Перед Першою світовою війною у Львові вслід за професором Академічної гімназії, головою гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” Іваном Боберським лещетарство (лижний спорт) популяризували його учні, зокрема члени руханково-спортових товариств – Степан Гайдучок, Анатоль Лукашевич та Петро Франко.
Відомо, що 15 лютого 1909 р. Іван Боберський перший в історії Львова об’їхав місто на лещетах. Розміщені про це замітки на сторінках української львівської преси, зокрема часопису “Діло” та “Вісти з Запорожа” привернули увагу до занять лещетарством. Вслід за Іваном Боберським таку ж мандрівку 8 грудня 1910 р. здійснив син Івана Франка – Петро. Якщо подорож Івана Боберського тривала 9 годин, то Петра Франка – 7 годин.
Докладний опис своєї мандрівки Петро Франко помістив у львівському часописі “Народне Слово” під назвою “На лещетах довкола Львова”. Пропонуємо ознайомитися з її змістом широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.
Петро Франко
На лещетах довкола Львова
В недїлю, дня 4. грудня 1910 вибрав ся я на прогульку довкола Львова. Приготовив ся я до сего день перед тим: витовщив лещети, ременї і черевики. Вечером в суботу йдучи на загальні збори “Сокола”, закупив за 40 с[отиків] чоколяди, за 20 с[отиків] маронів, вже спечених, і за 26 с[отиків] борової води, котру мав приложити до стовченої тиждень перед тим правої руки, що й не гадала перестати болїти.
Прийшов я пізно по зборах до хати, зладив дві булки, переложив по серединї маслом, а будучи за лїнивим, щоби так пізно вечеряти, положив ся без вечері. Думка про завтрішну прогульку не дала мені спати.
Рано о 7. год. витовщив я ще раз черевики, наголїнники, а по маринарцї вовнянку заложив на голову коминярку а верх неї спортову шапку. До їжі додав довгу крайку хлїба та двоє яблок. З друком в руках, з лещетами через плечі вийшов я точно о 8 год[ині] з хати.
За пять хвиль станув я вже в стрийськім парку і припняв лещети. Тепер попрямував я до виробнї громовини побіч перегонової площі, щоби вибрати противний напрям, як вибрав се був минулої зими проф[есор] І[ван] Б[оберський].
Мав я Львів все по лївій руцї. Над містом стояла чорна густа мрака з рожевими відблисками в горі а ясними окраїнами там, де кінчило ся місто. Переїжджав я через горби, перерізував глибокі, зарослі балки. Кілька разів здержував я необережний розмах лещетів, сїдаючи в мягкий снїг. Так став я по пояс мокрий. Черевики перемокли на скрізь і морозили менї ноги. Жваво мчав я вперед, сам одинокий. Пес Буркут, що біг з годину за мною, втомив ся та вернув домів. Проминув цїлий ряд цеголень, щось з пятнайцять. Місто ослонене було мрачною опоною.
Від Пасік до Знесїня дорога була найтяжша. На дальших окраїнах Королїівського лїска треба було перелазити через колючі дроти, зсувати ся по стрімких збіччях, зарослих акацією з преострими шпичками.
Я погадав собі: “по черзї батька в лоб” і витягнув з кишенї булку, причім помітив, що хлїб десь загубив ся. Заїдаючи смачно булку їхав я глибоким яром, на днї котрого знаходив ся гарний задубілий пташок з червоною головкою і такимиже грудьми, глибокий снїг, гущавина корчів та маленький потічок, котрому побудовано на 1–2 ½ метра високі пороги. З годину я намучив ся йдучи берегом потічка вельми стрімким, перелазячи, колючий дріт, одну вербу, множество дрібних корчиків, що значно помогли менї в тому, що я не зїхав до води. Раптом побачив я перед собою хату серед повної гущавини з віддали двайцять кроків: так добре заховав єї снїг перед моїми очима! Ще кілька зусиль і я опинив ся на Знесїню, котре перетяв в однім розї о 11 годинї. Там купив я за 6 сот[иків] ріжок і булку та без перестанку посуваючи ся вперед перейшов Знесїнє окружений жидівською переважно молодїжею, вперве бачили такого дивогляда. Вони подивляли довгу “піку”, оц]нюючи єї на десять риньських. Один із розумнїйших запитав мене, чи я мушу їхати?
Я вийшов за жовківську рогачку та пошвендав дальше, сунучи ся по акцизній стежцї то далеко єї окружаючи. Міста з того боку я не знав зовсім, мапи не студював а йшов так куди очи понесуть. Відпроваджуючі мене хлопцї остали скоро по заду сильно задихані! Почали ся прегарні долинки та горби зїзджені густо лещетниками. В останнє поглянув я на Високий Замок, на котрому біліла смушева шапка – копець. Відтодї скрив ся копець за непощадною тьмою а над містом домінував Юр, з своєю високою вежею. По одному їв я марони, котрих лушпайки може знайти кождий, хто схоче проїхати ся в свобідну годину поза янівську рогачку на горби, шо тягнуть ся за фабрикою дахівок, та обома цвинтарами ізраїльським та християнським. Янівську рогачку осягнув я о год. 1 ½ .
Переді мною тягнуло ся болонє янівське. Велика широка рівнина. Не було вже там акцизної лїнії, що пішла ід дворцеви і я попрямував навпростець до желїзного моста на Лєвандівцї. Оставляючи по правій сторонї вирібню хлїба “Меркур”, а по лївій всї військові маґазини, котрі мусїв обїздити, завдяки вартівникови, що заступив менї пряму дорогу.
Небавом минув я бурсу тов[ариства] педаґоґічного обїздячи єї здалека, військові казарми тай знов попав на акцизну лїнію, котрою виїхав на стрийську дорогу, повисше рогачки, та на то місце вкінци коло цетнерівського тору, звідки розпочав прогульку. Якраз в тім місци запитав я акцизника, котра година.
“Шість хвиль по третій, відказав чемно”.
Відтягаючи час (десь до 15 хвиль) зужитий, щоби дїйти до сего місця, з хати їхав я довкола Львова рівно 7 годин. Змученя не відчув я нїякого. Чоколяду зїв дома.
Андрій СОВА
Особлива подяка за надані світлини Лесі Крип’якевич. Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка.
Джерело: Франко П. На лещетах довкола Львова // Народне Слово. – Львів, 1910. – 15 грудня. – Чис. 451. – С. 6–7.
