У 1930-х луцькі вулиці стали замощувати шестикутниками, що дуже скоро завоювали статус стандарту для покриття доріг. Виглядало це стильно, модерністично і дуже по-сучасному.
Історія трилінок, які періодично виринають з-під шарів асфальту під час робіт у центрі Луцька у наш час, почалася з експериментів одного варшавського інженера, який дослідив функціональність нового покриття і отримав на свій винахід патент.
У 1933 році варшавський інженер Владислав Трилінський отримав патент на виготовлення шестикутних та квадратних кам’яно-бетонних плиток для замощення вулиць. Ідея була досить цікава: зробити суміш бетонного розчину і колотого каменю, сформовану у квадратні чи шестикутні плитки. Причому, як ішлося в патенті, перевагу слід надати саме шестикутникам, оскільки вони краще витримують навантаження.
Окрім підготовки міцної піщаної основи, технологія кладки передбачала обмазування бічних боків кожної плитки смолою і щільне укладання одна до одної. Метод давав дуже добру витривалість, яка пережила багато десятків років.
Це був справжній прорив у брукуванні вулиць. По-перше, ці плити дуже добре себе зарекомендували з технічного боку, а по-друге, шестикутна кладка була досить гарною і вносила колорит у забудову вулиць. Дуже багато міст Польщі стали використовувати цю бруківку, яку в народі згодом стали називати «трилінкою». Підрахували, що за перші 5 років після отримання патенту в Польщі виготовили 10 мільйонів плиток. Використовуючи трилінки, треба було платити ліцензійний збір за квадратне мощення поверхні.
У 1936 році в Луцьку збудували міську бетонярню, яка почала виготовляти різні види мощення. Вона розташовувалася на теперішній вулиці Глушець на території спортмайданчика школи №8. У великому одноповерховому приміщенні були відділи для виробництва тротуарних плит, для бетонних бруківок і для складання готових виробів. Будівля мала форму букви Г з розмірами 42 на 28 метрів. Найцікавіше те, що тут же і виготовляли плити Трилінського.
У Луцьку трилінка в другій половині тридцятих років стала основним видом мощення доріг. Магістрат намагався забрукувати ними якомога більше вулиць. За умови якісного виконання і доброї кладки це покриття могло дуже довго служити. Зрозуміло, що чи не першою вулицею міста з трилінкою стала головна Ягеллонська. Вона була замощена трилінками луцького виробництва. Правда, підряди на замощення віддавали приватним майстрам.
Так, відомо, що частину вулиці у 1937 році кам’яно-бетонними плитами замостив Бабін Борух Мордко. Тоді ж на довжину 250 метрів і ширину вулиці 11 метрів пішло майже 30 тисяч шестикутників. Шви між плитками заливали бетонним розчином або асфальтом.
До кінця тридцятих Луцьк максимально за міжвоєнне двадцятиліття наблизився до ідеалу «воєводського міста» і трилінка зіграла в цьому немалу роль.
Олександр КОТИС
Джерело: Хроніки Любарта
