Про Олексу Новаківського як про мистця, художника, творця монументальних образів, які символізують велич та дух українського народу, стверджують національну ідею можна прочитати у працях науковців, які досліджують творчість маестро. Але яким Новаківський був у подружньому житті і ким була та муза, котра надихала його до творчості? Ось тут у нагоді стає одне з націкавіших джерел інформації, а саме спогади сучасників.
Гортаючи журнал “Нова хата” “впала в очі” публікація української патріотки, чудового публіциста, відомої діячки жіночого руху, народної вчительки, журналістки, надзвичайної людини Ольги Дучимінської “Мистець а його жінка”. Спогади про подружжя Новаківських, які були опубліковані на сторінках часопису по смерті художника у 1935 році.
Публікація не велика за обсягом, але дужа цікава, тож пропонуємо сьогодні познайомитися із Олексою Новаківським та його дружиною через ці спогади (орфогрфія та стилістика оригінальної публікації збережена).
Мистець а його жінка
Я не знала більш гармонійного подружжя. Не знала більш підходящої жінки для артиста, як була пані Нуся Новаківська. Але теж тяжко найти другого такого чоловіка, як був Новаківський.
По скінченню малярської академії в Кракові, Новаківський виїхав до Моґіли, під краківського села, щоби там у сільській тиші працювати над собою, відшукати своє «я» у мистецькій праці. Там замешкав у вдови-ґуральки Пальмовської, яка мала 9-літню донечку.
Перший раз, коли побачив її, стояла під деревом, руки сплетені, задивлена в небо. Дві золоті коси оповили довкола голову наче авреоля, в лиці стільки тихої радости… Ця з’ява полонила мистця. Здавалося йому, що бачить святий образ, символ чогось великого. Зацікавила його. Мала Нуся була дуже ніжної вдачі, вражлива на красу і незвичайного доброго серця.
Не раз стояла годинами і придивлялася до мистцеві та його праці. Між мистцем а малою Нусею завязалася приязнь. З часом стала вона його вірною і повною посвяти дружиною. Та заки це сталося, богато мусіла витерпіти наруг та прикростей, що досягали теж його.
Коли померла її мати і вона стала сиротою без родини (батьки її були зайшлі з гір) постановив він заступити їй усе, що вона стратила. Зі свого завдання вивязався вповні. Дійсно умів бути для неї усім!
Незвичайно тонкий у почуваннях високо оцінював жертву, яку принесла молода, гарна дівчина виходячи за нього заміж. Він же не міг їй нічого дати, нічого обіцяти, крім артистичних злиднів і тяжкої боротьби о існування. Та вона пішла за ним віддана йому цілою душею.
За це був їй усе вдячний. Оточував її батьківською опікою і відносився до неї мов до коханої доні. Вмів злучити в собі батьківську любов і найніжніші почування коханого чоловіка. Вмів зійти до уровеня духа своєї вихованки-дружини і двигав її на крилах мистецтва у свої світи. Вона вірила в нього безмежно, був для неї всім і була дуже щаслива. При найбільших не достатках матеріальних він усе перш за все думав про неї. Передумував, чим би справити їй приємність, чим би винагородити цю молодість, яку проводила вона у не достатку при постелі хорої, хоч як дорогої людини.
Була йому натхненням, музою, розрадою у тяжких життєвих моментах. Йому, хорій людині, яка нікуди не виходила довгі роки, вона творила цілий зовнішній світ. Чим була для нього, це висказав у своїх образах. Вона-ж сама й виглядала наче витята з образа.
Хто не знає прекрасного образу, де жінка схилена над труною, а біля неї сильний мужчина, який має двигнути жінку і почати нове життя. Або «Моя муза» – на якому вона у зеленій хустці, така жива зі своє таємничою усмішкою, або при піянні, чи знову як збирається «в куми»… Чи між квітами ясна і сонячна.
Та – мала Нуся не дотримала довгого товариства своєму приятелеви. Відійшла від нього тоді, коли він її ще дуже потребував.
Минуло 10 літ, і ось тепер, коли вчасна осінь почала вже розкладати палітру з фарбами і почала намічувати свої сюжети – він відійшов по свойому повному тяжкої боротьби життю, щоби спочити біля неї, яка була йому за життя остоєю і спочинком».
Ольга Олександра Дучимінська, 10.ІХ.1935
На жаль разом подружжя прожило не довго, у 1925 році дружина митця померла, осиротивши двох малих діточок: п’ятирічного Ярослава (Славка) та трирічного Олексія (Ждана). Сам же художник говорив, що його дружина «була надзвичайна жінка, в ній не було ні краплини егоїзму, тільки самопосвята аж до геройства, у важких хвилях життя вона завжди піддержувала мене».
Софія Легін
Джерела:
- Нова хата. Львів, 1935. – № 19
- Любов Волошин. Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського. Путівник.
