 ст. організували збір коштів, створили фонд, шпиталь було закладено 1900 року, визнано загальним з потужністю 97 ліжок – у 1905 р. Значний вклад в розвиток медицини Турки було зроблено українським лікарем Богданом Ґарбовським, який з 1932 року мав приватну практику у цьому місті, у 1939-44 роках – був директором Загального шпиталю.
Особливої уваги заслуговує інформація про першу на Галичині психіатричну лікарню – на Кульпаркові, яку було відкрито у 1875 р. Божевільня, яка функціонувала як окреме відділення Крайового загального шпиталю з часу його відкриття, наприкінці 19 ст. вже не відповідала рівню надання сучасної психіатричної допомоги. Отже, було прийнято рішення про побудову окремого шпиталю на 500 ліжок із врахуванням особливостей лікування даної недуги. Тепер ця установа функціонує як Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня.
Місцеві заклади для хворих поділялись на християнські та єврейські. Християнські були, як правило, під опікою Сестер Милосердя. Єврейськими опікувались або кагал або національна спільнота. На початок 20 століття на українських землях Галичини нараховувалось 13 місцевих закладів для хворих, у 4-х з них хворими опікувались Сестри Милосердя. До найдавніших можна віднести: лікарня у Краковці, що була заснована княгинею Ганною Ло́трінґен у 1813 р.; заклад для хворих у Новосілках – заснований у 1819 р. землевласником Яном Стжембошем для догляду та лікування хворих та бідних. Аналогічні заклади існували у Бурштині, Долині, Рогатині, Роздолі.
Функціонували й єврейські шпиталі: у Львові – з 1604 р.; у Бродах – з 1824 р. на 80 ліжок за кошти Юдла Натансона; у Збаражі – закладений Шаєм Мюнцем з 1836 р., утримувався на кошти доброчинних внесків та прибутків від крамниць; у Болехові – з 1845 р. та у Тернополі.
З 1889 р. у Львові функціонувала Каса хворих міста Львова, при якій відділ забезпечення на випадок хвороби було створено у 1894 р. Забезпечених було поділено на категорії, відповідно до заробітку, під час хвороби забезпечені користувалися безкоштовною лікарською опікою, отримували необхідні ліки. У випадку непрацездатності член Каси хворих отримував денну допомогу, що відповідала місячному внеску. У випадку ж смерті забезпеченого Каса виплачувала на поховання суму, що дорівнювала його 20-кратному денному заробітку.
Для обслуговування своїх членів Каса мала власну амбулаторію, свій штат спеціалістів, дві аптеки, чотири приймальні в різних дільницях міста, ортопедичний заклад. У 1926–1930 рр. на узгір’ї, що височить над містом, було збудовано зразково обладнаний Санаторій Каси Хворих. В підніжжі гори розташувалися амбулаторія та приймальня протитуберкульозного відділу. Після другої світової війни в приміщенні Санаторію Каси Хворих була розгорнута дитяча лікарня, яка функціонує і досі як Львівська обласна дитяча клінічна лікарня «ОХМАТДИТ».
З метою покращення лікарської допомоги населенню Львова та прилеглих територій, у Львові у 1902 р. було створене товариство “Народна лічниця”, в склад якого увійшло понад 800 членів. Упродовж дуже короткого терміну було проведено збір коштів для майбутнього закладу, митрополит Андрей Шептицький віддав свій будинок, лікар Євген Озаркевич (1861-1916) закупив у Відні обладнання. Вже 1 жовтня 1903 року було відкрито амбулаторію “Народна лічниця”: як вказано у статуті: “для несення дарової лікарської помочі мешканцям Львова і цілої Галичини без різниці віроісповідання і народності”. Спочатку лічниця мала 4 амбулаторні відділи: внутрішніх і дитячих хвороб, хірургічний, офтальмологічний та жіночий. У 1912 році лічниця розширилась до 8-ми відділів.
Оскільки Народна Лічниця користувалася великою популярністю: приблизно кожний 12-й львів’янин звертався за медичною допомогою до української амбулаторії, – було розпочато збір коштів на побудову шпиталю. Кошти на будову збирались серед населення Львова та Галичини, українських організацій, гроші присилали емігранти із США та Канади. Частину коштів (5 тисяч доларів), а також ділянку землі під забудову було отримано від Митрополита Андрея Шептицького. Багато лікарів робили свій внесок у цю шляхетну справу. Наприклад, лікар Єронім Малішевський, колишній завідувач відділення психіатричного шпиталю на Кульпаркові, заповів на побудову шпиталю 75 тисяч злотих. Лікар Ярослав Гинилевич, який 19 років безоплатно працював в амбулаторії Народної Лічниці, на будівництво шпиталю передав 20 тисяч злотих.
Будівництво шпиталю було розпочато у 1930 році, повністю завершено у 1938. Новозбудований трьохповерховий будинок шпиталю, що був розгорнутий на 100 ліжок, складався із 10 відділів, аналітичної лабораторії, рентгенологічного та фізіотерапевтичного кабінетів. Догляд за хворими здійснювали сестри милосердя згромадження св. Вінсентія. За своїм обладнанням, кваліфікованими фахівцями, доглядом хворих шпиталь дуже швидко став одним із найкращих на той час медичних закладів Львова.
Незмінним директором “Народної лічниці” до кінця свого життя (1916 р.) був лікар Євген Озаркевич. В наступні роки закладом керували Сильвестр Дрималик (1855-1923) та Іван Куровець (1863-1931). Народна Лічниця проіснувала з 1903 до 1944 рр., відновила свою діяльність після проголошення незалежності України.
Окрім того, у міжвоєнний період було відкрито ряд нових українських лікувально-профілактичних закладів. Серед них: у 1920 році – «Порадня матері і дитини», яка виконувала функції майбутніх жіночих консультацій, проводила обстеження, надавала поради вагітним та матерям з грудними дітьми; у 1921 році організовано бактеріологічну лабораторію, яка здійснювала клінічні аналізи для хворих Львова та околиць.
У травні 1929 року при «Народній лічниці» по вул. Устияновича, 14 було відкрито протитуберкульозний диспансер, один з перших у Львові. Обладнання для лікарського кабінету та сучасний рентгенапарат було придбано за власний кошт Мар’яна Панчишина. В майбутньому М.Панчишин ставив завдання відкрити такі народні протитуберкульозні санаторії на території Галичини, зокрема в Гребенові та Підлютому, як у кліматичних курортних місцевостях із мінеральними купелевими та питтєвими водами. І уже у 1931 році за його ініціативи в Підлютому таки було збудовано купелевий будинок, їдальню, житлові приміщення, організовано літні табори для молоді, відкрито літній санаторій для українських студентів, хворих на туберкульоз. В історичному приміщенні давнього протитуберкульозного диспансеру працювало Львівське медичне об’єднання «Фтизіопульмонологія», яке на час написання цієї статті вже закрито (!).
Оксана СТАДНИК
Оксана Стадник. Стаття «Ретроспективний огляд інституцій соціального захисту в Галичині» із часопису «Український вісник медико-соціальної експертизи». №3. (13). 2014. С.47-67.
