Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із враженнями про Львів у червні 1942 року Романа Гучвановича, які було опубліковано в газеті “Голос” (часопис для українців в Німеччині, що виходив у Берліні в 1940-1945 рр.). Текст публікації подаємо оригінальним.
ЛЬВIB У ЧЕРВНІ
(РЕПОРТАЖ З ГАЛИЦЬКОЇ СТОЛИЦІ)
У Львові можна залишити серце і згубити журбу, привезену в душному тісному вагоні з рівнинної, страждальної Холмщини. Ще в потягові, набитому сірими клунками підгірських селян, що після страшної повені минулого року змушені робити далекі мандри «за шкіркою», – ще далеко в лісах Брухович, розрізаних покрученою серпентиною1) залізниці, втягаєте вперше запах того міста, такого близького й такого незвичайного. А коли з нужденного вокзалу в Клепарові, де тисячі людей пропихаються до виходу, а тисячі стоять в довжелезних чергах, що з них лише щасливі одинаки дістають оту вимріяну «цулясунґскарту», ви потрапляєте нарешті на поміст трамваю й чуєте, як він летить в обійми виметених вулиць – Львів вривається у вас своїм галицьким змістом. Він зацвітає чудовими каштанами Театральної Площі, він сколихує в душі таємні й невисловлені почуття гордости за оті дужі профілі преславної, задивленої в ясний ранок вежі благочестивого Корнякта.
Трамвайний кондуктор українець з великим, мідяним тризубом на ремені білетної торби чемно допоможе пересісти на Зелених Валах у личаківську «одинку», яка повезе вас по-під вогкими від ранкової роси брамами Руської вулиці. Скрізь над входами, над крамницями, бакаліями, бюрами, товариствами – нові, новесенькі трьохмовні німецько-українсько-польські вивіски. На одвірках сивої Волоської церкви біло-чорні плями клепсидр2), серед яких і найновіша – Миколи Голубця. А далі за вулицею Чарнецького – місто, перемішане дахами й каштанами, озолочене сонцем, розмите блакиттю. Його тільки трохи здивували вітри недавніх днів. Хоч і віяли вони могутньо й суворо, але не спромоглися позбавити Львова обличчя, не вбили співучого ритму його вулиць, хіба, що на лиця людей, на їх постаті кинули дещо попелу й того типового «пролетарського» сірого, від якого очі втрачають блиск, а з уст зникає посмішка.
На стінах львівських кам’яниць можна ще де-не-де побачити величезні й погані совєтьскі реклями, а по деяких закутках – залізяки з розбитого танка. Але в місто вже вступив новий дух і новий календар європейського життя. Воно, правла, головні зусилля людей спрямовуються на здобуття щоденного насущного. Умови життя в місті, що два роки зазнавало таких змін, такого несамовитого переляку й божевільного тремтіння за душу, не дуже прості. Але в людях галицького Львова воскресло бажання жити. І на кожному розі, в перспективі кожної вулиці видно, що того романтичного бажання не згасить ніщо й ніхто.
В чудові, соняшні травневі й червневі ранки на вулицях міста можна бачити довгі, сірі валки все нових колон, що зі співами простують на Схід за невидним, суворим наказом. В повітрі пахне віршами Антонича, бензиною цих валок, старим вальсом австрійського часу і кадилами розквітлих каштанів. Зустрічаєте знайомих, що обов’язково працюють по бюрах, редакціях, установах, комітетах, чи клюбах. Розмовляєте з дівчатами, що так привітно посміхаються до італійських, німецьких, хорватських, словацьких чи литовських вояків і мріють про темні окуляри від сонця, яких у Львові годі купити, та які хтось обіцяв їм привезти із самого Берліна. Коли ж вам надокучить буденність, ідете на розмову з львівською архітектурою. Мовчазний Святий Юр прийме Вас щелепами барокової брами та примусить задуматися над історичними спогадами. Різьблені будови польських домініканців, вітражі3) ставропіґії4) чудові й незачеплені війною аттики5) кам’яниць в Ринку стоять на сторожі історичної місії цього міста.
Життя у Львові бадьоре й сміливе, хоч поверховому спостерігачеві воно здається сонним і буцімто провінційним. В просторих кімнатах львівського Центрального Комітету на Парковій панує вічний рух відвідувачів, що не дозволяють молодим працівникам і урядовцям перетворитися на бюрократів. В Українському Літературно-Мистецькому Клюбі відбуваються частенько – у гарній залі колишньої масонської льожі- різні вистави, літературні-суди, вечори, читання поезій, гутірки. Економічними справами турбується новопокликана Господарська Рада, до складу якої входять головні діячі з ділянки сільського господарства, промислу, ремесла, банків і транспорту. У відновлених інститутах медицини, ветеринарії, фармації й права з’явилася сила української молоді, що слухає також українських лекторів з катедр, за які стільки доводилось їй воювати. Цілком своєрідно виявляє свої можливості нова львівська преса з щоденником «Львівські Вісті», що його моментально розпродують численні кіоскі, та з добрим місячником «Наші Дні», за редакційним столом якого, так само, як колись в «Ділі», завжди з вірою в справу посміхається д-р Німчук… Але понад усе й понад усім панує у Львові театр. Це – справжній, культурний, європейський, насичений добрими силами, добре зорганізований театр в Оперовій Палаті; це – гордість мешканців Львова. Вони про нього говорять всюди і, хоч не завжди в силі заповинити його просторого нутра, готові смертельно гніватися на чужого відвідувача, коли той затихо вітає оплесками ґрунтовну гру Гірняка, чи Блавацького, або замало сміється з веселої ролі Кривіцької та інших зірок галицької сцени, що без великої пихи і без кошів квіток вірно служать власній українській Мельпомені.
Ввечері, коли місто застигне в прохолоді місячного сяйва й навколо пам’ятника Собеському заграють львівські гармонії по гуртах багатонаціонального вояцтва, обліпленого роєм дівчат, на вулиці висипає молодь цілого міста. Львів, здається, забуває про турботи дня, про похмурі часи чекістських бриґад і маршрути в Казахстан. Ідете на прохід до центральних вулиць або до пахучого Стрийського парку, зустрічаєте вчорашніх товаришів пера, які сьогодні носять зелену старшинську уніформу української поліції з червоними зубчатками на комірах.
Об одинадцятій починає діяти закон воєнної поліційної години. Крізь провалля вулиць пробиваються останні трамваї. Місяць заливає світлом коронне місто, заспокоює серце, що, розбурхане враженнями, роздзвоєне спогадами й зігріте теплом рідного краю, не хоче спати. І тільки здалека чути дзвінке цокання кованих чобіт німецької варти, а десь уже зовсім далеко, далеко за львівськими горами миготять по небосхилові бліді й швидко згасаючі язики прожекторів.
1) Серпентина – вузенькі різнокольорові стьожки з паперу, що їх розкидають на балях. Переносне значення – покручений, не широкий шлях.
2) Клепсидра – жалібне повідомлення про смерть.
3) Вікна з різнокольорового шкла, що з нього створено малюнки.
4) Церковне братство, яке було засноване у Львові, але поширило свою культурну діяльність на всю Україну… Відомі – манастирські будівлі цього братства.
5) Аттика область стародавньої Греції. В переносному значенні грецького типу будівлі.
Роман ГУЧВАНОВИЧ
Джерело: газета “Голос”. Берлін, 1942. – №18.
