ХІХ-ХХ століття в українській історії завжди викликає якусь незрозумілу заздрість у молодих людей. Здавалось би, чому тут заздрити? Політична нестабільність, революції, війни, геноцид, гноблення, відсутність державності і заборони, заборони, заборони… Та яка романтика! Таємні збори, університети, боротьба за волю, підтримка. Вони готові були віддати життя за ідею. І віддавали. Саме це, заворожує і змушує серце битися частіше.
Вивчаючи історію того часу, ми потонули в утопічному світі. Ця утопія, звісно, далека від світу Томаса Мора. Ми ідеалізуємо той період, створюємо героїв, яких мало не готові додати до лику святих. Та чи справді, те суспільство було аж таким досконалим? Скільки скелетів у шафі ми можемо знайти у кожного «героя того часу» і скільки «скелетів» назавжди поховані разом з їх власниками? І головне, чи треба їх викопувати? А якщо викопав, чи варто викладати їх на загальний огляд чи заховати у ще одній шафі на цей раз вже куди глибшій. Бо ж як тільки ти зазіхнеш на «святість» котрогось із «героїв» тебе закидають камінням як єретика. Але ж вони були просто людьми. Вони мали право робити помилки, закохуватися, напиватися, бути бездарними та слабкими, талановитими і сильними.
Чому ми боїмося визнавати, що Іван Франко мав кепський характер і слабкість до жінок? Невже через це ми будемо менше захоплюватися його творчістю. Та й зрештою, чи існувала б без тих самих жінок всім нам відома збірка поезій «Зів’яле листя». Збірка, яка хвилювала, хвилює і буде хвилювати ще не одне покоління.
Ми не говоримо про те, що відбулося на зборах НТШ, коли постало питання про призначення Михайлу Павлику пенсії за громадські заслуги та з огляду на слабкий стан здоров’я. Ця пропозиція не була підтримала, а один член Товариства (з дипломом лікаря) висловився буквально так: «Кожна людина повинна перше всього подбати про себе. Коли Павлик свого не зробив і тепер не має на старість ніякого забезпечення, то се його вина. Коли ж тут покликуються на громадянські заслуги Павлика, то нехай громада його удержує. Нехай Павлик піде з горнятком від хати до хати, то всюди дістане трохи страви. В мене також».
Спротив зустрічається також, коли говорять, що Грушевський був невмілим політиком. Але ж його науковий геній не перебільшити. Історія України-Руси це фундамент для кожного історика і велика спадщина для українця.
Чи може, ми менше будемо слухати симфонії Станіслава Людкевича, коли дізнаємося, що він був азартним гравцем в карти?
Чи менше вдячні ми будемо Станіславу Скарбеку за театр імені Марії Заньковецької, коли дізнаємося, що він програв у карти цілий маєток?
Чому у школі дітям не пояснюють, що у Галицькому сеймі було не менше інтриг та скандалів, ніж у сучасної влади? Може, тоді ми б робили набагато менше помилок.
Інколи складається враження, що ми живемо в дзеркальному відображенні радянського світу. Тоді про більшість видатних постатей України не можна було говорити нічого доброго, а зараз – нічого поганого. А може, просто потрібно не кидатися у дві крайності, а пробувати докопуватися до правди? Хоча, у кожного своя правда.
Роксана ТИМКІВ
Список використаних джерел:
- Козицький А., Білостоцький С. – Кримінальний світ старого Львова
