Продовжуємо серію публікацій про львівські вакаційні півоселі (літні дитячі садочки), які влаштовувало Товариство “Захоронка” – українське доброчинне товариство, яке займалося соціальною опікою над українськими дітьми-сиротами, матеріальною допомогою, педагогічним наглядом та національно-патріотичним вихованням.
Побут вихованців вакаційних півосель Львова та передмість описала українська поетеса, редакторка, педагогиня, діячка культурно-освітніх товариств у Галичині Костянтина Малицька у своїй статті “Проходом по львівських вакаційних півоселях”. Друга частина, у якій авторка продовжує розповідати про життя дітей у півоселі стрийської дільниці, а також прямує до жовківської, була опублікована на сторінках газети “Діло” №209 за 11 серпня 1933 р. Правопис статті залишаємо оригінальним. Першу частину можна почитати тут
Проходом по львівських вакаційних півоселях.
Старші шкільні діти, ті «письменні», не хочуть спати, дістають папір та олівець і пишуть листи до тети зі своїми побажаннями й запитами. А що вони саме по обіді, так і закраска цього листування понайбільше ґастрономічна. Ось кілька взірців:
- Львів 10. VII. 1933.
Високоповажана Тета! я люблю молоді картофлі. я люблю ходити на «пів-оселю». я люблю Тету. гараст Цап Славка.
- Пані Тета. Тета витко же нелюбить спати. Любить діти. Мені дуже подобалося тут на пів оселі. Але що не люблю бути в клясі. А тета коли піде на прохід. Мися.
- Дорога Тето! Мені ту дуже подобалося, ту є дуже добрі обіди. Я на обід люблю калярепу, аґристову зупу, бухти, молоду бульбу, сницлі. Ту Тета дає нам читати книжки і рисувати. Та ми машеруємо і бавимося музайкою. Поздоровляю Тету. Ромко.
- Високоповажана Тета. Я люблю мамалиґу і яринову зупу. і люблю кажу, зразом. Гаразд Анна Ц.
- Цілуй ручку. Прошу тети я люблю на обід зупу щавйову і хліб сцебулею і бараболю з воловим мясом. Маруся.
- Дорога Тето! Мені тут є дуже приємно, бо маю богато товаришів і товаришок. З ними бавлюся і читаю ріжні книжки. Тут люблю ходити, бо Тета вчить нас вірші, пісні і розказує казки. Влодко Дах – здоровлю Тету.
Діти виспалися і беруться тепер до забави. З клецків будують вежі й замки, з колірових папірців укладають мозайкові узори. Збираюся відходити. Мала Ірка Розумій конче хоче мені на прощання заспівати «Многая літа», хоч впевняю її, що сьогодні не святкую іменин. Але Ірка таки поставила на своїм, а попри многолітствіе заспівали ще мені діти «Мамо, каші дай мені, що варила на огні», «Червону калину» й одну стрілецьку пісоньку.
А в четвер 3 червня пополудні мала стрийська півоселя своє закінчення. Діти святочно прибрані, святочно настроєні. В салі школи дають концертик. Хорові співи, декламації, руханкові вправи. Завважую, що маємо вже й півоселеву літературу, бо змістом віршиків і пісеньок є життя на оселі. Очевидно, всі виступи малих артистів ревно сплескують зібрані на салі родичі. А відтак ідемо на підвечірок до харчівні. На столах великі китиці цвітів. Дітвора засідає поважно у кріселках. Перед кожним чарка компоту з вишень, дві солодкі булочки, медівник, що його спекла тета Павликовська, цукорки від другої тітки. Діти вдоволені, їдять, дзібонять щось між собою. На дворі перепадає дощ, в салі стає темно, бо жарівки – на жаль – відкручені. Але діточі румяні личка сяють таким блеском, що від нього все кругом нас переяснюється.
Жовківська півоселя, до якої заходжу другої днини, дуже численна. Записаних 115 дітей, застаю 95 по половині хлопців і дівчат. Вік від 3-13 літ. Шкільних дітей аж 60 – найбідніших безробітних батьків тої дільниці. Веде півоселю провідниця жовківської захоронки п. Олена Бігунівна, помагає їй п. Ірина Брондзей. Була пять літ учителькою десь коло Лодзі, а тепер зредукована шукає заняття між своїми. Приміщення півоселі невигідне. В кімнатах захоронки тільки менші діти бавляться і сплять пополудні, шатні нема – школа ім. короля Данила відступила в партері тільки одну салю. В погідні дні ходять діти на Високий Замок або бавляться в городі при школі, але сьогодні дощ, хмарно, тому ціла ота громада тиснеться в одній салі: старші в лавках, найменші на землі і під катедрою. Управа школи не то що не пішла назустріч змаганням півоселі (а є тут більшість шкільних дітей), але ще – як жалуються мені провідниці – родина п. управителя в дивний спосіб відзивається до наших українських дітей.
Трапила саме на друге снідання. Майже всі діти дістають його тут на півоселі (хліб з маслом або сиром з цибулькою), ледви кілько приносить собі з дому молоко чи каву. Заглядаю до кухні. Захоронкова – чиста, ясна. Сьогодні на обід буде овочева зупа і бараболя з яриною. Старші дівчатка помагають обирати бараболю, бо требаж її на таку велику громаду немало.
Вертаюсь до кляси. Шум, гамір. Усі зазирають до вікон, чи не вигляне сонічко зза хмар. Малий кучерявий Миросьо Полек захопив у мене парасоль і, виладовуючи дрімучі в ньому технічні здібности, так ґеніально щось там помайстрував, що коли я вийшла відтак на вулицю на дощ, ніяк не могла відчинити парасоль. Спосібна дитина!
Щоби заняти чимсь дітвору, провідниця каже їм співати. Вміють безліч пісень. Мою увагу звертає одна бадьора про півоселю: «А півоселя кріпить нас, дає нам змогу жити, Казан чи два байдуже тут, Мають що їсти діти». – «Чия це пісонька?» – питаюсь. «Моя» – відповідає збентежено п. Бігунівна. – В нас така недостача пригожих пісеньок для дітвори, тої найменшої, що приходиться іноді самій віршувати». Дивлюся на цю молоду дівчину з пошаною. Цілий рік тяжко працювала в захоронці, викладала на курсі для садівничок і сама приготовлялася до матури захоронкарської, а тепер ось цілі вакації, замісць відпочити, присвячує оцій голосній громаді і ще журиться, щоби на закінчення спекти їй солодкого медівника.
А другі? А інші?
Костянтина МАЛИЦЬКА
(Продовження буде)
