Проходом по львівських вакаційних півоселях. Публікація 1933 року. Частина третя

Продовжуємо серію публікацій про львівські вакаційні півоселі (літні дитячі садочки), які влаштовувало Товариство “Захоронка” – українське доброчинне товариство, яке займалося соціальною опікою над українськими дітьми-сиротами, матеріальною допомогою, педагогічним наглядом та національно-патріотичним вихованням.

Побут вихованців вакаційних півосель Львова та передмість описала українська поетеса, редакторка, педагогиня, діячка культурно-освітніх товариств у Галичині Костянтина Малицька у своїй статті “Проходом по львівських вакаційних півоселях”. У третій частині авторка розповідає про життя дітей у півоселі при соборі Св. Юра, а також захоронок на Левандівці та Клепарові. Ця частина статті була опублікована на сторінках газети “Діло” №210 за 12 серпня 1933 р. Правопис статті залишаємо оригінальним. Першу частину можна почитати тут, другу – тут

Проходом по львівських вакаційних півоселях

Пополудні тогоже дня вибираюся до півоселі при св. Юрі, Застаю всю дітвору на подвіру ліворуч – важаться. Є їх тут найбільше. Записаних 150, застаю 120 – 70 дівчат, 50 хлопців – з того шкільних дітей 80! Вік від 3-15 літ. При такому числі дітвори треба було поді лити їх на три відділи: найменші захоронкові діти, старші дівчата школярки і старші хлопці. Відділ хлопців веде п. Мамчак, дівчатками опікується абсольфвентка ґімназії п. Ярослава Мигаль, якій помагає одна зі старших учениць. Багато дітей у народніх строях, бо сьогодні фотоґрафувалися – а тепер важаться вже вдруге; перший раз важили їх з початком вакацій. Завтра будуть їх міряти: ріст, обєм грудей, черева.

Вислід важення й зіставлення з попереднім прегарні: усім дітям прибуло на вазі від 1-5 кґ.! Видко, що послужив їм побут на півоселі. У всіх здоровий .вигляд, повні личка, опалені плечі, руки, ноги. Не диво, перебувають цілий день на дворі, в юрськім городі, на подвірю, а то ходять на проходи під Стрийський цвинтар і на Світезь, де купаються і плавають. На слотні дні мають старші бібліотечку, яку заснувала для них провідниця. Дівчатка мають теж тут свою щадницю, до якої зложили собі вже кільканацять золотих. Відберуть при кінці і будуть мати на перші шкільні потреби.

Приміщення юрської півоселі доволі невигідне. Старші хлопці гуртуються в домівці читальні, захоронкові діти і школярки у двох клясах дівочої школи ім. Грінченка, з яких навіть не винесли лавок, так що в лавках діти їдять і сплять і бавляться. Але на щастя перебувають найбільше на дворі.

Ось почувся заклик на підвечірок. Варять у дотеперішній кухні для безробітних, яку на час вакацій припинили. Та сама п. Охримовичева. яка варила безробітним тепер годує їх дітвору. Нема відпочинку трудячим рукам… У великих кітлах кипить солодка кава, яку діти так люблять, великі шматки смачного білого хліба пахнуть «золотим колосом». Старші дівчата розносять каву в ринках та обділюють меншу дітвору, хлопці уставилися з горнятками гусаком впоперек подвіря до кухні. Скучно ждати, заки пані всім поналиває. «Заспівайте що!» І десятка молодих голосів затягла незнану мені пісню про уланів. І мов стадо чорного гайвороня насунулися на душу спомини жахливої осени… Пють діти каву, не напються. Бачу, беруть другу, третю, ба й четверту «репетку», як це воно тут називається. На здоровля їм, на великий виріст, на дужі сили, на перемогу!

Попоїли діти, дівчата попрятали в кімнатах і збираються домів. Та передтим ще йдемо помолитися до каплиці перед церквою св. Юра, яка тепер у ремонті. Здисциплінованими рядами стають праворуч найменші й дівчата з п-ою Мигаль, ліворуч старші хлопці з п. Мамчаком. Лунає пісня «О спомагай нас», відтак ритмічно відмовлена молитва «Богородице Діво» і знова спів «Боже єдиний, Боже всесильний» бє сторичним відгомоном об мури церкви і митрополичої палати. Приказ: Вліво зворот! – і вниз по узбіччю святоюрської гори задудніли сотки діючих жвавих, опалених ноженят.

П-ні Мудракова, опікунка захоронки на Левандівці, зволила ласкаво товаришити мені в проході до тамошньої півоселі. Йдемо коротшою дорогою через Кульпарківську вулицю, городами, полями, попри городецьку рогачку, а там попід залізничнії міст виходимо на скучну, одноманітну левандівську дорогу. Ах, яке тут мусить бути болото в осені і на весну! Переходимо попри величавий будинок польської школи. І тут, здається, є півоселя, бо на площі перед школою бавиться кілька десяток дітей, – але які вони мають умовини праці, забави, вакантного віддиху! Нехай! Прийде колись і наш день, хоч покищо наша рідна школа міститься тут при бічній вулиці в невеличкій хатчині у двох кімнатах, а півоселя гуртує найбіднішу дітвору. Є в ній 61 дітей: 39 дівчат, 22 хлопців – шкільних дітей з того 24. Вік від 3-11 літ. Півоселю веде абсольвентка семинарії п-на Залуська.

Приміщення доволі вигідне: одна велика шкільна саля на забаву, друга захоронкова на їдальню й пообідній спочинок, є й шатня. Була тут недавно магістратська комісія і найшла все в порядку. Кухня простора, кухарка привітна сердешна, знати, що не пожалує дітям ні хліба ні страви. А вони переважно доні й синки найбідніших родичів, 15 з них дістає цілий харч зовсім даром, решта зложила мінімальну, оплату.

Саме коли входимо, роблять діти пробу до святочного суботнього закінчення. За годину буде обід, а сьогодні на прохід не ходили, бо заповідається дощ. Співають, декламують, гуляють. Усі сміливі, бадьорі, зовсім нами не бентежилися. Вигляд здоровий – і їм прибуло на вазі, видно, побут на півоселі на здоровім харчі і проходах вийшов їм на пожиток.

Останній день перед закінченням півосель присвячую Клепарові. Погода така гарна, негорячо, що варто перейтися, тимбільше, що дорога серед зелені Клепарівської вулиці, попід дім інвалідів, а відтак серед подиху піль настроює бадьоро. Півоселя міститься недалеко церкви в Народнім Домі, гордості клепарівських українців. На жаль, вона замкнена на всі спусти; сусіди повідомляють мене, що оселянки пішли на прогульку до ліса, а господиня на закупно. Не знаю дороги до ліса, але ось стрічаю п. Микитина, який ласкаво підіймається мене туди провести.

Далеко воно, бо аж під Янівським цвинтарем; але так гарно йдеться вузькими вуличками і стежечками в тіні клепарівських садків! Тут зовсім, як на селі, а вже місце прогульки дітвори та їх щоденного побуту просто вимріяне для півоселі. Широка кітловина, заслонена від вітрів; по один бік зелене узбіччя гори, звернене до сонця – по другий бік густий лісок. Між ними провалля-доріжка, а на ній жовтий пісок, улюблений матеріял діючої забави. Десь недалеко є й жерельце студеної води і річка і ставок з шуварцем і жабами.

(Докінчення буде)

Костянтина МАЛИЦЬКА