Сто років тому у Львові доживав свої останні місяці великий Іван Франко. Навдивовижу мудрий, замало не святий, він доволі погано по-людськи завершував свій земний путь. Перед цим неждано-негадано помер його молодший син Андрій, велика батьківська надія. З розпуки і важкого психічного розладу від тієї непомірної втрати дружина потрапляє до психіатричної лікарні, надії на її одужання не було ніякої. Два інших сини воювали: Тарас – у війську Українських січових стрільців, Петро літуном – на Австрійському фронті, дочка Анна через війну «застрягла» в Києві, ніяк не могла повернутися через бойові дії до Львова від рідні.
Великий Каменяр залишається сам, як перст у величезній хаті. За ним приглядає шістнадцятилітній племінник Василько Франко – син брата Захарія, який просто таки випадково заглянув до дядька і змушений був залишитися біля немічного родича. Але його старань виявилося замало для одужання знаменитого літератора і філософа. Тому друзі письменника, одного зимового вечора приводять поета до шпиталю Українських січових стрільців. Казати б, поміж люди, аби прислуга притулку могла нагодувати відомого філософа, мислителя, приглянути за ним, підлікувати. Поставити на ноги, бо вже надто зле він почувався.
Іван Якович потрапляє до ласкавих, турботливих людей. Керуючою шпиталем була Ірина Домбчевська, тридцятилітня дружина доктора права, фахового захисника української мови Романа Домбчевського.
Пані Ірина громадська активістка, журналістка, організатор шпиталю і його розпорядник. Турботлива жінка і матір. До нестями залюблена в поезію Івана Франка. І тут таке щастя, не просто знати, спілкуватися з всесвітньо відомим українцем, потурбуватися про його. На поміч собі в опікуни поета Ірина Домбчевська гукає молоду медсестру Софію Монджейовську.
Практично від Різдва 1916 року і до останніх хвилин життя Івана Яковича Франка (27 травня 1916 р.), Софійка, яку ще в шпиталі люб’язно звали Зонею, невідлучно знаходитиметься поруч з вічним революціонером. Вона його очі, вуха. І, звичайно ж, клопітлива медична берегиня.
Я розповім вам мою версію того, хто ж була ця галицька дівчина, котра зненацька стала найближчою опікункою Івана Франка, яка її доля. Цю історію я збирав по крупицях і ось якою вийшла картина.
Софія Монджейовська, яку ще всі називали Зонею, народилася 1894 року, в селі Кізлів поблизу Буська Львівської області Галичини. Її старша сестра Михайлина працювала продавцем у книжковому магазині, який належав товариству «Просвіта» і знаходився у самому центрі Львова. У п’ятнадцятилітньому віці (1909 р.) дівчина перебралася до сестри і записалася на курси професійних медичних сестер, які успішно закінчила. Трудове життя починала в одній з міських лікарень Львова. Будучи патріотично вихованою в дусі поваги до рідного народу, до своєї Вітчизни, юна медсестра Софія Монджейовська ще 1913 року записується до одного з перших загонів Українських січових стрільців (УСС). Проходить вишкіл у чоті 33 жінок-галичанок, яких очолювала Олена Степанів.
Завдяки медичній спеціальності, вже на початку 1915 року Зоня Монджейовська з загоном січових стрільців потрапляє в Карпати, на оборону гори Маківка, де українці ведуть запеклі бої з російськими військами. Тут молода сестра милосердя пройшла перше бойове хрещення, витягуючи з поля бою, надаючи невідкладну допомогу своїм побратимам. Вона не раз рвалася в саму гущу бою і на початку травня1915 року сама була важко поранена. Ворожий кавалерист ударив її по голові, але на щастя не прямим ударом шаблі. Дівчина потрапляє до захисту (так тоді називався шпиталь). Українських січових стрільців, який знаходився в домівці дьяківської бурси при вулиці Петра Скарги, 2а (тепер – вул. Є.Озаркевича). Надалі лікуючись, Софія Монджейовська доглядає за пораненими січовиками, надає їм професійну медичну допомогу, а через деякий час починає працювати медичною сестрою. На обличчі від баталії при горі Маківці у неї залишається помітний шрам.
Грудневої днини 1915 року медсестру позвала завідувачка шпиталем УСС Ірина Домбчевська і попередила: маємо зустрічати особливого пацієнта. На порозі виріс чоловік з юнаком, вони вели попід руки літню, виснажену хворобою людину. Зоня придивилася уважніше і замало не зойкнула: це був великий поет і письменник, філософ, учений Іван Якович Франко, портрет якого здавна висів у їхньому сільському домі. Поруч з образами. Від цих пір зміцніла після поранення січовичка
Софія Монджейовська, за дорученням Ірини Домбчевської, стає персональним медиком Великого Каменяра. Відповідальною за його життя. Медсестра буквально ні на годину не відходила від ослаблого через різні хвороби, сімейні незгоди останніх років життя поета. Надає постійну медичну допомогу.
З 1 квітня 1916 року, коли Іван Франко, відчувши наближення смерті, вночі, за сприяння сімнадцятилітнього свого небожа Василька Франка, потайки тікає з притулку січовиків додому, Зоня, відчуваючи особливу відповідальність за долю геніальної людини, перебирається до напівпорожнього помешкання Івана Яковича на вулиці Понінського. Переконує його, що понад усе в його складному фізичному становищі потрібно чітко виконувати приписи лікарів. Софія Монджейовська була поруч в Великим Каменярем до останніх хвилин його життя.
Подзвінне Франкові:некролог
Після похорон І.Я. Франка, медсестра Софія й далі трудиться в шпиталі січовиків. 1918 року записується в Галицьку армію, а в листопаді 1918-го входить до складу перших загонів Української галицької армії (УГА), яка виступила проти нападу польських військ на Галичину. Разом з УГА Софія Монджейовська дійшла до Києва. Особливо жорстокий бій, в якому вона брала активну участь, відбувся всередині липня 1919р. поблизу міста Біла Церква Київської губернії, де УГА потрапила в оточення. Там відважна медсестра винесла з поля бою, перев’язала, надала необхідну медичну допомогу не одній сотні поранених бійців, врятувала життя сотнику Степану Гончару, який згодом став її обранцем на все життя. Там, під Білою Церквою, особливу мужність і вміння діяти оперативно, з найбільшою вигодою для справи медсестру Софію Монджейовську особливо відзначив Голова Директорії УНР Симон Петлюра. Він знайшов її на полю бою і вручив бойову нагороду від імені уряду УНР за врятовані життя бійців та командирів.
Після війни УНР проти Радянської Росії, Софія Монджейовська та Степан Гончар повертаються в Галичину. Заводять сім’ю, в них народжується двоє дітей – Христина і Лідія. В роки Другої світової війни, мужня Зоня стає зв’язковою УПА, потайки від німців, а потім і від злочинців з НКВС і КДБ лікує повстанців, перев’язує навіть рани «Тарасу Чупринці» – легендарному Роману Шухевичу. Сотник УПА Степан Гончар, чоловік знаменитої медсестри Зоні, помер 1962 року. Софія Монджейовська відійшла за світи 8 червня 1975 року.
6 червня 1993 р., у Львові, в Музеї Івана Франка, у рамках відзначення роковин смерті Великого Каменяра, відбулося вшанування двох славних українок – завідувачки захисту (шпиталю) Українських січових стрільців Ірини / Ірени Домбчевської та медсестри притулку и реабілітації вояків Софії Моджейовської. Вони, на скільки змогли, продовжили земне життя геніального Творця й мислителя: під їхньою недремною опікою Іван Якович зумів ще Написати ряд блискучих поезій.
Прощальні вірші Івана Франка
Під пошановком Ірини Домбчевської та Софії Монджейовської Іван Франко 8 лютого 1916 року творить вірша, який має назву «Приємний вид». Він починається словами: «Коли війна нелюдяна кривава на Мир переміняється…» В ледве живому, тремтливому тілі Івана Франка бурлить, явориться непереборне бажання припинення світової бійні. Тоді ж (3 лютого 1916 року, в шпиталі січових стрільців) народжується і поезія-присвята «Зоні Юзичинській». Критики кажуть, що цей вірш своєрідний тестамент, себто заповіт Каменяра молодим. Цілком ймовірно, що пружиною для його створення стало якраз ім’я Зоня, яким усі уславляли молоденьку медсестру, котра повсякчас турботливо опікувалася побіля поета. Аби не приписали посвяту цієї поезії саме Зоні Моджейовській, завбачливо зазначу, що Зоня Юзичинська – подружка дочки Івана Франка Ганни, з якою він часто спілкувався в яскраві дні безклопітного щасливого сімейного життя.
З тих трепетних часів опікунства Ірини Домбчевської та Софії Моджейовської за Іваном Франком у шпиталі Українських січових стрільців початку 1916 року залишилася ось ця рідкісна світлина. У центрі столу сидить хворобливий Іван Якович, поруч з ним (по праву руку) управителька притулком Ірина Домбчевська, а Софійка Монджейовська стоїть за спиною в керуючої шпиталем. Вона в білій, низько нап’ятій на обличчя хустині. Дівчина соромилася свого шраму на обличчі від ворожої шашки, поранення, яке отримала при обороні гори Маківки.
Олександр ГОРОБЕЦЬ
Джерело: На скрижалях
