У квітні 1943 року в газеті “Львівські вісті” було опубліковано побажання українцям Митрополита Андрея Шептицького з нагоди Великодніх свят. Пройшло 75 років, але читаючи ці рядки мимоволі задумуєшся про те, що ці настанови і сьогодні, в сучасній Україні для нас є надзвичайно актуальними.
Тож, напередодні Світлого Свята Воскресіння Христового пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова відчути, зрозуміти та постаратися втілити у життя мудрі слова Митрополита (стиль та орфографію публікації подано оригінальними).
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
Високоповажаний Пане Редакторе! Просите мене про статтю до святочних чисел „Львівських Вістей” і „Рідної Землі”.
В обставинах, які переживаю тих кілька днів перед святами, це просто неможливе написати щось приличного. Тому вибачайте за ту відмову, яку я хотів би по змозі зробити якнайчемнішою. Але з другого боку мушу признати, Ваше бажання представляється і мені як пропозиція з багатьох оглядів дуже бажана. Бо ніколи більше, як у воєнних часах, в яких живемо, не треба людині зичливости людей так, як тепер. А на зичливість можна заслужити тільки сердечною зичливістю із свого боку. В часі війни навіть між тими, що не воюють, або й тими, що їх ніщо не ділить, нагромаджуються такі небувалі кількості непорозумінь, спорів, ворожнечі, часом навіть і ненависти, шо не пізнається цього світу і людей, яких зналося добре ще кілька літ тому. Люди діляться, всюди собою зайняті, не мають часу для ближнього, не мають з чого дати йому хоч добре слово, усі стали нервові, роздражнення нервів прибирає форми неврастенії, істерії і суспільне, чи може радше товариське, життя стає подібне до того принціпіяльного „bellum omnium contra omnes“ Гоббеса, наслідком чого проста зичливість і христіянська любов ближнього стає товаром дуже рідким, дорожчим від масла чи сала. При цих обставинах пропозиція, яким небудь способом дістати хоч кіло того рідкого товару і дістати його дешево, то пропозиція, якою погордити не можна. Тому приймаю Вашу пропозицію і пишу, як бажаєте, коротше чи довше письмо для читачів „Львівських Вістей” і „Рідної Землі” яке, очевидно, мусить закінчитися більш-менш стереотипними святочними побажаннями. Річ тільки в тому, щоб вони вийшли не надто стереотипні і не були виявом мізантропії ані песимізму, а були радше старосвітською зичливістю до людей, бажанням заслужити на таку саму зичливість.
До читачів „Львівських Вістей” сказав би я таке: Горі іміем серця, не піддаваймося зневірі і природній в часі війни знеохоті до світу і до людей, радше з християнським довір’ям до батьківської опіки Божого Провидіння будьмо пересвідчені, що все скінчиться добром, не тільки для наших установ, для родин, для міст і сіл, але й для цілого народу, тут і там. Без сумніву, маємо всі важкі причини до смутку і знеохоти. Хто ж із нас не потерпів тяжкої втрати дуже близької і сердечної йому особи? Чиє домашнє господарство не має недостач, які важко доповнити? Хто ж із нас може з’ясувати собі, якими дорогами і якими засобами ми дійдемо до бажаного і відповідного нашим потребам миру? А все ж, хто ж із нас не вірить і хто ж із нас не надіється? Та віра, та надія — це, здається, та краща і вища частина нашого духового єства, яку треба нам всіма силами плекати. Дві чесноти: віра і надія, як богословські чесноти, вимагають християнського доповнення: любови. Але й у громадському значенні, як суспільні і товариські чесноти, вони вимагають доповнення чеснотою громадянської і суспільної любови, які треба б хіба назвати солідарністю, єдністю, ревністю та самообороною перед розкладовими елементами, що розбивають народ на багаточисленні і просто ворожі собі фракції і партії. Чого українському громадянству передовсім треба, то тієї єдности і солідарности, без якої по словам Євангелія, не може встоятися навіть царство демона. Звідси і природне побажання тієї єдности в святочних побажаннях „Христос воскрес”. У святочних відправах кожної днини в пасхальнім часі повторюється те слово „друг друга обіймем і простім вся воскресеніем”. Такі і мої найщиріші побажання для всіх, що це моє письмо прочитають. X р и с т о с В о с к р е с е!
А до читачів «Рідної Землі» мої святочні побажання такі: Якщо маємо дійти до часів, в яких український народ буде розвивати здорово і свобідно всі, Богом дані йому, сили — треба нам між собою і в праці для нашого народу чи над нашим народом дуже дбайливо та ревно плекати родинне християнське життя. Тільки ті народи могутні і здорові, в яких здорова християнська родина. Бо родина — це клітина, з яких складається цілий організм, що його називаємо народом. Коли інфекція недуги затроїть ту клітину цілий організм наражений на недугу. А сама та небезпека відбирає йому найбільшу і найкращу його силу. Святе, чисте, здорове і щасливе родинне життя — це наймогутніша сила кожної держави, але це й най більше, а може й єдине дочасне щастя людини. Тому боронім родину перед злом, працюймо над тим, щоб уздоровити ті родини, які неправильно побудовані і неправильно розвиваються. Християнська родина — це школа християнського життя, але й школа суспільного, народного та все народного життя. Як довго та школа здорова, видає численні і здорові одиниці — так довго народ і здоровий і сильний. Коли, не дай Боже, та школа починає видавати, фізичні і моральні недородки, тоді народ приречений на загладу.
У світлий празник Христового Воскресення бажаю українському народові і українській родині, тут і там, того здоров’я і сили, від яких здоров’я і сила народу залежить. Ті мої побажання рад би я пе редати всім українським хатам, усім родинам, усім одиницям, що бажають побудувати собі гніздо родинного щастя і хай Бог Всевишній благословить українську родину, хай дасть їй святі матері християнські, що зуміли би виховувати на героїв багаточисленне потомство, хай дасть українським родинам батьків, що були би для потомства прикладом громадянських чеснот жертвенної праці для Батьківщини і мудрої ради в громадських справах. Хай Бог дасть українській родині багато героїв, готових віддати життя за Батьківщину, за Віру, за Церкву, за Христа. Xристос Воскресе!
Львів, 21 квітня 1943.
АНДРЕЙ Митрополит
Джерело: газета “Львівські вісті” 24/27 квітня 1943 р.
