…Колись у його стінах було гамірно і людно. Він пам’ятає пишні графські прийоми і шелест бальних суконь, пустощі школярів і розмірені кроки місцевих чиновників. Він міг би служити людям і досі, — палац-перлина, палац-руїна…
Велична двоповерхова будівля з колонадою біля парадного входу, попри занедбаність і руйнацію, таки вражає. Сусідство зі стародавнім замчиськом XVI-XVIІ століть, де колись був замок Чарторийських, додає їй таємничості й містичності. Ще можна розгледіти на її стінах сліди колишньої ошатності й скромної архітектурної елегантності. Хоча й з ризиком, що шматок тієї “елегантності” може приземлитися вам на голову. Жодного вказівника ані про аварійність будівлі, ані про її призначення чи статус, ви тут не знайдете.
Описувати, як нині виглядає пам’ятка архітектури місцевого значення — палац ХІХ століття — марна справа. Облущені зовнішні стіни, провалений дах і зруйнований портик, вікна без скла — ніщо порівняно з тим, що всередині. Наглухо заколочені двері, схоже, не є перешкодою для охочих потрапити всередину — шлях давно проторено через вікно, яким і довелося скористатися. Темна невідомість за вибитими вікнами вабить. А там… Просто подивіться на ці фото.
Щоб дістатися другого поверху довелося скористатися підручними засобами, бо сходів давно немає. Крізь провалену стелю видно горище, а з нього крізь дірявий дах — небо.
Результатом “проникнення” всередину знівеченої пам’ятки стали маленькі знахідки. Зокрема, в кількох кімнатах, як з’ясувалося, збереглася ще “рідна” паркетна палацова підлога. Крізь провалену стелю на горищі видно дерев’яний коловорот, за допомогою якого очевидно піднімали будівельні матеріали при зведенні поверхів. Якість монументальних конструкцій і деревини, з якої вони виготовлені, вражає, попри те, що в багатьох місцях вони поруйновані. Очевидні сліди приналежності будівлі магнатським родинам давно знищені наступними її господарями. Радянська влада не жалувала “панів”, попри те, що здебільшого користувалася їхнім же надбанням. Вдалося знайти кілька цікавих цеглин зі слідами давнього маркування. Їх забрали на дослідження місцеві музейники.
Заслуговують на увагу дослідників і підвальні приміщення. Вдалося побувати лише в частині з них, схожих на каземати.
Коли палац ще був палацом
Про те, як виглядав палац первісно, можемо дізнатися, зокрема, з відомої у всій Європі 11-томної праці одного з авторитетніших польських дослідників Романа Володимира Афтаназі “Історія резиденцій на давніх окраїнах Речі Посполитої” (“Dzieje rezydenciji na dawnich kresach Rzeczipospolytej”), а також його унікального багатотомника “Матеріалів до історії резиденцій”. П’ятий том його “Історії…” присвячено палацам і помістям Волинського воєводства. Ім’я архітектора Володимирецького палацу наразі невідоме. Зведено його в стилі провінційного класицизму з елементами ампіру. Зовнішнє оздоблення доволі скромне і лаконічне. За описом Афтаназі, палац Красицьких був прямокутною двоярусною спорудою з високим чотирисхилим гонтовим дахом. Головний вхід оформлено високим різьбленим портиком, який підтримували чотири могутні колони. Нині портик зруйновано. Двері на першому поверсі правого бічного фасаду виходили просто у мальовничий старий парк. Над ними, на другому поверсі — вихід на невеликий балкон (донині не зберігся). На лівому бічному фасаді був ганок з навісом на чотирьох дерев’яних невеликих колонах, які донині також не збереглися.
Вікна мали однакове скромне оздоблення. Більшу частину першого поверху займала велика зала (салон), поруч з якою була їдальня, з якої сходи вели на другий поверх, і гостьова кімната, розташована якраз під панською опочивальнею на другому поверсі. Ще одна велика вітальня (можливо бальна зала) була на другому поверсі. Оздоблення кімнат було вельми скромним і складалося в основному з паркету (він був лише в так званих парадних кімнатах і салонах) і мурованих, оштукатурених і декорованих напівколонами коминів, які були в деяких покоях. Залишки їх можна знайти і нині. Майже в усіх кімнатах були грубки.
Описи палацу і фотографії початку ХХ століття вдалося розшукати на польських сайтах. Місцеві ж краєзнавці розповідають і про унікальний парк біля палацу, в якому росли рідкісні породи дерев — європейські акації, турецькі вишні. За переказами, до парку не пускали нікого, а стежки тут були такими широкими, що по них прогулювалися каретами. Графський палац є найстарішою будівлею Володимирця і єдиним, як твердять місцеві історики, таким зразком шляхетської садиби ХІХ століття на Поліссі. Утім, схоже, панський спадок, який вірою-правдою служив не лише поміщикам, а й володимирецькій громаді, дістався вельми невдячним нащадкам. Сучасний вигляд будівлі просто не вписується в загальне приємне враження від чистенького й доглянутого Володимирця. А, як з’ясувалося. імена й цікавинки, пов’язані з палацом, цілком заслуговують на вдячну пам’ять і увагу туристів.
Реалії і легенди графського обійстя
За історичними джерелами, ставши власником Володимирця, палац збудував на початку ХІХ століття граф Вінсент Юзеф Красицький (нащадок знатного магнацького роду герба Рогаля). У 1827 році Юзеф Красицький збудував у містечку й католицький костел, який до наших часів не зберігся.
Вочевидь, що на той час палац уже існував, хоча різні джерела називають датами його побудови проміжок від 1823-го до 1827 років. Наступним спадкоємцем маєтку став син графа Вінцента – Фердинанд Юзеф (роки життя 1820-1887) – мирський посередник Луцького повіту. У 1840 році одружився з 16-річною графинею Марією Родзієвічувною (Родзієвіч) гербу Лук. Цікаво, що з цієї родини походила й ще одна Марія Родзієвічувна — відома і шанована в Польщі письменниця, одна з найвідоміших прозаїків міжвоєнного періоду (1863-1944 роки життя).
Її батьків за допомогу учасникам польського повстання 1863 року вислали до Сибіру. Пані Марія успадкувала маєток у Грушево (Кобринський район Брестської області в Білорусі). Їхній палац у Грушево збудований у 1825 році — майже копія Володимирецького. Можливо, їх зводили одночасно і за одним і тим же проектом, адже родини були знайомі?
Історичні польські джерела доносять до нас відомості про скандальний характер графа Фердинанда, зокрема про те, що після скасування кріпацтва в 1861 році він ще довго судився з селянами за землю, був надзвичайно скупим. Вчитель географії Володимирецького районного колегіуму, депутат селищної ради, краєзнавець, який активно переймається долею місцевих пам’яток, Володимир Воробей розповів легенду про графа Фердинанда, почуту від свого батька Івана Климовича (відомого місцевого краєзнавця, одного з фундаторів тамтешнього музею):
“На кухні в пана Фердинанда працювала одна жінка, яка мешкала на Кублювці (місцева назва одного з кутків містечка,- прим. авт.). Якось перед Великоднем у пана пекли паски, то та жінка, згадавши своїх голодних дітей, взяла трошки тіста, щоб і собі вдома дітям спекти. Повертаючись додому, рушила не дорогою, яка вела до палацу, а через непрохідне болото, яке було поруч із маєтком. Добре знаючи жадібну вдачу пана і прискіпливих об’їздчиків, які пильнували графське майно, гадала так непомітно прослизнути. Однак втрапила в трясовину і потонула. Відтоді, кажуть, на болоті час від часу було чутно чи то плач, чи то голос жінки, яка кликала пана, щоб забрати його із собою. Нарешті графові набридло це, і він наказав осушити болото. Проте осушити все болото так і не змогли. Вдалося це зробити лише за часів радянської влади. Так виникло на цьому місці озеро з невеличким острівцем з берізками. А привида утоплениці тут більше не бачили”.
Справді, неподалік палацу Красицьких є озеро, яке живиться з природного джерела. Місцеві називають його басейном. І острівець є.
Граф Фердинанд помер у 1887 році, дружина Марія пережила його на майже 20 років і померла у віці 82 років у 1906-у. Останній з Красицьких, хто володів палацом, був Ян Красицький — зять Фердинанда і Марії, за якого вийшла їхня донька Анна. Ян Красицький був її кузеном, походив з генеральської гілки цього роду.
Де Пурбе і сучасна історія
Наступні власники маєтку у Володимирці — Каміл і Марія де Пурбе — є шанованими в Польщі особами, а їхні нащадки й досі мешкають у кількох країнах Європи. Їхня онука — Маріанетта де Пурбе-Лундін, депутатка шведського парламенту в 1995 році, нагороджена в 2010-у державною відзнакою Польщі — Хрестом Командорскім Ордеру Заслуги за просування інтересів Польщі на міжнародній арені. А в 2012-2014 роках, будучи Співдоповідачем Моніторингового комітету ПАРЄ по Україні.
Каміл де Пурбе приїхав з батьками до придбаного ними сусіднього з Володимирцем Городця у 1880 році. Багата бельгійська родина вподобала до проживання Волинь. Там вони збудували красивий будинок-палацик, відкрили гуральню і пилораму, розгорнули сільськогосподарське виробництво. Каміл у 1910 році оженився на 24-річній графині Марії уродженій Мянчиньській. Саме вона і купила в 1914 році маєток Красицьких у Володимирці. До маєтку, окрім палацу, входили ще гуральня, господарські будівлі (донині не збереглися), орні землі і ліси на майже чотирьох тисячах гектарів. Утім подружжя переважно мешкало в родинній резиденції в Городці, а пан Каміл наїжджав до Володимирецького маєтку у господарських справах. У палаці розміщувалися контора і покої управляючого справами Володимирецького і Городецького спиртозаводів та сільськогосподарського виробництва.
Під час Першої світової і впродовж 1917-1920 років, коли Володимирець кілька разів переходив до кількох різних влад, палац зазнав спустошення і руйнувань. У міжвоєнний період палац так і не став родинним гніздом де Пурбе. Його продовжували використовувати для адмінпотреб великого господарства родини, а самі мешкали в Городці.
Каміл де Пурбе, будучи одним з ініціаторів створення Сарненського повіту, в 1922 році став повітовим радним (депутатом).
Водночас його власне господарство і маєток за рівнем організації були серед найкращих і найбільших (7 850 гектарів) на східних окраїнах тогочасної Польщі. У 1929 році Каміла де Пурбе відзначив Президент Польщі Мостицький Орденом Відродження Польщі “Polonia Restituta”. А Папа Римський Піус ХІ пожалував йому титул папського камергера за діяльність на користь церкви. Родина де Пурбе виїхала з Городця, покинувши й маєток у Володимирці, напередодні входження туди “совєтів” у вересні 1939-го.
Найбільшою гордістю і трагедією родини де Пурбе були їхні діти — дві доньки Анна Марія і Зофья та восьмеро синів: Каміл Казимир Юзеф, Здіслав, Казимир, Францішек, Антоній, Ришард, Станіслав, Маріан. П’ятеро з дітей отримали найвищу державну відзнаку — Ордени Віртуті Мілітарі за участь у Другій світовій війні. Доньку Анну Марію замордували в застінках НКВС у Харкові. Найстарший син 26-річний Каміл Казимир Юзеф загинув у перший день війни, першого вересня 1939 року в битві під Мокрою недалеко Ченстохова (історичний факт, коли польські улани з шаблями йшли на німецькі танки, — прим. авт.).
У тій же частині служив взводним і його брат Здіслав, якому вдалося вижити під Мокрою, але якого німці розстріляли у Варшаві в 1943 році.
Молодші сини де Пурбе були активними учасниками Варшавського повстання 1944 року. Донька Зофья разом з матір’ю допомагали Армії Крайовей. Доживали віку подружжя де Пурбе в польському місті Щавніце. У 1944-у там на місцевому кладовищі поховали померлого від хвороб пана Каміла. У 1956-у до тієї ж могили підховали й пані Марію, а в 2005 році і їхнього сина Казимира.
Як розповів Володимир Воробей, один із нащадків цього роду звертався до влади в Україні за документами, які підтверджували право власності його родини на маєтності у Володимирці і Городці, щоб отримати в Польщі компенсацію за втрачене майно.
Сплюндрована пам’ятка
Прихід радянської влади на терени Полісся ознаменувався традиційним грабунком і розоренням колишніх панських маєтностей і націоналізацією. Така ж доля спіткала й палац у Володимирці. До нападу Німеччини на СРСР в палаці розташовувалися місцеві адміністративні установи. Після війни, як кажуть місцеві, палац не знесли тільки тому, що вирішили розмістити в 1957 році там дитячий будинок.
Потім там була школа-інтернат. Як розповіла директор місцевої школи Олена Тарасюта. згодом поруч добудували навчальний корпус. а палацові кімнати використовували для позакласної роботи, музейна кімната була. «Оселилася» тут і контора та склад місцевого колгоспу. Стрімке руйнування палацу, за її словами, почалося з 1997 року, відколи припинили опалення. Добре пам’ятає кращі часи палацу і колишній учень інтернату. а тепер директор Воронківської школи Аркадій Тарасюк. Як він каже, будинок підтримували тоді в хорошому стані. З 2002 по 2008 роки в палаці розмістилася місцева православна церква. Досі на зруйнованому трикутному фронтоні над головним входом можна побачити хрест. Хоча церква вже 11 років як вибралася з будівлі, хреста ніхто не чіпає. Можливо, вважаючи його останнім оберігом для колишнього палацу, приміщеннями якого тепер гуляє вітер, заливають дощі й сипле сніг. Палац з німим докором дивиться на світ чорними очницями вікон, і повільно вмирає…
Що кажуть чиновники
Палац перебуває на балансі управління освіти, молоді та спорту Володимирецької райдержадміністрації. Чи має він офіційний статус пам’ятки, залишається незрозумілим. У 1990 році виконком Рівненської облради народних депутатів доручив головному управлінню архітектури і містобудування взяти на державний облік і баланс нововиявлені пам’ятки (серед них палац ХІХ століття у Володимирці) й забезпечити їх охорону і використання. У 1994 році на сесії Володимирецької райради депутати розглядали доцільність передачі будівлі, що належала Володимирецькій середній школі №3 і є пам’яткою архітектури, у розпорядження райвідділу культури для використання під музей. Однак передачу не погодили, з огляду на те, що школа потребувала додаткових приміщень. Натомість задалися пошуком коштів на ремонт будівлі. Однак капітального ремонту колишній палац так і не дочекався. Прокоментувати ситуацію для РівнеРетроРитм погодився заступник голови Володимирецької райради Володимир Савонік. Як він твердить, документів, які б засвідчували статус палацу як пам’ятки місцевого чи державного значення, він не бачив. Однак розуміє, що будівля становить архітектурну й історичну цінність для райцентру. Утім, як він каже, якби палац мав статус пам’ятки державного значення, то невідомо, чи це пішло б на користь. Бо, мовляв, тоді були б певні вимоги і щодо реставрації, і щодо ремонту тощо. Тому намагалися самотужки знайти вихід:
“Наш район дотаційний і власними коштами, звісно, ми палац відремонтувати не можемо. Одна лише покрівля “потягне” кілька мільйонів. На косметичний ремонт потрібно щонайменше 1,5-2 мільйони, це космічні суми. Та й аварійному стану косметичним ремонтом не зарадиш. У 2012-2013 роках пробували проектно-кошторисну документацію зробити на консервацію, але коштів не знайшли. Намагалися знайти спонсорів чи меценатів, охочих узяти в оренду, але поки що ніхто не зголосився. Готові розглянули будь-які пропозиції. От, наприклад, у нас немає жодного готелю… Я навіть листа писав до одного з нащадків де Пурбе, але відповіді так і не отримав”.
Цікаво, що в Державному реєстрі нерухомих пам’яток України ані місцевого, ані державного значення Володимирецького палацу не знайдено. Утім, володимирчани вперто називають старий палац (нехай і не такий розкішний, як інші) пам’яткою архітектури, справедиво вважаючи його перлиною Поліського краю. Щоб привернути увагу до його плачевного стану, учні місцевої школи влаштовували флеш-моб, зверталися і до ЗМІ, намагалися щось зробити і тамтешні краєзнавці, проте… Чим закінчиться ця неоптимістична історія з Володимирця, чи простуватимуть дорогою до оновленого палацу зацікавлені туристи, наразі сказати складно.
Світлана КАЛЬКО
P. S. Висловлюю щиру подяку володимирчанам Володимирові Вороб’ю, Валерію Коцару, Валентині Сильман, Олені Тарасюті, Аркадію Тарасюку за співпрацю.
Джерела інформації і фото: NAC; kuriergalicyjski.com; ua.igotoworld.com; janiszewo.blogspot.com; Roman Aftanazy «Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej», Tom 5, Województwo wołyńskie»,(1994, str. 587-589); pl.wikipedia.org; genealogia.okiem.pl; Grzegorz Rąkowski «Przewodnik krajoznawczo-historyczny po Ukrainie Zachodniej. Wołyń»
Джерело: РівнеРетроРитм
