Митрополит Андрей, табір на Цитаделі і троє редемптористів

Рік  1941-й – один  з  найстрашніших  в  історії  України  загалом  і  Львова  зокрема.  Вибух  радянсько-німецької  війни  виявився  наступною  частиною  української  трагедії,   принісши  ще  більше  горя  на  землю,  яка  й  без  того  стікала  кров’ю.  Наприкінці  червня  до  міста  Лева  входять  гітлерівські  війська:  чимало  його  мешканців  зустрічають  новоприбулих  як  визволителів.  Відкриті  новими  “господарями”  міста  тюрми,  завалені  понівеченими  тілами  закатованих,  демонструють  страхітливу,  небачену  дотепер  у  цьому  краї  картину  звірств,  скоєних   більшовицьким  режимом.

Багатьом  львів’янам  хочеться  вірити,  що  прихід  німців  покладе  край  жахіттям.  На  жаль,  новий  окупант  виявляється  не  кращим  від  того,  що  тільки-но  накивав  п’ятами.   Терор  продовжується  під  іншим  прапором.  У  місті  з’являються  нацистські  концтабори.    Один  із  них  влаштовують  на  Цитаделі – комплексі  оборонних  споруд,  збудованому  ще  австрійською  владою  на  узгір’ї  в  південно-східному  напрямку  від  центру  Львова.  Відтепер  тут – табір  смерті  “Шталаґ-328” (Stalag-328),  де  утримують  у  нелюдських  умовах  військовополонених,  головно  совєцьких.  За  три  роки  гітлерівської  окупації  через  концтабір  на  Цитаделі  пройде  до  280 тис.  людей,  з  них  142 тис.  загинуть  внаслідок  голоду,  епідемій  і  жорстокого  поводження.   За  масштабами  масового  людиновбивства  “Шталаґ-328”  стоїть  поруч  із  такими  страшними  символами  нацизму,  як  Аушвіц,  Дахау,  Бухенвальд…

Радянське  керівництво  кидає  напризволяще  своїх  солдатів,  які  з  різних  причин  опиняються  в  німецькому  полоні.  Для  Кремля  вони  “відпрацьований  матеріал”,  ба  більше – “зрадники  батьківщини”.  Чекати  допомоги  цим  людям  немає  звідки.  Але  вона  надходить.  Як  і  для  багатьох  знедолених,  гнаних,  голодних,  ув’язнених  і  катованих,  для  полонених  на  Цитаделі  промінчиком  світла  стає  праведний  галицький  митрополит  Андрей  Шептицький.  Ввірена  його  батьківській  опіці  Церква  вже  встигла  відчути  на  собі  брутальність  й  ницість  більшовиків.  Він  свідомий  того,  що  полонені  червоноармійці – солдати  ворожої  армії  (так  само  як  і  вояки  Вермахту),  знає,  що  на  руках  у  декого  з  них – кров  невинних  людей,  замордованих  під  час  втечі  більшовиків.  Але  водночас  пам’ятає  Христові  слова:  “Любіть  своїх  ворогів,  добро  робіть  тим,  хто  ненавидить  вас.  Благословляйте  тих,  хто  вас  проклинає,  і  моліться  за  тих,  хто  кривду  вам  чинить.”

Владика  Андрей  підносить  свій  голос  на  захист  покривджених,  засуджує  масові  убивства  та  інші  насильства,  виступає – в  проповідях  і  пастирських  посланнях – з  протестами  проти  винищення  євреїв  та  жорстокого  поводження  із  військовополоненими.  Завдяки  клопотанням  глави  Церкви  спільно  з  Українським  Центральним  Комітетом,  до  кінця  осені  1941-го  німці  відпускають  з  концтаборів  понад  півтори  тисячі  полонених-українців.  Довідавшись,  що  утримувані  в  концтаборі  на  Цитаделі  просять  священика,  Митрополит  домагається  в  німецької  влади  дозволу   на  відвідини.  Тим  часом  у  таборі  лютує  сипний  тиф.   Знаючи,  що  парафіяльні  священики  мають  сім’ї,  владика   звертається  до  настоятелів  монаших  спільнот.  Одними  з  перших  на  заклик  відгукуються  ченці-редемптористи…

Редемптористи (Чин  Найсвятішого  Ізбавителя) – чернече  згромадження,  засноване  на  початку  ХVІІІ ст.  в  Італії,  покликане  до  праці  серед  найбільш  потребуючих  і  упосліджених.  На  землі  Галичини  його  отці  та  брати  уперше  з’являються  на  запрошення  митрополита  Шептицького  в  1913 р.,  напередодні  світової  війни.  У  повоєнний  час  осідки  редемптористів  постають  у  Львові,  Станіславові,  Тернополі.  1937 р.  владика  Андрей  викуповує  й  дарує  згромадженню  будинок  колишнього  монастиря  сестер-василіянок  із  церквою  Непорочного  Зачаття  Пресвятої  Богородиці  на  вулиці  Зибликевича,  30  (тепер – Франка, 56).  Тут,  у  монастирі  св.  Климентія,  облаштовують  провінційний  дім  Львівської  віце-провінції.  Обитель  знаходиться  якраз  неподалік  від  табору  смерті  на  Цитаделі.  Протоігумен  о. Йосиф де Вохт,  фламандець,  звертається  до  співбратів: “Я нікого не  примушую, тому  що  певною є  смертельна  небезпека,  але  хто  хоче – може  зголоситися”.  Зголошуються  троє  молодих  отців – Іван  Нагірний,  Богдан  Репетило  та  Юрій  Потерейко.  “Нам  треба  йти,  бо  ми  молоді” – заявляє  отець  Іван.

Усі  троє  майже  однолітки:  отець  Богдан  народився  10 вересня  1913-го  у  Конюшках-Королівських  (тепер – Самбірський  район  Львівської  обл.),  отець  Іван – 19 січня  1914-го  у  селі  Хохлів-Гільче  (зараз  територія  Польщі),  а  отець  Юрій  прийшов  на  світ  Божий  26 квітня  1914-го  у  Куликові  на  Жовківщині.  Усі  троє  познайомилися,  навчаючись  в  ювенаті  (малій  семінарії) – закладі  ґімназійного  типу,  відкритому  при  монастирі  отців-редемптористів  у  Збоїськах  на  околиці  Львова  в  1922 р.  З  усіх  трьох  особливим  обдаруванням  відзначається  Іван:  гарно  малює,  пише  вірші,  має  добрий  голос.

Подібно  до  багатьох  вихованців  малої  семінарії,  Іван,  Богдан  та  Юрій  вирішують  пов’язати  життя  зі  згромадженням.  Тих,  хто  зважується  на  таке,  попереду  очікують  роки  формації:  новіціат,  навчання  в  семінарії  на  Голоску  (монастир  св.  Альфонса – вулиця  Замарстинівська,  225),  складання  обітів.  Іван  Нагірний  і  Богдан  Репетило  розпочинають  новіціат,  складають  перші  та  вічні  обіти  в  один  і  той  самий  день,  Юрій  Потерейко – у  ті  ж  дні,  але  на  рік  пізніше.  2  серпня  1939 р.  Івана  Нагірного  і  Богдана  Репетила,  разом  з  іще  трьома  кандидатами,  рукополагає  в  храмі  на  Зибликевича  єпископ-редемпторист  Миколай  Чарнецький,  майбутній  блаженний.  Юрій  Потерейко  натомість  приймає  свячення  під  час  війни,  7  липня 1940-го  на  Лемківщині,  з  рук  владики  Григорія  Лакоти,  також  згодом  беатифікованого.  На  тих  теренах  перебуває  майже  два  роки  і  отець  Нагірний,  однак  невдовзі  його  кличуть  назад  до  Львова  на  посаду  економа  в  монастирі  св. Климентія.  Отець  Репетило  спершу  служить  у  Станіславові,  а  потім – теж  в провінційному  домі,  де  виконує  обов’язки  помічника  ігумена.  В  обителі  на  Зибликевича  ієрей  Богдан  пробуде  аж  до  її  закриття  в березні  1946-го,  здобувши  славу  одного  з  кращих,  “золотоустих”  проповідників  згромадження.  Що  ж  до  отця  Потерейка,  то  він  перебуває  здебільшого  в  станіславівському  монастирі,  а  також  обслуговує  парафію  у  Забережжі  (нині – село  Богородчанського  району  Івано-Франківської  області)…

Місія  трьох  молодих  редемптористів,  котрі  не  ділять  людей  на  своїх  і  чужих,  друзів  чи  ворогів,  а  керуються  винятково  заповіддю  любові,  розпочинається  у  листопаді  1941 р.  Вони  відвідують  табір  на  Цитаделі,  приходять  до  людей  різних  націй  та  віросповідань,  уділяють  духовну  поміч,  потішають  й  розраджують,  діляться  вістками.  Серед  полонених  багато  росіян,  тому  з  ініціативи  Митрополита  друкують  молитовники  російською  мовою,  котрі  священики  передають  за  колючий  дріт…

Промовистий  випадок  трапляється  у  грудні  1941-го.  Тоді  отці  Нагірний  та  Репетило  виводять  зі  “Шталаґу”  під  виглядом  монахів  п’ятьох  лікарів-євреїв,  котрих  повинні  відправити  до  Янівського  концтабору  на  вірну  смерть.  Чудом  врятованих  тривалий  час  переховують  в  обителі  на  Збоїськах.

Молоді  ченці  у  прямому  сенсі  ризикують  життям:  отці  Нагірний  і  Репетило  невдовзі  хворіють  на  тиф.  Для  отця  Івана  все  закінчується  фатально:  19 грудня  1941 р.,  в  день  св.  Миколая,  він  помирає  у  віці  двадцяти  семи  років…  Отцеві  Богдану  вдається  оклигати.  Очевидці  оповідають,  що  коли  обоє  лежали  в  гарячці,  їм  дали  ручку  й  папір.  Отець  Богдан  написав:  “Іду  на  суд”,  а  отець  Іван:  “Стою  на  суді”…  Ховають  ієромонаха  на  Личаківському  цвинтарі.

Отець  Богдан  залишається  живим,  але  попереду  на  нього – як  і  на  решту  згромадження  та  цілу  Церкву – чекають  тяжкі  випробування.  Повернення  совітів  ознаменовується  брутальними  репресіями  проти  західноукраїнського  населення.  Під  прицілом  окупантів – Греко-Католицька  Церква.  1  листопада 1944-го  відходить  у  вічність  митрополит  Андрей  Шептицький.  Наступного  року  розпочинаються  масові  арешти  єпископів,  священнослужителів  і  вірних.  Не  оминає  ця  чаша  і  монашества,  котрому  комуністи  не  можуть  подарувати  стійкості  та  особливої  відданості  Апостольському  престолу.  За  ґратами  опиняються   чимало  редемптористів:  владика  Миколай  Чарнецький,  отці  Василь  Величковський,  Володимир  Стернюк,  Петро  Козак,  Богдан  Орищук,  Роман  Бахталовський,  Василь  Куцах,  Євген  Котик,  Григорій  Мисак,  брат  Авксентій  Кінащук  та  інші.  На  початку  50-х  із  сорока  чотирьох  українських  редемптористів   двадцять   знаходяться  в  ув’язненні  та  на  засланні.  20 березня 1946 р.  закривають  монастир  св. Климентія:  усю  братію,  у  тому  числі  й  отця  Репетила,  переселяють  до  останньої  львівської  обителі  Чину  Найсвятішого  Ізбавителя   у  Голоску  Великому.  17 жовтня  1948-го  влада  ліквідовує  і  її,  а  монахів  спроваджує  до  Унівської  Лаври,  де  вони  перебувають  до  закриття  останньої  у  1950-му.

Отця  Богдана  заарештовують  22 вересня 1949 р.  на  одній  з  львівських  вулиць,  коли  той  прямує  до  приватного  помешкання  служити  Святу  Літургію.  Вирок – десять  років  каторги,  більшість  з  яких  священик  відбуватиме  на  будівництві  Волго-Донського  каналу.  11 квітня 1950 р.  заарештовано  отця  Потерейка,  котрий  після  заборони  УГКЦ  декілька  років  підпільно  душпастирює  у  селі  Старий  Лисець  на  Станіславівщині.  Його  засуджують  до  десяти  років  тюрми  і  п’яти  літ  каторги  на  лісоповалі  в  Комі  АРСР…

Бог  дарує  обом  ласку  витривалості.  Отець  Богдан  повертається  із  заслання  у  1955 р.,  отець  Юрій – в  1956-му.  Отець  Репетило  поселяється  у  Львові,  ставши  одним  з  найактивніших  пастирів  катакомбної  Церкви.  Отця  Потерейка  прописують  аж  у  Хмельницькому:  там  він  у  вільний  від  роботи  час  допомагає  римо-католицьким  священикам.

Отець Богдан  Репетило  готує  дітей  до  першого  причастя,  виконує  обов’язки  консультора  при  протоігумені  о. Филимонові  Курчабі.  Влітку  1956 р.  він,  разом  з  іншими  священиками,  монахами  й  монахинями,  зустрічає  на  львівському  залізничному  вокзалі  свого  святителя  й  багатолітнього  в’язня  совєцьких  концтаборів  владику  Миколая  Чарнецького.  Їхніми  спільними  зусиллями  розпочинається  відновлення  структур  Церкви  в  умовах  підпілля.  Втім,  здоров’я,  підірване  на  каторзі,  чимраз  слабшає.  Серце  ревного  місіонера-редемпториста   не  витримує  9  травня  1967 р.  Його  ховають  на  Личакові  поруч  із  товаришем,  о. Іваном  Нагірним…

Як  розповідає  о. Віталій  Дуткевич,  ЧСВВ,  протягом  1950 – 1960-х рр.,  окрім  василіян,  найчастіше  таємні  Служби  Божі  в  греко-католицькому  обряді  правлять  отці-редемптористи  Євстахій  Смаль  та  Богдан  Репетило.  Часто  отець  Богдан,  разом  зі  співбратами  по  чину,  отцями  Євгеном  Пелихом,  Григорієм  Мисаком  та  Михайлом  Залізняком,  править  Літургії  в  помешканні  п. Розалії  Стецишин  на  вулиці  Озерній,  25  (район  Левандівка).

Цікавий  випадок  згадує  сестра  Миколая  Пандрак  (Згромадження  сестер  милосердя  св. Вінкентія).  Під  час  Літургії  з  нагоди  празника  Непорочного  Зачаття  Пресвятої  Богородиці,  яку  відправляє в  домі  сестер-вікентійок  отець  Репетило,  туди  навідуються  співробітники  КГБ.  Отець  запевняє  чекістів,  що  “ніде  не  втече”  і  просить  дозволити  закінчити  Службу  Божу.  Кагебісти  годяться.  Опісля  починають  тиснути  на  священнослужителя:  “Рєпєтіло,  ти  знаєш,  чьто  етого  нєльзя??”  Але  ж  нині  велике  свято,  відповідає  їм  той,  я  мушу.  Закінчується  тим,  що  отця  забирають  до  міліції,  однак  незабаром  відпускають.

Ну  а  що  ж  із  третім  священиком,  який  в  далекому  41-му  відгукнувся  на  заклик  Його  Ексцеленції?  Праця  о.  Юрія  Потерейка  на  Хмельниччині  не  залишається  поза  увагою  компетентних  органів:  від  отця  у  категоричній  формі  вимагають  забратися  геть.  Отож,  в  1960-му  він  подається  до  Казахстану.  Спершу  оселяється  в  місті  Чу  (тепер – місто  Шу  Жамбильської  обл.),  а  через  три  роки  в  Алма-Ати.  Працює  малярем,  сторожем,  бригадиром  у  будівельній  організації.  Починає  правити  в  латинському  обряді  головно  для  тамтешніх  німців-католиків,  від  1975-го  роблячи  це  цілком  відкрито.  На  Меси  до  “патера  Ґеорґа”  ходять  до  двох  сотень  людей – німців,  поляків,  ассірійців.  Водночас  священик  продовжує  таємно  служити  і  в  греко-католицькому  обряді.  У  1990-му  отець  Юрій  нарешті  повертається  на  батьківщину:  спочатку  до  Тернополя,  а  через  рік  до  Львова,  у  монастир  св. Альфонса.  До  своєї  смерті  16 листопада 1993 р.  допомагає  на  парафії  св. Йосафата.  Отець  Юрій  Потерейко – єдиний  з  трьох  ченців-товаришів,  які  за  покликом  серця  прийшли  на  поміч  ув’язненим  в  таборі  на  Цитаделі,  кому  судилося  дожити  до  глибокої  старості.  Ховають  його на  Голосківському  кладовищі  поруч  з  іншими  редемптористами.

У  шаленому  вирі  подій,  котрі  відбувалися  на  наших  теренах  протягом  сімдесяти  літ,  невеличкий  епізод  із  виявом  правдивого  християнського  милосердя,  одна  з  численних  спроб  полегшити  страждання  потребуючих,  історія  трьох  безстрашних  молодих  священиків,  натхненних  великим  Митрополитом,  природно,  забулася.  Втім,  вона  вартує  того  аби  про  неї  нагадати…

Олександр  ШЕЙКО

Джерела:

1. 13 маловідомих фактів  про  Андрея  Шептицького//Сайт  “Твоє  Місто” [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://tvoemisto.tv/news/13_malovidomyh_faktiv_pro_andreya_sheptytskogo_71574.html;
2. Гринчишин  Т. Необхідно  навчитися  своєчасно  реагувати  на  різні  виклики:  Інтерв’ю  з  отцем  Віталієм Дуткевичем, ЧСВВ, синкелом у справах монашества Львівської архиєпархії УГКЦ//Портал  Milites  Christi  Umperatoris [Електронний  ресурс] – Режим  доступу:  http://www.christusimperat.org/uk/node/18433;
3. Ґудзяк Б. Велич та ексклюзивність  Андрея  Шептицького//Чорноморські  новини:  одеська  обласна  громадсько-політична  газета [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://chornomorka.com/archive/a-5993.html;
4. Дзюрах Б. Доповідь “Євангеліє, втілене в житті та діяльності блаженних і праведних редемптористів Львівської провінції Згромадження редемптористів”. Червень 2003)//Офіційний  сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://www.cssr.lviv.ua/word/articles/?article=163;
5. Ковба Ж. Рабини і католицьке  духовенство  Східної  Галичини  в  часи  Голокосту (Щоденник  Львівського  гетто. Спогади  рабина  Давида  Кахане)//Институт  иудаики [Електронний  ресурс] – Режим  доступу:  http://judaica.kiev.ua/old/Kahane/Kahane_Dod2.html;
6. Концентраційний табір “Цитадель”  у  м. Львові//Науковий  центр  Іудаїки  єврейського  мистецтва  імені  Ф. Петрякової [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://www.jewishheritage.org.ua/ua/1679/koncentracijnyj-tabir-cytadel-u-m-lvovi.html;
7. Костюк П., Матлашенко М. Не дати сильним  погубити  людину.  Друга  світова:  Україна  під  окупацією.  Опіка  УГКЦ  над  військовополоненими //Портал  Спілки  офіцерів  України [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://portsou.at.ua/publ/istorichni_statti/istorichni_statti/ne_dati_silnim_pogubiti_ljudinu_druga_svitova_ukrajina_pid_okupacieju_opika_ugkc_nad_vijskovopolonenimi/2-1-0-203;
8. Маловідомі факти з  історії  Львівської  провінції  редемптористів //Офіційний  сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: https://drive.google.com/file/d/0B5bqlJaDOz_2Nng3UDVCeXhaa0k/view;
9. Монастир св. Климентія (м. Львів)//Офіційний сайт редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://cssr.lviv.ua/about/monasteries/;
10. Некролог Львівської провінції:  травень//Офіційний  сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=624;
11. Некролог Львівської провінції:  листопад//Офіційний  сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=1763;
12. Некролог Львівської провінції:  грудень//Офіційний  сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=1780;
13. Пам’ять праведного буде  вічна//Блог  Місії  Постуляційного  Центру  беатифікації  УГКЦ [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://missiopc.blogspot.com/2014/03/blog-post.html;
14. Піх Р. “Львівський собор”: позиція  і  вибір  редемптористів  Львівської  віце-провінції //Офіційний  сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: https://www.academia.edu/23150875;
15. Річниця смерті о. Івана  Нагірного//Офіційний  сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу:  http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=478;
16. Стариков Е. Отец Юрий Потерейко – первый  католический  священник,  признанный  советской  властью  в  Алма-Ате//Газета  “Кредо”. – 2014. – № 11 (231) [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://www.credonews.org/index.php/gazeta/45-gazeta/arkhiv-nomerov/gazeta-kredo-231/850-otets-yurij-poterejko;
17. Документальний фільм “Редемптористи” (реж. Анатолій Цимбал,  виробництво ТВ  “Алилуя”, 2006) – https://www.youtube.com/watch?v=VJZTD4C5SZE