Сьогодні хочемо розпочати знайомство читачів Фотографій Старого Львова із статтею Миколи Голубця “Підземний Львів”, що була опублікована у кількох номерах часопису “Діло” за травень 1927 року.
Микола Голубець – український історик, краєзнавець, мистецтвознавець, публіцист, редактор та перекладач. У роки Першої світової війни — доброволець Легіону Українських січових стрільців, активний член «Пресової квартири», учасник бойових дій українсько-польської війни 1918—1919 років.
Від 1920-х років займався науковою, літературною і культурологічною діяльністю: член комісії Наукового товариства імені Шевченка у Львові з історії мистецтва, один із організаторів Асоціації незалежних українських митців.
Текст статті подаємо Миколи Голубця “Підземний Львів” подаємо оригінальним.
Підземний Львів
(слідами зрівнаних з землею церков старого Львова)
І.
Немає сумніву, що очеркнення в роді «український Львів», це, коли не спомин далекого минулого , то хіба тільки візія… ще дальшого майбутнього. Львів – «серце Галицької Землі» – не є, на жаль, українським серцем…
За мало йому для цього чарівної сильвети св. Юра, за мало покритих патиною мурів Успенської церкви з її гордою кампанілею; проти них насторожився ліс веж, бань і фасад, поставлених чужинецькою рукою на сторожі чужинецьких інтересів.
В повені двохсоттисячної маси чужоплемінного населення розпливається горстка українських урядовців, ремісників, слуг та студентів, кілька обшарпаних церков, кільканацять такихже «громадських установ», в яких старші грозять руїною, а молодші відгонюють дешевизною своїх форм, кількадесять приватних домів і кількасот помешкань, з яких більшість це пивниці і піддаша, ось вам пристановища, в яких назверх ніби кипить, а в дійсности тільки копошиться життя «українського» Львова…
Ніде правди діти – сучасний Львів є тільки програмово-українським; мов марево нависла над ним традиція його Української молодости. Але той неукраїнський Львів тоне в морю українських сіл тих самих, що то одної листопадової ночі перемалювали його вивіски на синьоблакитне.
І коди це правда, що Львів є дитиною молодої української державности, коли правда, шо протягом шести століть він зберіг своє українство як не в обличю то десь закопано під землею, як не в палатах то в пивницях і піддашах, то правдою є і те, що колись він буде наш без нинішніх застережень.
Треба нам тільки вміти глянути на нього по синівськи, з під чужинецького копоту добути на світло денне те, шо для нас і для нашого майбутнього особливо дороге і цінне. Тоді інакшими кроками ходитимемо по його вулицях, інакшими очима будемо дивитися на город, якого українство… припорпане землею.
Я хочу тут звернути увагу читачів на одну сторінку минулого нашого міста. Хочу повести їх слідами давно вже зруйнованих і до невдячности забутих українських церков і цвинтарищ, з яких не всі ще спрофавано, але всі, всі до одного забуто… Забуто нами, що мали їх шанувати і берегти для майбутнього.
Наскільки це можливо в рямках побіжного оповідання, попробую отворити читачами ворота святого Львова, якого заповіти зберегли нас самих від національної смерти і заглади…
ІІ.
Про «святий Львів» княжої доби, ми маємо тільки слабе, посереднє уявлення. Описи княжого Львова, сконструовані дослідниками в роді Шараневича чи Чоловського, при всій своїй обарвистій правдоподібности, спираються тільки на анальогіях та припущеннях. І щойно в добу польського середньовіча починає перед нами виринати облича старого Львова з чертами, з яких деякі можнаб віднести до княжої доби. Так приміром славна, а краще кажучи ославлена грамота кн. Льва, якою то ніби ще в 1292 р. вивінувано «надвірну» церкву св. Миколи під «будельничою горою», є безсумнівним фальсифікатом ХV віку, але обняті грамотою дані сягають поза дату фальсифікату, можливо що навіть у княжу добу, в якій могло істнувати у Львові, вичислених в грамоті пять українських церков – св, Миколи та св. Онуфрія, що устоялись до нині та неістнуючі вже нині церкви св. Федора, Воскресення та Михайла. Міські середновічні документи ХІV віку, поминаючи чомусь вичислені оці в грамоті церкви, вичисляють істнуючі в мурах міста, церкви – Богодичну, Чесного Хреста, монастир св. Івана на місці нин. костела Домініканів, та пізнішу дещо ц. Успення при нин. Руській вулиці і дві монастирські на передмістях: св. Івана під Замком і св. Юра на захід від міста. На всякий випадок в пол. ХV віку в момент, коли турки заволоділи Царгородом, вичисляють документи вісім українських церков у Львові, а саме крім вже шістьох Успенської, Святоюрської, Онуфрівської, Миколаївської, Федорівської та Воскресенської ще Богоявленську на Галицькому і Благовіщенську на краківському передмістях.
При нагоді творення львівського владичого крилосу в 1539 всі ті церкви крім Успенської-братської та двох монастирських,стали крилошанськими, при чому до їх числа приєднано одну нову Спасо-Преображенську і дві підміські, Покровську та Вознесенську.
З початку ХVІІ віку, повстають ще дві нові церкви – Чесного Хреста на брідщині та Пятницька на Підзамчу. Вслід за ними повстає ще одна Рождества Богородиці, загально звана Зборово-Тарнавською. Нарешті вже в другій ХVІІ в. повстають ще дві монастирські церкви Введенівська недалеко Пятниць і Івано-Богословська під Замком. Коли до повищих церков додамо ще два жівочі монастирці онуфріївський і такийже приватний монастирець-богомільню Кандиди Лянґгішівної, разом з неозначеною ближче церквою св. Трійці, то матимемо поважний корпус 24 церков і монастирів, яким у свій час довелося відіграти найважнішу ролю в боротьбі за українське облича й душу старого Львова.
Чисельний зріст і розвиток українських церков, разом з невідлучними від них братськими, шкільними, шпитальними і взагалі харитативно-гуманітарними установами, був заєдно виразом не тільки потреб українського серця, але й наглядною картиною умов, серед яких це серце билося. Вистане завважати, що тільки одна успенська церква жила під охороною міських мурів, всі інші стояли ни передмістях і кожна завірюха, а було їх стільки, ломала зуби в першу чергу на українських передміських церквах, що то росли під хмару, що заразже таки падати в румовищах, падати і знову мов фенікс здійматися до нового життя і ще тяжчої боротьби.
Щойно прихід австрійського режіму, зі своїми касаційними розпорядками і патентами, завдав рішаючий удар тому культурно національному життю, якого столітніми «ячейками» були наші передміські церкви, тисячними нитками обєднані з «ґенеральним штабом», що резидував в аркадних кімнатах Ставропігії. З одного маху бюрократичного пера перестало тоді істнувати вісім львівських церков і монастирів – Федорівська, Воскресенська, Богоявленська, Благовіщенська, Спасо-Преображенська, Чесно-Хрестська, Зборово-Тарнавська, Введенівська та Івано-Богословська.
Осталися тільки чотири – братська Успенська, св. Юрська без монастиря, Миколаївська та Пятницька. Підміські церкви Покровську (Голоско) і Вознесенську (Знесіння) вилучено від контакту з містом. Згодом за вісім скасованих українських церков дав уряд нікчемну рекомпензату В формі румовищ двох латинських каплиць, в яких одну замінено на св. Духівську семинарицьку, а другу на Петро-Павлівську церкву. Вже на наших очах здобули львівські українці дві нові церкви – Преображенську та Василіянок. Правда зі зміною режіму прийшла зміна умов і засобів боротьби «за права віри і нації руської». Вони пішли по іншій площині, хоча з тієюж метою як і перед віками.
(Продовження буде)
Джерело: “Діло”, ч. 110, 20 травня 1927 р.
