Понад 100 тисяч злотих із львівської Головпошти винесли за п’ять хвилин і без жодного пострілу 1925 року бойовики Української військової організації. Увечері 28 березня на малолюдній вулиці Сикстуській (сучасна Дорошенка) майже в центрі Львова неквапом прогулювалися кілька молодих людей. Це нікого не дивувало, оскільки неподалік розташовувались університет, Греко-католицька духовна семінарія та Музичний інститут на площі Шашкевича. З вулиці в браму Головної пошти повернула червона інкасаторська машина – амбулянс. Услід за нею туди ж увійшли шестеро «студентів»…
Робочий день поштарів тривав до шостої години вечора. Десь у той час до кожного поштового відділення у Львові під’їжджали дві автівки. Одна забирала кореспонденцію та везла на Головний двірець (вокзал), інша – готівку до Головної пошти.
Так було щодня з різницею у кілька хвилин. На це не особливо звертали увагу пересічні мешканці міста. Та цю систему досконало вивчили бойовики УВО – члени елітного спецпідрозділу «Летюча бригада». Вони спеціалізувалися на експропріації коштів у польських державних і комерційних установах на користь українського підпілля, т. зв. «ексах» – іншими словами, програбуваннях. У їхньому доробку вже було кілька більш-вдалих операцій у всій Польщі, та саме нападові на львівську Головну пошту судилося стати найуспішнішим і найрезонанснішим «ексом».
«Летюча бригада УВО» діяла у 1924-1925 рр. Її організатором і керівником став 30-річний Юліан Головінський. Величезний досвід військової й організаційної діяльності підказував, що для успіху справи, водночас із людьми, передусім потрібні гроші. І Головінський узявся їх добувати.
У той час основними державними установами, де накопичувалися гроші, були банки та пошта. Але банки мали серйозну охорону та відповідне обладнання. Пошта ж оперувала меншими грішми, проте й гірше охоронялась. До того ж, поштові гроші часто перевозили, що робило їх особливо вразливими.
Усі операції особисто організовував Головінський. Вони були прораховані до найменшої деталі. Нерідко він сам брав участь чи з’являвся під час виконання. Дбав про кожного бойовика та мав серед них незаперечний авторитет. «Бойовики були йому вірні до безтями і готові з ним іти хоч би й голіруч у саму гущу ворога, – писав згодом сучасник Головінського Зиновій Книш. – Кожен із них без вагання скочив би чортові в зуби за «Юлька»».
«Летюча бригада» стала найзапеклішим ворогом поліції, проте в очах громадськості, навіть польської, набула певного ореолу таємничості та мужності: «Одна поштова урядниця із захопленням зізнавала поліції про інтелігентний вигляд і гарне обличчя учасників ексу».
Головінський впровадив у своїй організації суворі аскетичні порядки. Її члени не могли ходити до українських установ, до церкви, не мали права зустрічатися з українськими дівчатами. Постійно вправлялися фізично та у стрільбі. Під час операцій мали говорити польською мовою. Все це – аби віддалити підозри від українського середовища, яке і так постійно страждало від обшуків та арештів.
Бойовики з різних напрямів з’їжджались у місце проведення операцій та хутко розходилися відразу після її виконання. Напередодні акції група двічі (вдень і вночі) проходила маршрут відходу, досконало вивчаючи його.
Кожен мав спеціальне спорядження: два пістолети (більшого і меншого калібру), набої до них, туристичні черевики, грубі шкарпетки, компас і карту, надійний швейцарський годинник, харчі (суха ковбаса, шоколад, коньяк), гроші та перев’язочний матеріал.
Менш ніж за два роки українське підпілля отримало з «ексів» Головінського понад 200 тисяч злотих – величезну суму, вдесятеро більшу, ніж УВО вдалося отримати іншими, більш легальними шляхами.
Втім, найбільшу славу та гроші «Летючій бригаді» принесло зухвале пограбування Головної пошти у Львові. Такого нахабства в центрі міста, поруч із поліційним відділком, не сподівався ніхто. Основну інформацію про внутрішню організацію роботи пошти і транспортування грошей Головінський отримав від свого родича, який працював у тамтешній дирекції.
Якось тихого березневого вечора машина інкасаторів повертала в браму пошти. За нею непомітно прошмигнула постать. Чоловік завадив зачинити ворота. Туди ж забігли ще п’ятеро. Троє зупинилися біля брами, охороняючи відхід, ще один пильнував вулицю Словацького.
Бойовики працювали швидко. На півдороги зупинили службовця, що вийшов назустріч амбулянсу, взяли на приціл водія автівки. Двоє охоронців, вийшовши з інкасаторської будки, одразу побачили дула пістолетів. Всіх вишикували біля машини – один нападник пильнував за ними, решта вхопили мішки і попрямували до виходу. Коли всі успішно залишили будівлю пошти, за ними вийшов і останній. Зачинив браму і разом із товаришами, які чекали ззовні, спокійно розчинився в юрбі. Хлопці з мішками ввійшли в будинок на Сикстуській, 44, що мав прохід на сусідню вулицю Крашевського, 7 (сучасна Крушельницької ), залишили торби у фіакрі та через Єзуїтський город (парк ім. І.Франка) розійшлися по домівках. Операція тривала заледве п’ять хвилин і обійшлась без жодного пострілу.
Ще ввечері почалися арешти, обшуки, перевірки. Поліція провела масовані облави, арештувавши більшість відомих їй львівських злодіїв і грабіжників, але все було марно. Наступного дня газети, з подачі поліції, повідомили, що грабіжникам вдалося винести 32,5 тис. злотих – однак достеменно відомо, що Головінському з товаришами дісталося понад 100 тисяч.
Юліан Головінський розумів, що кожен вдалий «екс» насправді наближає момент, коли діяльність «летючої бригади» доведеться згортати. Часті виступи з одним почерком, фізична та моральна втома кількох молодих хлопців – і державний поліційний апарат.
Крах «летючої бригади» почався з невдалого «ексу» в Коломиї. Частина команди відходила через Галич і вирішила там зупинитися. На ранок хату оточили. Відстрілюючись, «Бригада» втратила одного зі своїх, але змогла втекти. Проте поліція вже зрозуміла, де їх шукати.
Кілька поліцейських із Коломиї, які бачили обличчя нападників, приїхали до Львова і почали вишукувати їх поблизу українських установ. Одного з бойовиків примітили у Преображенській церкві, куди той зайшов помолитися, незважаючи на сувору заборону. Уже закутий в кайданки, він привів поліцію до конспіративного будинку в садку Василіанок на вулиці Убоч (Збаразька.– авт.), маючи надію, що товариші зможуть його відбити. Але поліції виявилося надто багато, тож кількох бойовиків, які були у той час на квартирі, арештували.
Процес над «поштовцями», як охрестили «Летючу бригаду» у львівській пресі, почався 1926 року. Загалом перед судом постали 12 бойовиків УВО. Очікували кількох смертних вироків. На цей випадок УВО навіть планувала втечу в’язнів, передавши їм через адвокатів у камери зброю – кілька пістолетів. Однак вироки виявилися несподівано легкими – реальні терміни отримали лише восьмеро (від трьох до восьми років в’язниці), чотирьох бойовиків узагалі випустили просто з зали суду.
На думку судових хронікерів, причиною такого м’якого покарання стали палкі промови адвокатів УВО. Втім, не меншу вагу мав й інший фактор, про який згадує Зиновій Книш, – «голова трибуналу перед кількома днями «виграв у карти» дві тисячі долярів».
І ще про організатора «ексів» Юліана Головінського. Він один із чільних діячів українського підпілля 1920-х, був керівником бойової реферантури УВО, пізніше – крайовим командантом УВО. За особистим наказом Євгена Коновальця Головінський мав організувати злиття УВО та ОУН для подальшої легалізації політичної діяльності.
Попри активну підпільну діяльність, Головінський виявився неабияким бізнесменом – він створив успішне підприємство з міжміських автобусних перевезень, яке разом із «Фамою» (рекламною фірмою Романа Шухевича) фінансово підживлювало підпілля.
Головінського арештували лише 20 вересня 1930 року на виході з приміщення легальної української партії УНДО на вулиці Костюшка, 3. У поліції були непрямі докази його причетності до «ексів», що тривали і після розгрому «Летючої бригади», однак нічого довести не було змоги. Тому його просто застрелили під час слідчого експерименту в с. Великі Глібовичі поблизу Бібрки. Слідчі стверджували, що він спробував втекти, але згодом експертиза встановила, що закутого Головінського розстріляли пострілами спереду.
Поховали його там же, у Великих Глібовичах. На початку лютого 2012 року Львівська облрада підтримала пропозицію Спілки офіцерів України про перепоховання Головінського на Личаківському цвинтарі з найвищими військовими почестями.
