Продовжуючи тему побуту мешканців давнього Львова сьогодні мова піде про санітарні умови в яких жили городяни, хто відповідав за асенізацію в місті та як виконував покладені на нього обов’язки, а також до чого призводила недбалість у ставленні до останніх.
Санітарні умови середньовічного Львова годі й критикувати. Сміття викидали просто на вулицю. Каналізації не було. Щоправда, на Ринку зробили стічні канави. Передбачалися вони і в інших кварталах, причому обов’язки асенізатора мав виконувати міський кат зі своїми помічниками. Але оскільки цієї роботи ніхто від нього не вимагав, то він її і не робив.
Однак вряди-годи асенізацію проводили, вивозили нечистоти, за що платили 8 грошів від діжки. Кілька разів на рік очищували тюрми, за що платили 2 злотих.
За чистотою Ринку повинна була стежити спеціальна особа — старший пургант. У його розпорядженні були сезонні помічники, пара волів, помічник візника, йому повинен був допомагати кат. Для виконання цих робіт пургант використовував арештантів. Узимку вони очищали від льоду стічні канави, згрібали сніг, влітку збирали нечистоти і грязюку. Зазначимо, що на підтримання чистоти на Ринку виділялися гроші, але куди вони йшли, сказати важко. Арештантів за роботу тільки годували, іноді давали 3-4 гроші. На не мощених вулицях брьохалися в болоті свині, блукали кози і телята. До речі, свійських тварин у місті тримали аж до кінця XIX ст. Так, у 1888 р. у Львові було 1130 корів, 2 кози, 302 свині, 1752 коні і 3717 собак.
Антисанітарні умови створювали сприятливий ґрунт для епідемій. І вони Львів не оминали. За 450 років, з XIV до середини XVIII ст., у Львові зареєстрована 51 епідемія, причому фіксувалися тільки ті, котрі тривали не менше року. Особливо страшним було так зване чорне чотириріччя (1620-1623), коли у Львові вимерло 2/3 населення. Медицина, зокрема діагностика, залишалась на дуже низькому рівні. Тому під поняттям “моровиця” розуміли і чуму, і холеру, і тиф, і віспу.
Коли починалася епідемія, хто тільки міг, тікав з міста. Біднота, що не мала куди і за що втікати, залишалась у місті. І часто лікувалась тим, що по шию закопувалась у гній. Це тоді вважалось універсальними ліками від “моровиці”. Звичайно, лікарі у Львові були. Але, по-перше, їхніми послугами могли користуватися лише вибрані, а по-друге, їхня кваліфікація була невисокою. Бідноті лишалися шпиталі — св. Духа, св. Станіслава, св. Лазаря. Бід сучасних медичних установ вони різнилися тим, що були не тільки лікарнями, а й притулками для старих, калік, бездомних. Звичайно, всіх бажаючих обслужити вони не могли.
У зв’язку зі сказаним парадоксальним є факт, що львів’яни приділяли велику увагу особистій гігієні.
З XIV ст. у Львові діяло кілька лазень. Продукція цеху миловарів користувалась великим попитом, можливо тому, що ввозити мило у Львів (крім так званого грецького) суворо заборонялося. Миловари виготовляли мило білого, чорного, зеленого і блакитного кольорів, а піна була білою. Бони ж виробляли пудру і помаду, які користувалися не меншим попитом, ніж зараз, причому не тільки у жінок, а й у чоловіків.
Софія ЛЕГІН
На матеріалах книги Мельника Б. Вулицями старовинного Львова. Львів, 2006
