По ліву руку від мене – старовинний креденс із портретами статної жінки. Позаду – ще старший стіл. На канапі сидить Ольга Ільків – з вишневим кашкетом на сивих косах набакир.
Мамунця
– Я мала щасливе дитинство і навіть не знала, що буде таке тяжке моє існування: довге-довге, але тяжке.
Найяскравіший спогад Олиного дитинства – ікона святого Миколая і щира дитяча молитва коло нього: “Божунцю, дай ми мою маму, – вона молилася і не знала, що то святий Миколай. Думала, що Чудотворець Микола є Богом. – Я знала, що всі діти мають маму і я маю мати. Свою мамуню…”
Маленька Оля жила в дідуся і бабусі Коцурів – батьки розлучилися і мама поїхала до Варшави. І там вже її улюблена мамунця мала іншу сім’ю.
Згодом, улітку 1934, дівчинка виїхала до Варшави.
– Мені говорили, що там, у Варшаві, я стану полькою. А я крикнула: не стану, не стану! Я – українка. Ще з дитинства була завзятою, щось таке в моїй крові було.
Потім мамуня віддала її до Українського інституту дівчат у Перемишлі.
Там Оля долучилася до українського осередку – “Пласту”.
Офіційно про свою приналежність ніхто не розповідав – пластунство було підпільним. В “Пласт” Олю залучила Галина Змієнко, товаришка, старша на два роки. Оля ж пояснює свій вибір так:
– Я завжди була завзятою. Мала таку життєву настанову. Я була активною дівчинкою, тому й долучилася до “Пласту”.
Ольга й ОУН
Олі залишався всього рік до матури – випускного іспиту в Ярославській гімназії. Але війна мала свої плани на Олину долю. Вона була у Варшаві, тобто на німецькому боці. Лінія Керзона пройшла по ріці Сян, що пливе через Перемишль. Дорога додому Олі була зачинена.
Ярославська гімназія організувала курси для тих, хто не має завершеної матури в Кракові. Тож Оля поїхала до Кракова.
У той час там був з’їзд бандерівців – ОУН саме поділилася на бандерівців та мельниківців. Оля побачила, як вони дефілювали містом і співали патріотичні пісні – і її це захопило. Юнка вирішила будь-що стати частинкою ОУН.
…До Організації Українських Націоналістів Оля вступила 30 червня 1941-го. Того дня національні збори у Львові, на чолі з Ярославом Стецьком і Степаном Бандерою, проголосили Акт відновлення української державності.
Львів вже був захоплений німцями. Після проголошення Акту гестапівці арештували Степана Бандеру та інших членів ОУН.
Рятуючись від переслідувань, Оля втікає до Житомира, де влаштовується на залізницю. Там вона на свої документи діставала квитки на потяги і передавала їх українським повстанцям. Крім того, в обов’язки Олі входило вербувати людей, створюючи жіночу мережу ОУН.
- Я не могла цього не робити, не могла не приєднатися до підпілля. Вся Україна тоді горіла під червоним чоботом, – пояснює свою участь в ОУН пані Оля.
Зі своїм чоловіком Володимиром Ольга познайомилася на Андріївських вечорницях.
– Я свого чоловіка полюбила зразу. Зразу була в нього закохана. У нього були надзвичайні очі – очі зеленого кота.
Він був з нею однієї крові – офіцер УПА. А 1943 року, в розпал Другої Світової війни, закохані обвінчалися. Влодзьо пішов до лісу, де очолював Стрийський Провід ОУН, а вагітній Олі випала инша доля – бути зв’язковою.
Зв’язкова
Особливістю ОУН-УПА була велика кількість жінок, які воювали на рівні з чоловіками. Жіночу сітку ОУН очолювала Катерина Зарицька. Олиній дочці Дзвінці було три місяці, коли Катруся запропонувала Ользі роботу:
– Ви би певно хтіли працювати.
– Та хотіла би, але дитинка дуже мала ще. Не знаю, що робити.
– Я для вас маю працю, – сказала Катруся, – утримувати мешкання для однієї особи. Дуже важної особи. – Не сказала, для кого. – Чи ви згодні?
– Згодна, – як я втішилася! – А з дитям можна?
– Це було би просто чудесно. Хочу, щоб ви з маленькою дитиною жили там і створювали враження типової української сім’ї.
– О, то то прошу взяти до уваги, що ми будемо з мамою, – Оля настільки любила і добре знала свою мамунцю, що була певна – вона – погодиться.
Так вони на другий день разом із тримісячною Дзвінкою і мамою Рузею поїхали в Княгиничі Рогатинського району – утримувати мешкання для однієї особи. Дуже важної.
…За два дні вночі до хати в Княгиничах прийшов чоловік із двома охоронцями. Тільки тоді Оля зрозуміла, для кого буде працювати.
Провідник
Цим чоловіком виявився Роман Шухевич – головнокомандувач УПА.
Надворі був 1947 рік. Друга Світова вже відгриміла, люди вчилися жити в мирі, але війна за Україну тривала – повстанці в лісах і криївках боролися далі.
Своє перше знайомство із провідником Оля згадує так:
– Він глянув на мене і каже: у тебе шельмовські очі – ті, від яких неможливо відвести погляд.
– Яким був Шухевич у повсякденному житті?
– Він був чоловік простий в обходженні. Любив жартувати, за всім пильнував, у хаті мав бути порядок, та атмосфера в мешканні була дуже дружня. Він обожнював мою Дзвіню. Казав, що обов’язково погуляє на її весіллі і заспіває їй. Але не так сталося, як гадалося. Він загинув задовго до її весілля.
Шухевич керував підпіллям, багато читав, допомагав жінкам по господарству, викладав англійську, робив зарядку і колихав маленьку Дзвінку на руках.
Крім того, в цій хаті одного разу “святкували” весілля – Ольга Ільків фіктивно побралася з охоронцем Шухевича Любомиром Полюгою, який теж мав фальшиві документи.
Все для того, аби пояснити вагітність Олі – жінка перед тим таємно їздила на зустріч зі своїм чоловіком Володимиром Ликом. А в хаті за офіційною версією чоловіки не жили.
…Катерина й Оля переховували командира у звичайній сільській хаті цілий рік. За легендою, тут живуть лише жінки-кравчині і, на перший погляд, ведуть звичайне життя у селі.
Але за закритими фіранками у конспіративному помешканні все було інакше – у кожної були фіктивні документи, кодові імена і паролі на випадок загрози.
Провідник жив під кодовим ім’ям “Марійцуня”, аби ніхто у селі не почув, що тут є чоловік.
У домі був таємний бункер під підлогою, на ляду якого висипали картоплю, ще один сховок для Шухевича був за стіною.
Вночі до них приходили охоронці і зв’язкові. Ольга їздила до сусідніх сіл по продукти і виконувала завдання Шухевича – отримувала гроші, забирала пакети, передавала записки й організовували инші конспіративні квартири.
Одного разу Катерина пішла на завдання і не повернулася. До штабу прийшла звістка, що вона потрапила в засідку і ймовірно загинула. Місію було потрібно терміново ліквідувати. Ольга з новою біографією опинилася в іншому селі, за 50 кілометрів звідти – Грівному, Городоцький район. Там, на другій квартирі, вона знову вдавала з себе кравчиню і там же народилася її друга дитина – син Влодзьо. Крім Олі, була й інша зв’язкова Шухевича – Дарія Гусяк, до них ще доєдналася ще одна повстанка – Марта Пашківська.
Саме там Оля отримала страшну звістку, що її чоловік Володимир загинув у бою. Свого сина він так ніколи і не бачив.
Командування вирішило відправити Олю з дітьми на східну Україну, аби почати нове життя. Та в останню мить Оля вирішила поїхати до Львова – попрощатися з подругами по зброї.
Адреса, ампула, арешт
Совєти так боялися упівських жінок, що боролися з ними різними методами – терором, тортурами та ґвалтуванням. У відповідь на жорстокість українки-повстанки носили з собою ампулу з отрутою, аби не датися в руки ворогів живими. Таку ампулу взяла з собою й Оля – заховала в поясі до панчіх.
– Я вміла оминути біду і заплутати слід за собою, – але в той фатальний день щось пішло не так. Вона відчула, що за нею стежать, і пірнула в сусідній під’їзд. Там на неї вже чекали.
– На раз на мене напали, один з одного боку, другий з другого, злапали ми за руки й обшукали на наявність зброї. І була в мене ще одна дуже важна адреса підпільної квартири, яку я не знищила. То я її під язик сховала.
Так Оля опинилася перед вибором – ковтнути ампулу з отрутою і видати ворогам важливу адресу, чи ковтнути адресу і пережити тортури. Вона вибрала друге:
– Якби я вкусила ампулу, вони б знайшли ту адресу. Я мала тим людям повідомити, що я вже приїхала й обжилася на Донбасі. А я не могла розсекретити своїх товаришів. Я не могла, не могла їх зрадити.
…Як член спротиву, вона опинилася в тюрмі на Лонцького. Дітей забрали у дитбудинок на Погулянці, змінили їм імена на Віру й Андрія Бойків і виховували як справжніх ленінців. Тринадцять чортів-кагебістів били її день і ніч і найголовніший кат піддавав її ще й моральним тортурам:
-Ти іх больше нікаґда нє увідіш.
– Увіжу і найду. Серце підкаже, буду йти від хати до хати і таки знайду.
– Ані тібє плюнут в ліцо.
– Не плюнуть!
Вирок – 25 років ув’язнення у сумнозвісному Володимирському Централі.
На чужині
В тюрмі вона вишила сорочку – оці, тепер покручені старістю й хворобами, пальчики перебирали саморобні нитки у взірці сокальської вишивки. Там, за сотні кілометрів від рідної землі і дітей, вона кодувала у рядках-стібках свою долю.
Після кількох років заборони читати й писати вона отримала право писати один лист на рік.
“…Цілую ваші оченята, волосики, цілую бузю і чоло. Цілую багато разів…”, – так починався один із її листів до дітей.
1953 року помер Сталін. Почалася хрущовська відлига, сотні людей отримали амністію, коли покаялись. Оля ж цього не зробила. В СРСР залишалося чотири жінки з таким терміном ув’язнення, які не покаялись, – Катерина Зарицька, Ольга Ільків, Галина Дидик і Дарія Гусяк. Усі вони були зв’язковими Романа Шухевича. Їх помістили в одну камеру, аби вони не підбурювали співкамерників.
– Я не збиралася каятись, бо пам’ятала, як ті чорти катували моїх подруг. Для мене кагебісти – то не люди. Як я буду перед ними каятися, як вони мене так лупили і з мене знущалися?
Коли мене викликали на покаяння, я вирішила сказати так: я не такой уж ваш друг и не такой уж ваш враг. Але щойно я сказала першу частину фрази, пики кагебістів скривилися і мене заціпило. – Ольга Фаустинівна замовкла.
Довго мовчала і тоді відповіла: Я покаюсь тільки перед священником, а не перед тими живодерами, які наших людей тортурували.
Так повстанки заслужили повагу в инших в’язнів і навіть слідчих КГБ.
Через кілька років, у 1964-му, до Олі підійшов кагебіст із промовисто українським прізвищем Шевченко. І каже їй:
– Покайся, бо в тебе малі діти. Вони скоро закінчать школу і їм нікуди йти, бо твоя мама Рузя померла.
– Зачекайте, я йно пораджуся з колежанками.
Катерина Зарицька погодилася, аби Оля просила про помилування.
На волі
Через 14 років Ольга вийшла на свободу – в її проханні про помилування не було ані слова каяття.
– До інтернату прийшла жінка в темному тюремному одязі, хусткою, великих черевиках, з круглою торбою. Вона була не така, як інші жінки. Вона була з тюрми. Вигляд у неї був не дуже, було трохи соромно, але то ж мама, – згадує про першу зустріч після довгої розлуки син Володимир.
Справа в тому, що коли помер Сталін, Ольга, маючи нове прізвище своїх діток, після його смерті почала їх шукати і таки віднайшла. Директорка дитбудинку Валентина Степанівна Антіпова на свій страх і ризик відповіла на її листа.
Тому Дзвінка і Влодзьо знали, що в них є мама, що вона їх любить – якось присилала їм печиво, листівки, одного разу прислала навіть гроші. І вони за ті гроші купили сестрі Дзвінці штани, бо вона дуже мерзла в ноги. В дитбудинку Дзвіня і Володимир звикли бути Вірою й Андрієм, тому імена міняти не захотіли.
Патріотизм і Україна
– Я завжди знала, що правильно буде дідо, а не дзіздзьо. Що “джевко” по-українськи то є ялинка. Я завжди знала, що “українка я маленька, українці батько й ненька. І сестричка й братчик милий на Вкраїні ся вродили. Не забуду я ніколи, що мій знак – лев в синім полі. Що Вкраїна край мій рідний, що був славний і свобідний“. Ото так собі запам’ятайте. І відтоді, змалку, нічого не змінилося.
– Пані Олю, то як вам сучасна Україна? Вона та, за яку ви боролися?
– Досить питань! Думаєте, чиколядку до чаю принесли і я вам всю історію України за день викладу?! То ся називає корупція! І вся Україна нев нашпигована! Влодзю, – звертається вона до сина, – дай ми кави, бо не годна далі говорити.
… Тремтячими руками бере емальоване горнятко і п’є каву. З вершками. Я простягаю їй шоколадку, яку принесла до чаю, – пані Оля не реагує.
На цій ноті розмова закінчилась.
Вікторія ДЯЧЕНКО
Джерело: Історична правда
