Кольорами, формами і смислами, з кожним черговим творчим зусиллям збагачуються пізнавальні горизонти невтомного Ореста Скопа, однієї з найбільш динамічних постатей сучасного образотворчого мистецтва України. Численні професійні і суспільні лаври не відсторонюють його від реалізації осмислених задач, вибудованих як авторська духовно-ціннісна стратегія. Коронацією цього шляху є масштабний цикл картин Мамаїв, як алегоричної квінтесенції національної культурно-історичної традиції.
Виставка, яка зібрала широке коло рідних і друзів Ореста Скопа у залах Львівського Палацу Мистецтв, означила терени базових тематично-смислових координат його тривалої (вже більш як сорокалітньої) праці як живописця. Натомість, щоб ввійти в парадигму авторського образного мислення, необхідно побачити відповідну творчу галузь у зв’язках з його іншими професійними практиками. До них належать архітектура та дизайн, в яких художник досягнув видатних результатів і досі вважається одним з перших щодо креативних підходів до організації великих і малих архітектурних форм для численних фестивалів та інших масових громадських заходів, ландшафтних середовищ, музейних комплексів, скульптурних меморіалів, пам’ятників, а також сакральних об’єктів.
Вихованець архітектурного факультету Львівської Політехніки (1974), Орест Скоп спершу працював у колективних творчих групах. Саме в них формувалися його якості оперативного часо-простірного, функціонального та символічного мислення. Блискучі фахові знання класики світової культури проєктування, помножені на розвинену інтуїцію і волю до новацій, дозволяли йому досить упевнено пропонувати нестандартні підходи до конструктивних розв’язок різних об’єктів. Різномасштабні, здебільшого динамічні, розгорнуті за структурою елементів дизайнерські ідеї мали здебільшого оригінальний – ексклюзивний – вимір. За період 1978 р. (перша премія за комплексний проєкт архітектурно-художнього і світлового оформлення міста Львова) і по 1993 р. (Державна премія України в галузі архітектури) молодим мистцем з колегами реалізовано чимало значимих задумів, які закріпили його в ранзі авторитетів у цих діяльнісних сферах.
У той час інтенсивність архітектурно-дизайнерських практик поглинала інтенції Ореста Скопа як живописця. Натомість від кінця 1980-х років обидва напрямки збалансувалися. Об’єднуючим фактором для цього стала його громадська активність у процесах національно-культурного піднесення, зокрема формування організаційних альтернатив щодо совєтських стандартів управління мистецьким процесом у форматах Спілки художників УРСР, «партійної опіки» над творчими інституціями тощо. Заснований 1989 року ініціативною групою, одним з лідерів якої був Орест Скоп, Клуб Українських Мистців (КУМ) став плідним середовищем для розвитку його таланту і як архітектора, і як дизайнера, і як живописця. Зорієнтоване на актуалізацію національної ідентичності об’єднання мистців і мистецтвознавців стало резонансним у широких колах громадськості сміливими виставковими проєктами, творчими вечорами, заснованим спеціалізованим журналом «Мистецькі Студії».
У такій новій конфігурації творчих індивідуальностей (серед них – Борис Буряк, Володимир Савчук, Володимир Сколоздра, Олег Сидор, Петро Сипняк, Василь Федорук, Ігор Ковалевич, Володимир Риботицький, Ігор Копчик, Василь Ярич, Михайло Демцю, Дмитро Парута, Роман Романишин, Роман Романович та інші) Орест Скоп став одним з найбільш ініціативних і далекоглядних за програмою інституційної діяльності. Синхронно з динамікою участі КУМ-у в численних заходах на ствердження української державності виростав і стрижень малярського темпераменту мистця – зокрема в аспекті його національно-ціннісної доктрини та концептуальних рис естетики творчості.
Формотворча платформа живопису Ореста Скопа вибудувалася на перетині предметно-конструктивного мислення (властивого для архітектурного фаху) та потужних нуртів екзистенції. Через взаємодію зі свідомісним фактором укладався й вектор його ціннісних орієнтирів, який уже від початку 1990-х років став питомою відмінністю авторського програмно-тематичного спектру. У ньому співіснували побіжні рефлексії з життя (в основному сцени міського життя) та алюзії (транскрипції) з історичного минулого. З роками ці дві лінії – лірично-рефлексивна та громадянсько-ангажована – продовжували співіснувати, при цьому збагачуючись і смислово, і формально-образно.
Поза сумнівом, для розуміння повноти життя Ореста Скопа у мистецтві потрібно взяти до уваги його характер і, відповідно, стиль життя. Відкрита душа, блискавичність прийняття рішень (часто неординарних), громадянська відвага й унікальне відчуття гумору впливали і продовжують впливати на стильове розмаїття його образно-алегоричної мови. Домінує в ній особлива субстанція гротеску, артикульованого якби з внутрішньо неупорядкованих (але метафізично «прочутих») ресурсів козацького бароко. Гротеск, як і бурлеск, значною мірою насичують алегорично-символьний конгломерат його живописних циклів, присвячених образу Козака-Мамая. Натомість ті же гротеск/бурлеск, лише в пом’якшеній – ліричній – модифікації, наявні й у численних сценах з міського життя – таких собі «репортажів» з львівських кав’ярень, із затишних львівських вуличок. Урбаністична домінанта, що характерно, «покриває» обидва тематичні відгалуження, в чому можна вбачати і ще один фактор – базову архітектурну освіту мистця.
На усіх – суспільно-рефлексивному чи локально-суб’єктивованому – рівнях відчувається ще одна точка синкретизму зовнішнього та іманентного – своєрідна естетична біфуркація. При бажанні адаптувати натиск «козацького темпераменту» художник знайшов спосіб організації конструктивної форми через парафразування концепції футуризму. Схожа метаморфоза в українському авангарді відбулася свого часу у спадкоємця козацького роду Давида Бурлюка, лише Орест Скоп синтезував ці різні стратегії живописання більш органічно і диференційовано.
Десь у такому широкому діапазоні формально-виражальних засобів й уклалася палітра ідей, що визначили творчу індивідуальність Ореста Скопа. При цьому можна наголосити, що не лише в ціннісному, але й у лексико-морфологічному вимірах його малярство є на трансцендентному рівні автобіографічним незалежно від тем, якими він жив і продовжує жити від року до року, від одного циклу картин до іншого.
Увиразнений кордоцентризм як основа «творчої механіки» Ореста Скопа є джерелом розсилки експресії по усіх напрямках його творчої діяльності. Полотно ще далекого 1986 року «Трамвайна зупинка», як і типологічно близькі до нього композиції з жіночими постатями під парасольками або за столиками кав’ярень, опосередковано візуалізували емоційну вдачу молодого автора. Але такий же статус життєлюба, людини з відкритою душею до своїх сучасників, зберігався і в 1990-і, і в наступні десятиліття. Інша справа, що у 2000-2010-ті роки ця ціннісна настанова до життя набула суттєвого поглиблення і більш рафінованих образних форм.
На ювілейній виставці ця лірична лінія з «урбаністичним шармом» дарувала чергові варіації знайомих віддавна мотивів, без яких уже не може ідентифікувати власну сутність маестро. Ще більшою мірою це стосується картинного циклу «Козак Мамай» з майже сорокалітнім авторським «родоводом». У цю тему художник «пірнув» не лише усім серцем, але й з твердою патріотичною свідомістю, а з нею й обширами знань про героїчні і трагічні сторінки національної історії.
Витоками захоплення цим образом (в історії українського мистецтва цілим жанром) стала тема знищених московською владою у Харкові в 1930-х роках сліпих кобзарів (відомий в історіографії як розстріляний з’їзд кобзарів). Орест Скоп вивчив цю сторінку історії, звертаючись до різних джерел та розкодовуючи складне семантичне поле поняття кобзарської традиції. Мамаї стали носіями не лише фольклорної інформації, але й філософічної та історіософської інтерпретації волелюбства як питомої складової української ідентичності. Тема Козака Мамая за більш як три десятиліття розрослася в масштабну авторську колекцію у кілька сотень варіантів, серед яких немає повторів, а є осмислені спроби в певному структурно-пластичному конструкті виразити універсальний алегоричний зміст цього збірного образу. Як це властиве для класичних аналогів цього жанру, в композиціям мистця завжди знаходиться місце для гумору та самоіронії, що вносить у символічну тканину оповідей більшу чи меншу пропорцію смислової інтриги.
Ускладненість інтерпретації Козака Мамая у 2021-2022 роках пояснюється новими та гострішими реакціями Ореста Скопа на суспільно-політичні процеси, зокрема і на повномасштабну війну росії проти України. В цих творах архетип Мамая трансформується в ще щільнішу морфологію елементів з певними публіцистичними привнесеннями. Художник модифікує атрибутивний ряд «другого плану», актуалізуючи саму тему щодо реалій сучасності.
При цьому важливо наголосити, що в усіх жанрових версіях Мамаїв чи ліричних урбаністичних сцен автор прискіпливо ставиться до чинника стилю, ніколи не порушуючи виробленої десятиліттями манери живописання. Властиве це і великоформатним композиціям, присвяченим велетам української історії і культури – Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Іванові Франку, Михайлові Грушевському, Соломії Крушельницькій, Богдану Ігорю Антоничу та ін. В полотнах цього тематичну ряду Орест Скоп тяжіє до більш монументалізованих рішень, а за структурою образності знаходить відповідні смислові ключі до розкриття унікальності цих феноменів.
Експозиційний простір ювілейної виставки малярства Ореста Скопа за своїм сценарієм не передбачав висвітлення усіх граней таланту цього визначного мистця, громадсько-культурного ентузіаста, заслуженого діяча мистецтв України. Через те великий масив його творчого доробку залишився у його робітні, або ж зберігається в численних державних збірках та приватних колекціях в Україні та в зарубіжжі. Для розширення мистецького «паспорту» художника варто побачити його численні праці для храмів, зокрема в церкві села Віжомля, ознайомитися з його комплексними оформленнями музеїв Соломії Крушельницької у Львові, Богдана Ігоря Антонича в Бортянині, в музейних інституціях України. Орест Скоп любить історичну епоху, в якій йому щастить жити й працювати, і надзвичайно любить рідне середовище, яке стимулює його до праці й мотивує до самовдосконалення.
Роман ЯЦІВ
