Продовжуємо знайомити читачів Фотографій Старого Львова з краєзнавчою статтею про історію Личаківського передмістя, що була опублікована на шпальтах часопису Львівські вісті у 1943 році (№232 від 10 жовтня) під криптонімом “Е”. Сьогодні мова піде про побут, зовнішній вигляд та звичаї личаков’ян.
Личаків має теж свій, власний побут. Вже давні мешканці цієї дільниці визначались своєрідною вдачею і звичаями. Поляки мали колись свою колонію на Мазурівці. Довгий час личаков’яни мали свій передміщанський одяг. Чоловіки ходили в будні у коротких спенцерах, у споднях до чобіт з високими холявами, у темно-синій камізельці, з хустиною на шиї та шапкою з дашком. У святочні дні вбирали темно-синю капоту, а деколи циліндер. Зимою носили баранячі кожухи. Жінки чесались гладко, носили хустини. Вдягались у вовняні катанки, пару спідниць, закидували хустину на плечі. Носили коралі, часом дуже коштовні. Дівчата не вбирали хустин і квітчали волосся.
Личаківський народ славився ростом, поставою, здоров’ям. Це були люди відважні, підприємчиві, палкі, й гарячої вдачі; скорі до сварки та бійки. Головно займались вони крупарством і різництвом. З найповажніших родів крупарів згадують Баранських, Годишів, Горецьких, Добровольських. Добрянських, Кияків, Кобиляків, Козачевських, Легезинських, Ляндманів, Мартинюків, Осинських, Порад, Ревинських, Табакевичів, Ющаків. Різники — це Лясковські, Нев’ядомські, Разинські. Крупарських родин було около сорок. Щодня вирушали вони на рогачку купити у селян гречку. Купно й продаж відбувались біля корчми, званої «Бабський курінь», Вайсмана і Бериша Юкля. де пили традиційний могорич. Около 7-ої години рано крупарі вертались додому та відправляли своїх жінок візками на торг з крупами, а самі разом з челяддю чистили гречку на кератовім млинку або на жорнах. Личаківська молодь наймалась на будівельні, роботи: носити цеглу, чи пісок. Весною хлопці виловлювали птицю в підміських лісах і продавали її потайки на Стрілецькій площі; там продавали теж голуби, яких на Личакові багато годували. Під Різдво продавали хлопці вертепи на ринку та на інших площах. Замість до школи біля св. Антона діти йшли радше у сади, чи городи або до Цісарського ліску.
Славні були бенкети і забави, які відбувались на Личакові в неділі. Чи то у приватних домах при улюбленій гармонії, чи в гостинницях, як наприкл. у господі Отавихи, або в «Готелі де Лявс». В останній вівторок перед великим постом у «Готелі де Лявс» закінчувався карнавал похороном баса до могили. На забаву збирались о півночі. З куфлями пива обходили цілий льокаль, відкривали шинквас і ховали там бас, при чому говорили комічні, похоронні промови. Забава тривала до ранку, але музика грала вже без баса.
Славу здобуло собі теж личаківське весілля. Три дні перед шлюбом молода зі старостиною їздила спрощувати гостей. Кожний запрошений приймав їх та давав молодій монету, гульдена, чи цванціґера. Ще раз спрощували гостей напередодні шлюбу в суботу два дружби, гарно прибрані, виголошуючи, при цьому відповідну «орацію». В цей день запрошені гості присилали до дому молодих т. зв. «пошту»: пару гусей, індика, пару курей або качок. Це означало, що прийдуть на весілля.
В неділю, після обіду до весільного дому приходили музики. З’ївши, вони йшли з дружбами по дружбів і сваху. Звичайно весільний похід виглядав так: спереду йшов дружба у сорокатому каптані та капелюсі, нашитому столярськими стружками, та віз тачки, вкриті килимом. Дальше йшли музики, які грали веселі мелодії. Другий дружба у фраку та трикутному капелюсі їхав на коні лицем до кінського хвоста та, маючи перо в каламарі, який висів на конячому хвості, записував тих, хто на нього глядів.
Зібравши гостей, які засіли на лавах, дружба виголошував віршовану промову вперед до молоді та потім до молодого. Батьки благословили молодих серед плачу. Потім похід ішов пішки до церкви св. Петра й Павла. На порозі дому вітала молодих мати, їх прикривали великим кожухом і давали їм на таці хліб, цукор і горілку. Йшло перше прийняття, а опісля танці, які тривали до вечері. Вечера тяглася довго. Під кінець вечері молода пропадала, а молодий її мусів відшукати. Потім відбувався т. зв. «подушковий танець». Молодий засідав серед кімнати на кріслі, йому на колінах сідала молода. Старостина вбірала молоду в чіпець. Дружба говорив віршовану промову, дружки танцювали кругом тa гості давали молодій на подолок гроші, цілуючи при цьому молодих. Танці тривали до самого рана, а другого дня відбувались ще «поправини».
На Личакові жили колись також різні авантурники. Около 1848 р славний був муляр Куба Пельц. Хоч присадкуватий, визначався він великою силою та після виплати, підпивши собі, робив різні галабурди. Одного разу вкинув до криниці коміть-головою 9 гренадирів. На якійсь забаві переміг його Каспер Смоленський, а потім «королем» Личакова став Ангін Плецьон – різник і пачкар, який воював вічно з акцизними сторожами й поліцією. Інший різник – Грінер був теж дуже сильний: він вибивав головою двері та брав участь у змаганнях в цирку. Ще два славні авантурники: різник Теофіль Берлинський і муляр Тома Іванівський співпрацювали разом. Вони заходили в корчму, зачинали бійку, били всіх на право й на ліво та, коли вже всі загально бились, вони спокійно покидали корчму, кланяючись усім чемно.
Деколи заможні личаков’яни влаштовували прийняття для дідів. На цей день били кабана. Діди підпили собі та своїми п’яними виглядами викликували велику радість личаков’янам.
Деякі й мирні типи здобули собі славу на Личакові. Наприклад, п. Михайло Тук, вертаючись у легкому похміллі додому, вітав усіх прохожих однаковим привітом: «Бачу шляхетність обличчя й гідність у поведінці, але прізвища не знаю». Личаків жив своїм притаманним життям, заможно й в село, І тепер, хоч це вже зовсім новітня дільниця Львова і нічим не різниться від решти міста, тут веселіше та цю життєву радість відбила й популярна пісенька, яку часто на Личакові можна було почути при акомпаніяменті неодмінної гармонії:
«В нас на Личакові
добрий звичай мають,
завжди о дев’ятій
браму замикають.
Та я не «фраєр»,
мешкаю з партері:
крізь вікно ускочу
та вже на постелі»
Е.
