Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із враженнями американця українського походження про відвідини Львова у 1960 р. Їх, після поїздки до нашого міста, опублікував у щоденнику “Свобода” (№№171-173 за 1960 р.) Іван Кальмук під назвою “З подорожі по Україні”. Маємо змогу дізнатися як відбувався перетин совєцького кордону, кого було представлено до гостей міста та чи дозволялося їм фотографувати і фільмувати Львів того часу.
Нагадаємо, що “Свобода” – найстаріша україномовна газета, що виходить безперервно з 1893 р., та перша українська газета в США. Текст публікації подаємо оригінальним. Для зручності сприйняття ділимо статтю на дві частини.
Переїзд кордону і перебування у Львові
Влітку цього року, одержавши візу, я з моєю дружиною виїхав у подорож на довго небачену нами Батьківщину.
Згідно з програмою ми мали їхати через Париж, Цюрих і Прагу до Львова, але літак з Цюриху спізнився на півгодини, і нам заявили у Празі, що ми мусимо перебувати там, замість двох днів, щонайменше півтора тижня й аж тоді матимемо змогу дістатися до Львова. Це було б нам помішало цілу програму подорожі і ми зажадали, що б усю наша групу відправили до Львова залізницею.
Подорож до Львова тривала дві ночі й один день. Після переїзду границі в місті Чоп на Карпатській Україні і після зміни осей у вагонах з вужчих на ширші совєтські, почалася перевірка наших документів. Найперше перевіряла наші пашпорти і візи совєтська міліція. Потім увійшла товста жінка в забрудженім халаті і, заявивши, що вона є представницею санітарної служби, почала вимагати від нас лікарських свідоцтв на різні щеплення. За
нею увійшли до вагона три одягнені по-цивільному чоловіки і, не вияснюючи, хто вони, наказали нам вийти з усім багажем, мовляв, ми поїдемо далі автобусом просто до Ужгороду, а не до Львова.
З несподіванки всі схвилювалися. Я почав доказувати, що наш маршрут має йти через Львів, що ми там маємо замовлення на точно визначений день, готелі та провідників, і за все це ми заплатили вже наперед в Америці. Розмова йшла в різних мовах, по-українськи, по-англійськи і по-німецьки, бо я вдавав, що по-російськи не розумію. Але всі вмовляння і переконування нічого не помагали. Цивільні совєтські агенти почали витягати наші валізки. Тоді наші жінки зчинили крик, репетуючи, що в валізках наші пашпорти та документи. Дехто почав відкрито виявляти своє обурення з приводу дивовижних порядків, що ось туристам до СССР дають візи і дозволи, а коли вони прибудуть на совєтський кордон, то їм совєтська влада починає робити різні неприємності і перешкоди. Дехто почав вимагати, що, коли нас не пускають до Львова, то нехай дозволять повернутися в Америку. Врешті, всі подорожні відмовилися виходити з вагона, заявляючи, що на ніяку подорож автобусами вони не погодяться. Збентежені рішучою поставою нашої туристичної групи, совєтські „цивілісти” відступили від своїх вимог і, залишивши нас у вагоні, заявили раптом, що нам дозволяється їхати до Львова в поїзді.
Приїхали ми до Львова в неділю 22-го червня о год. 6-ій ранку. На залізничному двірці зустріли нас провідники «Інтуриста» і якась молода дічина-жидівка, що привітала нас англійською мовою. Після того нас завезли до готелю «Жоржа», де приділено нам першої кляси кімнати з китайськими пухнатими килимами.
Поквапно помившися і переодягнувшися після дороги, рушили ми оглядати Львів. Перейшовши один з парків, пішли ми до собору св. Юра на Богослуження. Людей було там мало, все старшого віку, між ними тут і там видніли жебраки, дуже злиденно одягнуті. Коли я почав їх фільмувати, вони споглядали на мене здивовано і підозріло, але заспокоїлись, одержавши щедру милостиню.
Катедра св. Юра дуже гарна, набагато краща із-зовні, як усередині, і я її сфільмував з усіх боків.
Вийшовши з собору, пішли ми вниз через колишній Єзуїтський парк. Скрізь по дорозі й далі на рогах вулиць зустрічали ми продавців води – солодка із соком по 40 коп., а проста біла «ґазована» по 5 коп. за склянку. Ідучи містом зайшли на базар. Селяни продавали там усяку городину, здебільша ріпу, салату, рабарбар, квашену капусту, квашені яблука, бараболю. За одно яєчко вимагали рубля. Курок та качок не видно було – казали селяни, що їх спродують вони, ще поки дійдуть на базар. Селян дуже вбого зодягнені: гумові подрані чоботи, сибірські «ватянки» з латою на латі, жінки здебільша босі.
Я фільмував увесь базар і почав фільмувати довгого воза з дуже худим конем і селянина на возі, літ на 60-ть з окрайцем сухого хліба в руках. В цю хвилину до мене підійшов гарно зодягнений молодий чоловік і запитав: «Навіщо ви, товаришу, знімаєте такі речі, як коні і селяни?». Я відповів, буцімто це зрозумівши, що мені нічого іншого фотографувати, а віз цей характеристичний і ніколи я таких возів не бачив.
Цей чоловік почав мене розпитувати, якого роду моя камера, для якої мети, комерційної чи для себе я фотографую, звідки приїхав і таке інше. Я відповів йому, що приїхав з Америки, де перебув 56 років, а народився в Липівцях Перемишлянського повіту, звідки виїхав 1904 року до ЗДА , маючи 13 літ. Він здивувався, як це я по стількох роках так добре зберіг українську мову, на що я йому відповів, що живу між українцями в ЗДА , належу до українських організацій і читаю українські газети. Змірив він мене від ніг до голови і перестеріг, щоб „не знімав дурниць”. Я ж пішов собі далі фільмуючи вулиці, старі церкви, написи на установах та крамницях і все, що було для мене цікаве.
(далі буде)
