Часом, один епізод із життя відомої людини говорить про неї краще, ніж докладна біографія. Саме за такими епізодами полюють міфотворці. Ми ж розпочинаємо серію матеріалів «Історія з мого життя». Видатні особистості нашого часу розкажуть про особливі моменти, дні, періоди свого минулого – справжні історії варті десятків легенд.
Лариса Кадирова – народна артистка України, актриса театру і кіно. За понад 50 років на сцені втілила образи Марії Заньковецької, Сари Бернар, Мольєрової Пані Пернель, Кулішевої Маклени, від Донни Анни у «Камінному господарі» Лесі Українки до Шекспірової Леді Анни. Із 1993 року до сьогодні грає у Національному драматичному театрі імені Івана Франка.
Лауреат Шевченківської премії та Театральної нагороди імені М. Заньковецької, директор і художній керівник міжнародного фестивалю жіночих моновистав “Марія”, присвяченого Марії Заньковецькій. У житті Лариси Кадирової представниця театру корифеїв відіграла знакову роль. Яку саме, ми довідалися з перших уст.
– Усе життя моє пов’язане зі Львовом та іменем Марії Заньковецької. Бо навчалася в студії при театрі імені Марії Заньковецької, 30 років віддала його сцені, із них 22 грала саму Марію Заньковецьку. Із цим театром та цим містом пов’язане моє палке бажання відбутися, статися як людина. Львів асоціюється з іменами Бориса Возницького, Володимира Овсійчука, Еммануїла Миська, цілої плеяди митців дивовижної львівської школи живопису, кераміки, шла. Бруківка, скульптури, будинки навколо, різноманіття архітектурних стилів, неймовірна творча енергетика, що панує тут, надихала мене спілкуватись і пізнавати. Адже, що відрізняє людину від якоїсь тварини? Те що, вона прагне спілкуватись, обмінюватись думками.
У театр глядачі ідуть саме за цим, за обміном. Театр – це жива енергія яка несеться в зал, яка приймається залом. Марія Заньковецька казала: «…театр – це загадковий сфінкс ім’я якому публіка». А публіка – загадковий сфінкс у тому сенсі, що актор, виходячи на сцену ніколи не знає, чи станеться обмін, чи буде його світосприйняття співзвучне внутрішньому світу глядачів. Театр – не документальне відображення подій, в ньому дуже цінне те, як сам актор сприймає життя. Якщо ви сидите в залі, вам цікаві не слова, а що за словами, які емоції я – актриса – відчуваю, вимовляючи їх.
Роллю Марії Заньковецької завдячую Сергієві Данченко (з 1971 по 1978 Сергій Данченко обіймав посаду головного режисера у Театрі ім. Марії Заньковецької – прим. К. Я). Режисер, який ставив виставу, Олекса Миколайович Ріпко, знаєте, він до безуму любив Україну, любив цю землю, шанував культуру, наслідував її традиції у власному житті. Ставив багато класики – твори українських корифеїв. Коли ж Іван Опанасович Рябокляч запропонував свою «Марію Заньковецьку», Олекса Миколайович взявся і за неї. Він сказав, що не бачить мене в ролі Заньковецької: я ж тоді була маленька, щупленька… Казав: не ставай в профіль, бо тебе не буде видно із залу! Тільки волею Сергія Данченка, мені дозволили грати.
Нас було троє: троє акторок, призначених на роль Марії Заньковецької. До останнього прогону, до самої генеральної репетиції Олекса Миколайович мене не бачив. Я нервувала… Він весь час повторював, що треба поправлятися, а від того, що нервувала, я навпаки худнула. (усміхається) А йому ж казала: «Так, Олексо Миколайовичу, поправилась на 100 грам»! Отаке було.
Роль вдалася. Олекса Миколайович Ріпко, людина високої інтелігентності, після генералки підійшов до мене, при всіх вибачився, за те, що спочатку не повірив у мене.
А про прем’єру скажу, що на мою думку вистава «Марія Заньковецька» в театрі М. Заньковецької стала предтечою Незалежності України. Бо так, як ми говорити про любов до слова, до пісні української, народу, цієї дивовижної землі, довго ніхто не говорив. З такою божевільною емоцією, здається, не грав ніхто! У виставі була зайнята майже вся трупа, дія супроводжувалась піснями хору Вірьовки, люди на прем‘єрі ставали на коліна, деякі підіймалися на сцену, щоб поцілувати сукенку Марії Заньковецькій!.. Не мені, хоч я була в її образі. Поцілувати втілення того, за чим вони збанувалися в житті. Були такі аншлаги, виставу грали тричі на день! По 9 годин не сходили зі сцени, а скільки разів перевдягатись, перечісуватись під час вистави.
Ми ніколи не думали, що виставу будуть так приймати, що вона знайде такий відгук в душах людей. Зараз я розумію, «Марія Заньковецька» зробила свою справу, люди хотіли чути й нарешті почули живе слово про любов. Про ту, якою вони жили тихенько, десь між собою. Про що десятиліттями шепотілися на кухнях, раптом було вимовлено зі сцени голосно і стався вибух любові.
На сцені Національного академічного драматичного театру імені М. Заньковецької у Львові виставу за п’єсою І. Рябокляча грали щонайменше 600 разів. Минуть два десятиліття опісля прем’єри, Лариса Кадирова стане актрисою Київського драматичного театру імені І. Франка, гастролюватиме Україною, її ім’я знатимуть далеко за межами Батьківщини… Започаткує міжнародний фестиваль «Марія». Сама для себе, для колег та глядачів залишиться, так, Ларисою, але й трохи Марією, назавжди збереже спогади про Місто Лева і свою золоту роль.
Ксенія ЯНКО
