Його називали мандрівним пастирем і Божим волоцюгою, а ще — Христовим Лицарем… Він кинув виклик жорстокій радянській тоталітарній системі. Ані погрози, ані переслідування, ані спроби зганьбити не змусили його звернути з обраного шляху.
У благенькій одежині, з саморобною сумкою в руках, де він склав свій найбільший скарб — усе необхідне для служби Божої — таким запам’ятали отця Серафима Кашубу парафіяни, котрі останніми його бачили. Радянські чиновники називали його дармоїдом і шпигуном Ватикану, але й зізнавались, що він — монах, без якого годі уявити історію українських римо-католиків за часів срср. Для вірян же він був справжнім мандрівним апостолом, який назавжди проміняв матеріальні блага й житейські втіхи на сан священника. З серпня 1945-го до квітня 1958-го отець Серафим був настоятелем для всіх вірних, які мешкали на території Волині. Значна частина біографії легендарного отця пов’язана з Рівним.
Лойзек-капуцин із Замарстинова
Алоїз Казимир Кашуба народився 17 червня 1910 року в тодішньому передмісті Львова Замарстинові (нині Шевченківській район міста). Кароль Кашуба був ковалем, а Анна, як нині сказали б, домогосподаркою. Діти (їх було четверо), дім, родина були головними життєвими пріоритетами подружжя. Ревні католики і патріоти, Кашуби і дітей виховували в такому дусі.
Неподалік їхнього будинку знаходилась дерев’яна каплиця братів капуцинів. Парафія святого Франциска Асизького в Замарстинові тільки розбудовувалась, і вся родина активно залучалась до життя цієї спільноти. У цій дерев’яній старій капличці 17 липня 1910 року охрестили новонародженого Алойзи Казимира.
Дев’ятнадцятого червня 1919 року, якраз на свято Божого Тіла, родина пережила трагедію — під час купання в місцевому ставку втопився старший син Кашуб Юзеф. Дев’ятирічний Алоїз тяжко переживав смерть брата. Ксьондз з храму капуцинів, де хлопці були служками, сказав, що тепер Алойзи має замінити брата при вівтарі. Алойзи ще мав старших сестер Марію та Яніну.
За спогадами його шкільного приятеля Броніслава Гаврона, Алоїз не був розбишакою, як багато замарстинівських хлопців і навіть його брат Юзеф.
“Лойзек не докучав євреям, як це робили інші (це були такі учнівські вибрики, як, наприклад, смикання за дзвоник на дверях). Лойзек цього ніколи не робив. У м’яча не грав, … у бійках участі не брав, волів книжки. Ходив на заняття з гімнастики, але у вправах не вирізнявся. Потім його навіть звільнили від так званих “вправ для тіла”. А Юзек, його брат, це був наш, замарстинівський, хлопець. Алойзи — абсолютно інший: спокійний, врівноважений…”.
Товариші цінували Алоїза за доброту і вміння безвідмовно допомагати. “Бігли до Лойзика, як хотіли, щоб він допоміг з математики”. Він відвідував шкільні науковий та історичний гуртки. Навіть писав під керівництвом вчителя наукові реферати з історії та етики. А ще — часто приходив до старого храму капуцинів, коли там нікого не було, ставав навколішки біля вівтаря, ніби чогось очікував… Тоді, вочевидь, визрівало його бажання вступити до Ордену Братів Менших Капуцинів і стати священником.
У червні 1928-го, склавши випускні іспити в Державній гімназії ім. Жолкевського у Львові, де він продовжував навчання після Замарстинівської школи, Алойзи Кашуба звернувся листом до настоятеля Провінції капуцинів з проханням прийняти його до Ордену. Попри те, що Анна Кашуба дуже хотіла бачити сина лікарем або адвокатом, вони з чоловіком підтримали Алоїза.
“Превелебний Отче Провінціальний! Ми не тільки дозволяємо нашому сину вступити до ордену отців капуцинів, а й дуже просимо, щоб Ви його прийняли. Нехай служить Богу, Ордену і Вітчизні. З проханнями про молитву. Кароль й Анна Кашуба. Замарстинів, 3 червня 1928 року”, – ішлося у листі-проханні батьків.
Отець Серафим
У серпні 1928 року Алоїз Казимир Кашуба вступив до Ордену Братів Менших Капуцинів, де отримав ім’я Серафим (або Серафин). За біблійним писанням, Серафим — шестикрилий верховний янгол, наближений до Бога, наділений такою ж божественною могутністю і чеснотами. Серафими — янголи вогню, які, осяваючи світ своїм світлом, з небес проголошують любов. Наректи таким іменем молодого послушника запропонував настоятель монастиря, який розгледів у юнакові той великий запал любові до Бога, яку отець Серафим проніс через усе своє життя.
Молодий отець поєднував свою пастирську діяльність з навчанням у Ягеллонському університеті в Кракові, який закінчив зі ступенем магістра філософії. Марно в університеті сподівались, що здібний науковець стане асистентом і займеться науковою роботою, він обрав інший шлях.
Серпневі університетські канікули 1939-го отець Серафим провів з рідними у Львові. Саме там і застав його початок Другої світової і вторгнення “совєтів”. Один з його приятелів пригадує як молодий священник, не позбавлений почуття гумору, віршував про “визволителів”:
Wyzwoleni z pańskich knutów, z pańskich portek, z pańskich butów, wraz z radiańskich ludów kupą, świecim dzisiaj gołą… głową” (“визволені з панського ярма, з панських штанів, з панських черевиків, тепер з радянських людей купою разом світим голою… головою”).
Важка хвороба матері змусила отця Серафима перебувати біля рідної людини до останнього дня її життя — до 4-го квітня 1940 року. Затим його шляхи пролягли на Волинь, де вже в повному розпалі були більшовицькі репресії, а невдовзі прийшло й воєнне лихоліття. Попри це молодий священник вирішив залишитись у цьому краї, де й отримав парафію у Карасині. Саме звідти почалась його багаторічна священницька “одісея”, сповнена пригод і неймовірних випробувань, яка тривала до завершення його земного шляху.
Останній пробощ Рівненського костелу
Трагічні події Другої світової змушували отця капуцина неодноразово змінювати місце перебування. А коли радянські війська вигнали німецьких окупантів з Рівненщини, прийшло інше лихо. Навесні 1945-го потягнулись нескінченні ешелони з новітніми “репатріантами” — примусовими переселенцями-поляками із західноукраїнських земель до Польщі. У одному з таких ешелонів їхав і Серафим Кашуба з родиною. Однак 11 серпня 1945 року раптово перервав поїздку.
“… доїжджаємо до Здолбунова. Думки рояться. Треба вирішувати. Потім буде пізно. Якби ж когось порадитись… У Здолбунові не було часу на роздуми. Нічого не помічаючи, я переходив колії. А речі? Нехай їдуть далі. Тепер треба до Рівного…”, – писав він згодом у своєму щоденнику.
На станції “Здолбунів”, узявши з собою лише потертий портфель і шкіряну сумку з літургійними атрибутами, отець Серафим непомітно зійшов з потяга і подався до Рівного. Він вважав, що потрібен тим, хто залишився. Невдовзі йому таки вдалося прописатися в Рівному та отримати дозвіл на працю в єпархії. Отець Серафим Кашуба став настоятелем Рівненського костела Різдва Пресвятої Діви Марії і Антонія Падуанського – останнім настоятелем єдиного тоді відкритого католицького храму в Рівному.
Відтоді й до 1958 року служив він не лише католицькій громаді міста, а й відправляв службу в костелах Корця, Острога, Здолбунова, Сарн, Дубна, Луцька, в маленьких селах і селищах. Там, де не було храму, отець капуцин здійснював треби в домівках вірян.
Дуже скоро отець капуцин стає кісткою в горлі місцевій комуністичній владі, бо своєю діяльністю зводить нанівець атеїстичну роботу, як казали йому місцеві партійні “боси”, регулярно викликаючи “на килим”. На настирливі пропозиції виїхати з Рівного він відповідав відмовою. На погрози не реагував. Тоді влада вдалася до підступного й ганебного способу — почала друкувати в місцевих газетах наклепницькі статті про священника. На початку 1958-го в “Здолбунівській газеті” з’явилась публікація І. Іваненка та К. Свояченчука “За релігійною завісою”. А 11 квітня 1958 року, в тій же газеті надрукували статтю авторства П. Надеждина “Земні діла ксьондза Кошуби” (саме так з помилкою написали його прізвище, – прим. авт.), у якій автор звинуватив отця в пияцтві та розпусті.
Серафим Кашуба писав своїм рідним: “Шкода, що не маєте можливості прочитати тієї брехні про мене в газеті, бо можна добре посміятися, хоч і крізь сльози, над нісенітницями тих редакторів, які користуються тим, що можуть без перешкод позбавляти честі приречених жертв. …я терпеливо чекаю на з’ясування справи”.
Не гребували недоброзичливці й “живими” плітками. У Корці, де в тамтешньому костелі Святого Антонія служив отець Серафим, хтось розпустив чутки про те, що буцімто він має зносини з юними дівчатками, які приходять до костелу… Не гребували недоброзичливці й “живими” плітками. У Корці, де в тамтешньому костелі Святого Антонія служив отець Серафим, хтось розпустив чутки про те, що буцімто він має зносини з юними дівчатками, які приходять до костелу…
“На кожному кроці зустрічаюсь із такою потворною брехнею та наклепами, що ніщо мене вже не здивує, що б не казали. … Я не знав, що можна так брехати, та ще й публічно, всупереч очевидних речей, для того тільки, щоб досягнути своєї мети. Чи можете повірити, що якийсь чиновник з “уряду” в розмові з людьми обізвав мене просто хуліганом. … Зрештою, я, можливо, буду вимушений виїхати… Наразі перебуваю в Рівному”, – писав Серафим Кашуба в листі рідним.
Приголомшений людською підлістю, отець Серафим дуже болісно переживав несправедливість. Хоча парафіяни не надто вірили цим звинуваченням, для влади це стало приводом, щоб рада у справах релігійних культів позбавила Серафима Кашубу парафії та заборонила йому служіння. Одинадцятого квітня 1958 року чиновник ради, такий собі Демченко, викликав отця Кашубу на співбесіду, під час якої, киваючи на газетні публікації, заявив, що відтепер йому заборонено служити в храмі.
“У Білу Суботу 11 квітня (1958 року, – прим. авт.) після Служби Божої відібрали в мене право бути настоятелем. І був я звільнений з цього служіння. …З цього дня бере відлік моя жебрацька доля”, – напише згодом Серафим Кашуба у своєму щоденнику.
Однак здаватися невгамовний капуцин і не мислить. Він пише листа Хрущову, а невдовзі сам їде до Києва шукати справедливості.
Одночасно з позбавленням отця Серафима священницьких прав, влада фактично зачиняє костел у Рівному. Спочатку під надуманим приводом аварійного стану, потім — нагальної потреби інвентаризації майна, затим — через буцімто порушення римо-католицьким релігійним товариством типового договору про безкоштовне користування приміщенням костелу… Так тривало майже три роки, доки 9 червня 1961-го міськвиконком своїм рішенням передав приміщення костелу на баланс відділу кінофікації облуправління культури. А 29 червня 1961-го було знято з реєстрації римо-католицьку релігійну громаду в Рівному.
Серафим Кашуба був свідком плюндрування Рівненського костелу, на його очах виносили з храму дорогі серцю прихожан реліквії, здирали хрести з веж.
“Вулиці оточені кордоном, а з відкритого костелу, як з роздертого Серця Спасителя, вивозять усе по черзі – вівтарі, лавки, ікони. Ікони з Олександрії та Шпанова …як ми їх обережно везли, щоб не пошкодити. Серце Ісуса, що царювало над великим вівтарем! Ченстоховська, що виблискувала в світлі. А потім було видерто дзвони, неначе серце з мертвого тіла, а злочинець, який зламав хрест, повісився, як Юда”, – описував ті чорні дні у своєму щоденнику Серафим Кашуба.
Підпільний Апостол
З квітня 1958 року отець Серафим став і безробітним, і безхатьком. За вказівкою влади його прописку в Рівному анулювали і в жодній іншій місцевості потому його прописати не хотіли. Громади парафіян у Корці, Самборі, білоруському Гродні намагались зареєструвати його священником, але влада не дозволила. Він перейшов на фактично нелегальне становище, продовжуючи свою душпастирську діяльність підпільно, відправляючи меси, здійснюючи таїнства хрещення, причастя, сповіді, готуючи до шлюбу в помешканнях вірян при імпровізованих вівтарях, переважно вночі.
Переходив з оселі до оселі, де давали йому прихисток, зі своїм незмінним потертим шкіряним портфелем і фанерною валізою, яку називав своєю “захристією”. Ці найдорожчі для нього речі були його супутниками багато років його мандрівного життя.
Рівняни старшого віку досі пам’ятають Ганну Динаковську, яку всі звали Ханечкою. Вона стала таємною секретаркою і зв’язковою отця Серафима. Паралізована з юних літ, прикута до ліжка, ця жінка присвятила своє життя добрим справам і Богу. Через неї отець Серафим підтримував зв’язок з вірянами. Від його імені вона писала листи, зокрема й у Польщу до його сестри Марії, домовлялась про зустрічі тощо.
Дім Ганни Динаковської став для Кашуби не лише таємною поштовою адресою, а й місцем зустрічей вірян і таємних відправ. Тут вона готувала дітей до першої сповіді та причастя. Про усе це пізніше писав у своєму щоденнику Серафим Кашуба. Коли Ханечку остаточно здолала смертельна хвороба, отець Серафим провадив похоронну процесію, а потім при нагоді завжди провідував її могилу на Дубенському цвинтарі.
Востаннє Серафим Кашуба приїздив до Рівного на початку 1970-х років і незадовго до своєї смерті — у 1977-у. “Із давніх парафіян залишилися тільки одиниці, а в костелі розмістили кіно “Глобус”, – з жалем писав він у щоденнику.
Про своє знайомство з легендарним капуцином згадує рівненський краєзнавець, дослідник історії Рівного Чеслав Хитрий: “Уперше я зустрів отця Серафима, коли на початку 1950-х років мама привела мене до храму Святого Антонія. У тому храмі в 1946 році отець Кашуба мене охрестив. До нього горнулися діти. Він часто фотографувався з ними на подвір’ї костелу. Нерідко, проходячи повз костел, я бачив як отець Серафим йшов до плебанії на вулиці Гоголя. Пам’ятаю, як він провадив похоронну процесію з Ханечкою Динаковською, відданою катехеткою парафії і таємною зв’язковою отця Серафима. Пам’ятаю, як у 1976 році він приїжджав із Сибіру і Казахстану. Обличчя його виглядало дуже схудлим, він був у дешевому светрі, штанах і дуже зношених черевиках. Тоді в домі сестер Адамовських на вулиці Дубенській я приймав з його рук Святе Причастя. За півроку до смерті отця Кашуби я був присутній на Службі Божій, яку він відправляв у іншому місці наших таємних зібрань – у померлої Квятковської. У 1977 році, на початку березня, в помешканні на вулиці Дворецькій біля в’язниці я бачив його востаннє. Хвороба давалася взнаки, він виглядав украй виснаженим, голос був слабкий, однак, він ще півроку потому служив… До кінця днів пам’ятатиму отця Серафима Алойзи Кашубу – надзвичайно жертовного і цілковито відданого Богу й Церкві священника”.
Останні дороги отця Серафима
Після вигнання з Рівного “парафією” отця Серафима став мало не ввесь срср. Перебиваючись випадковими підробітками, то кочегаром, то сторожем, то продавцем лікарських рослин, він не полишав спроб прописатись і офіційно влаштуватись священником. Однак прізвище отця Серафима було назавжди внесено до чорних списків радянської влади. Так, від оселі до оселі, майже 20 років поспіль він ніс слово Боже, нерідко пішки долаючи багато кілометрів, переховуючись, іноді знаходячи нічліг просто неба. Усі свої нехитрі пожитки носив при собі — найнеобхідніші предмети особистої гігієни, термос, якусь одежину та ще якісь особисті дрібнички. Найціннішим його багатством залишалась фанерна валіза, для якої він власноруч пошив з шкіряних клаптів сумку, — у ній отець носив необхідне для літургій начиння.
На нього чекали і радо приймали усюди. Довго залишатись на одному місці було ризиковано, тому отець мандрував – Крим, Волинь, Литва, Даугавпілс, Ленінград, Сибір, Казахстан (там було багато католиків на засланні). Завдяки добрим людям отець Серафим завжди встигав вчасно змінити місце перебування. За це його і прозвали “Божим волоцюгою”. Для багатьох у ті часи зустріч з отцем Серафимом була першою, а іноді й останньою в житті зустріччю зі священником.
З мандрівного капуцина не спускали очей “кадебісти”, його постійно намагались змусити виїхати до Польщі… І ось шостого березня 1966 року дорогою до Москви його арештовують. Суд звинуватив отця у бродяжництві та дармоїдстві й засудив до п’яти років заслання. Так отець Серафим опинився в Арикти — маленькому селищі під Цілиноградом у Казахстані. Там, на засланні, він починає писати свої спогади — “Strzępy” (“Уривки”). У цих уривчастих, подекуди спонтанних і дуже емоційних записах переплітаються описи його тогочасного життя і спогади про минулі події. Завдяки цим спогадам постають, зокрема, чимало подробиць з минулого й нашого міста.
У листопаді 1966-го отця Серафима за станом здоров’я звільняють від заслання. Проте через місяць знову затримують і примусово доправляють у дім інвалідів і невиліковно хворих у глухому селі Мала Тимофієвка начебто для оздоровлення. Там, дізнавшись від директора закладу, що його, виявляється, засуджено до примусової ізоляції на 11 років, він вирішив утекти. Восьмого лютого 1967 року отець Серафим пішов на прогулянку і до закладу не повернувся. Місцеві католички Катажина Лятікан та Францішка Яворська допомогли йому деякий час переховуватися.
Мандруючи знову по всьому Казахстану, Сибіру, він ніс слово Боже. Потім були вимушені відвідини Польщі (смерть сестри), знову Казахстан, Волинь…
Останні роки життя отець Серафим провів у поїздках між Рівним і Львовом. Підірване за десятиліття поневірянь здоров’я давалося взнаки. Але така величезна сила духу була в його мізерному тілі, що тримала його на цьому світі попри все…
Смерть, поховання і канонізація
Дев’ятнадцятого вересня 1977 року отець Серафим повертався автобусом з Рівного до Львова. Лив дощ. Автобус дорогою зламався, і отець тільки пізно ввечері в кузові вантажівки дістався до Львова. Виявилося, що в будинку, де він знайшов тимчасовий прихисток, був обшук (його вже там чекали радянські міліціянти), і отець Серафим кілька годин мусив стояти під дощем, доки його не взяла на нічліг львівянка Катажина Барніч. На світанку 20-го вересня вона побачила, що в кімнаті, де ночував священник, горить світло, а сам отець, сидячи на стільці, схилився над розгорнутим молитовником. Душа його вже відійшла до Господа…
Лойзека зі Замарстинова поховали у Львові на Янівському цвинтарі. Побоюючись великої релігійної маніфестації, влада обмежила час для поховальної церемонії. Не дозволили приїхати жодному з братів-капуцинів з Польщі, Казахстану, Сибіру. Однак, за спогадами очевидців, у похованні взяли участь понад триста осіб, серед них 12 священників.
У той день молились за отця Серафима не тільки у Львові, а й у польських містах і містечках, на Поділлі та Волині, у Сибіру та Казахстані – всюди, де невтомний проповідник служив людям, залишаючись символом нескореної Церкви. На його нагробку викарбували біблійні слова з послання апостола Павла, які мандрівного капуцина вели по життю: “Для всіх я став усім…”.
Другого грудня 1991 року було розпочато процес беатифікації (з наступною канонізацією) Слуги Божого Серафима Кашуби, який завершено 22-го грудня 2001 року в каплиці архієпископа Кракова.
А 16-го листопада 2010 року у Львові проведено ексгумацію тіла Серафима Кашуби. Частину решток в урні з олов’яної бронзи з додаванням цинку було вкладено в труну, запаяно та перевезено до монастиря капуцинів у Вінниці. Інші рештки — фрагменти літургічного одягу священника, одежі, взуття, та інших останків покладено до другої труни і повернуто на місце першого поховання на Янівському цвинтарі. Труну замуровано в лівому бічному нефі монастирського храму — костелу Святої Діви Марії Ангельської у Вінниці. На гранітній плиті викарбувано напис польською та українською мовами: “Отець Серафим Алойзи Кашуба Апостол Церкви Мовчання 17 VI 1910 – 20 IX 1977”.
А 26-го вересня 2017 року Папа Франциск підписав декрет про героїзм чеснот Слуги Божого, формально завершивши беатифікаційний процес. Відтоді Серафим Кашуба має титул VENERABILIS DEI SERVUS – Шанований Слуга Божий.
У Рівному на стіні колишнього костелу Різдва Пресвятої Діви Марії та Святого Антонія Падуанського (тепер органний зал обласної філармоні) невдовзі має з’явитися меморіальна дошка на честь останнього настоятеля головного Рівненського костелу — отця Серафима в миру Алойзи Казимира Кашуби.
…Малий Лойзик в дитинстві мріяв стати лицарем. І він став ним — Мандрівним Лицарем Сили Духу, Віри і Служіння людям, що кинув виклик безжальній тоталітарній системі на гігантських просторах срср. Усе життя він, наче небесний шестикрилий янгол, запалював довкола себе вогонь любові до Бога, до ближнього, до цього світу, який не був до нього надто прихильним.
Світлана КАЛЬКО
Джерело: РівнеРетроРитм
