1895 рік почався у родині Шептицьких традиційно: коляда, щедрівки, родинні переживання. Казимир запланував у цьому році відбути реколекції у Добромилі серед єзуїтів.
На руський Новий рік, 13 січня 1895 року, Софія Шептицька ділилася своїми тривогами щодо планів Казимира:
«Попри Шкільну Раду, від рана ледве дали мені щедрівники закінчити молитву. Я мала книжечки «Апостольство», оріхи, сушку, трохи медальйонів і ниток для вишивання з екзамену, відтак і мали добрий Новий рік. Спішно мені, але хочу відписати на Твій лист. Розмовляла з Казиком про замкненість перед людьми, як Дембіцький, Скроховський і тому подібні, — замкнутись так в собі, що в кінцевому підсумку люди не будуть ані знати про все, що у ньому діятиметься з Ласки Божої. Розмовляли про віче і т.д. Навіть дійшла до того, що радила, аби відклав набік думку про покликання. Та нічого не могло у тім всім його зрушити. І це ясно. Зрештою, теперішні реколекції, однак, прагнув ще відбути влітку минулого 1893 року, коли я постійно хвора сиділа серед смерек [це місце прокоментував Ян Казимир Шептицький у праці про о. Климентія (С. 63.), зазначаючи, що Софія Шептицька тоді лікувалась у Криниці, курортному місці у західних Бескидах, неподалік Кракова — І. М.]. Пізніше їдучи і повертаючись з Ґріс минулої зими. Таким чином, два роки це собі планує і аж сміявся, що знову щось йому перешкоджає, тому це нічого нового…Бог з Тобою, моє найдорожче старе, — будь спокійний про мене. Бачу з листа, що вже цей Сейм Тебе нервує, — вважай на любов Божу [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 244].
18-го січня Ян Кантій Шептицький на привітання дружини Софії сказав, що «його охоплює великий страх за Казя. Він уже готовий закінчити священиком. Вони його не пустять». Того ж дня Шептицька описала це у листі до сина Леона [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 244]. Казимир поїхав все ж таки на реколекції до Добромиля, що і викликало тривогу батьків. Ні батько, ні мама не були ніколи проти його покликання. У молоді роки мама радила синові здобути освіту та життєвий досвід для реалізації покликання. Зараз же, підупавши на здоров’ї, Софія Шептицька побоювалася, що не зможе винести цього хреста. Так вона написала цього ж дня до подруги Ядвіги Ростворовської:
«Казьо в цій хвилині відбуває реколекції у Добромилі. А я — боюсь хреста, змагання, всіма страхами, відразами, млінням, що накочується. Здається мені, що нині вже немає у мені тієї сили на ту саму хресну дорогу, що десять років тому» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 245].
Батькові страхи не збулись, і Казимир з Добромиля повернувся того ж 18-го січня. Одразу ж Софія Шептицька повідомила про це чоловіка, пишучи:
«Мій найдорожчий, посилаю Тобі Ренею слово, яке Казиком не могла б передати. Повернувся надзвичайно задоволений зі своєї мандрівки. Не було, ясна річ. можливості говорити при Рені, а пізніше Чосновському, але тільки мені сказав: «Добре мені все вдалось, нічого не змінилось. Повертаюсь до того самого життя, що і до цих пір». Відсвіжений і «зміцнілий». Відтак, дякувати Богу» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 245].
Наміри сина Софія Шептицька підтверджує також у листі до Софії Попель, який написала 30-го січня: «Казьо після відбутих реколекцій сказав мені рішуче, що утвердився у своєму рішенні, проте «на зараз» вертається до сьогочасної праці» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 245]. У цьому листі Софія Шептицька переповідає, що Казимир лежить у Дев’ятниках, бо у половині грудня пошкодив собі ногу і рана раз-по-раз відновлюється. Племінник Ян Казимир Шептицький пише, що йшлося про сильний вивих у коліні — «і частину січня та, із перервами, весь лютий 1895 року Казимир пробув у ліжку на Жидачівщині» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 64].
Проте, Софія Шептицька не переконана, що Казимир знайшов внутрішній спокій, хоч і тимчасовий, і продовжує тривожитися за сина, який розривається між своїм покликанням та справами родини Шептицьких, які його щораз більше втягують у світське життя. 25-го січня Шептицька пише про свої роздуми на цю тему до сина Леона. Це свідчення, що родина зорієнтована в намірах Казимира і від якось часу всередині триває дискусія навколо цього:
«Я зовсім одна і не можу думати, наскільки це Казикове усамітнення, здається, щось прояснило і скріпило в ньому — отже, що воно провіщає нам, мій дорогенький! Звичайно, це ласка, і що менше світить вона з боку землі й людських суджень, то більшою є вона від Бога до нас, нас, слабких і знедолених, (від) Бога — великого й доброго, — який радить вибрати нас серед слуг Його Дому, Його Двору, Його Родини. Я це відчуваю й розумію, але, — оскільки кожна справжня ласка позначена Хрестом, усе, що в мені людського, страхається цього Хреста. Бачити, як Казик останнім часом «дрейфує», втрачаючи щодня трохи з того, що Господь заклав у нього, або бачити, як він пускається у боротьбу та працю в ім’я Господа, — різницею між тим є цілий світ!.., більше, ніж різниця між димом і парою — так: дим з кадильниці коло підніжжя Божих вівтарів, пахощі якого здіймаються у святині, а чи пара локомотиву, що зі свистом утікає… і безслідно щезає… хоча й працювала для людей…» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 246. Лист цитуємо за: «Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 64].
У житті Казимира Шептицького має місце ще один знаменний факт: 1895 року греко-католицька громада Дев’ятників створила організаційний комітет із побудови церкви. Серед його членів і місцевий дідич Казимир Шептицький. Перший раз у першоджерелах про цей факт знаходимо інформацію у листі Софії Шептицької до сина Олександра, написаного 18 лютого, під час хвороби Казимира. У цей час він відвідує Прилбичі, і як всі Шептицькі (згідно тверджень мами), які їздять ночами, спішить на 4-ту ранку до Судової Вишні на потяг, щоби встигнути на ранкове засідання організаційного комітету [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 64].
На початку березня 1895 року Казимир Шептицький їде в далеку подорож Польським Королівством (у складі Російської імперії), Пруським королівством (у складі Німецької імперії) у батькових справах. Очевидно, йшлося про пошук ринків збуту для лісу та збіжжя. Казимир відвідує Ґданськ, Познань, родину Петра Шембека у Сім’яничах. Про його від’їзд із Галичини Софія Шептицька повідомляє сина Олександра у листі за 26-го лютого 1895 року. Пише:
«Казик від’їхав у прекрасному настрої. А перед тим накрутив, що постійно згадую про смерть, отож прийшов зі словами: «Тільки, мамо, треба жити, щоби молитися за нас, щоби говорити правду, як Ви нам це кажете. Я Вам завдячую, що віднайшов Господа Бога. Не треба вмирати!» Настільки не схожими на нього були такі розчулені слова, що я мало не розплакалась, але в моїй душі залишилася погідність…» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 64].
Іван МАТКОВСЬКИЙ
