На завершення теми побуду мешканців давнього Львова не можна оминути й розповіді про те, як розважалися городяни та які алкогольні напої вживали, адже значну увагу львів’яни приділяли питву. Можна сказати, що тут більше пили, ніж їли, що загалом було характерним для того часу.
Львівські городяни мали виключне право на виробництво і продаж горілки в радіусі трьох миль від центру міста. Спочатку її робили мало — була дуже дорога, але з часом збільшили виробництво. Найкращою вважалася цитварна, доброю — ґанусова. Найдорожчими були цукрова і “адамашкова”. Великою популярністю користувалися також імбирна і корична. Але горілки у Львові в ХVІ-ХVІІ ст. вживали мало і виробляли її головно на продаж за межі міста. Перевага надавалася винам — грецьким, угорським, італійським, іспанським, яких у Львів привозили чимало. Пили вино і власного виробництва. На сучасній вул. Лисенка, на Клепарові росли виноградники. Виноград переважно був низької якості — і ґрунт не той, і сонця замало, але для виготовлення домашнього вина годився.
Як і у всіх слов’янських землях, в Галичині серед любителів звеселювальних напоїв великою популярністю користувався мед. Звичайний бджолиний мед переварювали з горілкою, додаючи ягоди. Готовий мед розливали у діжки, які закопували в землю — інакше могли полопатися обручі. Витримувався він кілька років, після чого його можна було розливати у пляшки.
Але найбільш популярним напоєм у Львові, без сумніву, було пиво. Про його якість можна судити з того, що львівське пиво експортувалося в країну, яку пивом не здивуєш, — у Баварію. Його везли туди на волах шість тижнів, і в дорозі воно не псувалося. Цікаво, чи витримало б такий іспит сучасне бочкове пиво?
Розваг у львів’ян було небагато, іноді влаштовувалося щось на зразок театральних вистав просто неба. Виступали музиканти, співаки. Великою популярністю користувалися азартні ігри — кості, карти, але не бракувало й любителів шахів та шашок.
Багато уболівальників збирали щорічні змагання зі стрільби. Загроза нападу татар, молдаван та й власної шляхти вимагала постійної бойової готовності. Кожен мешканець міста повинен був захищати його, бо найманий гарнізон коштував дорого, та й покладатися на нього можна було не завжди. Тому у Львові ще в XV ст. було створене Стрілецьке братство. Членами його могли бути тільки католики. Українцям дозволялося брати участь в обороні міста, але стати членами братства — ні. Євреї ж взагалі до оборони не допускалися, зате сплачували спеціальний податок.
Члени братства повинні були постійно вправлятися у стрільбі з лука, а пізніше — з вогнепальної зброї. Щороку влаштовувалися змагання, які були своєрідним іспитом. Переможець оголошувався “курковим королем” (“курек”, тобто півень, — емблема братства), на рік звільнявся від податків. Влаштовувалася урочиста процесія. На чолі її вели барана з пофарбованими рогами і вовною, посипаною золотим піском — приз за четверте місце. За ним несли на списі третій приз — штуку дорогого сукна вартістю в 21 злотий. Чотири м’ясники в білих сорочках і фартухах вели вола з позолоченими рогами (другий приз). За ними їхав курковий король у королівських шатах зі срібним позолоченим кубком у руці — першим призом. Як бачимо, матеріальне заохочення досить вдало поєднувалося з моральним.
Софія ЛЕГІН
На матеріалах книги Мельника Б. Вулицями старовинного Львова. Львів, 2006
