Власне, від самих своїх початків, від самого свого народження Львів постав усупереч тодішнім стратегіям зведення міст. Усі, майже без винятку, великі міста середньовіччя будували над судноплавними ріками або біля морських берегів. Так було і в Україні: Київ, Чернігів, Теребовля, Галич, Володимир, Перемишль були засновані на оборонних горбах над великими ріками, а Звенигород і Белз постали серед боліт і були свого часу добрими оборонними містами, навіть столицями князів, але незабаром цілком занепали.
Львів творить у цьому стосунку унікальний виняток. Заснований не над великою судноплавною рікою, а в болотяних нетрях Полтви, на самому європейському вододілі, рівновіддалений від Балтійського і Чорного морів, він донині зберіг своє значення великого регіонального центру.
Можливо, король Данило, повертаючись разом із сином Левом із чергового походу на ятвягів чи поляків, на хвильку зупинився тут на одному з семи пагорбів, оглянув цю чудову місцину, оцінив незрівнянний за красою краєвид і, незважаючи на хащі і болота, як геніальний стратег, вирішив заснувати тут місто, яке століттями, попри усі закони розвитку і занепаду міст, стоятиме і процвітатиме, заявляючи про себе на весь світ. Хоча все вочевидь було набагато прозаїчніше: як пише Бартоломей Зиморович, «… оскільки жадібні до багатої здобичі татари щороку спустошували нападами Руську землю, всі пани, задумуючи охорону для великої кількості беззахисного люду, закладали укріплення або на стрімких пагорбах, або між недоступними болотами, розуміючи, що наїзди неприятельські не тільки силою зброї, але й твердинею мурів стримати можна. За їхнім прикладом наш Лев заходився будувати твердиню… Угледівши на самому кордоні своєї провінції гору вигляду оборонного, знизу лісистими ніби засувами опоясану, а доступом до верхівки дуже прикрим, що може стримати ворога, бо тяжко дихати на такій струмині, зараз же на її верхівці з брил, там же ж виламаних, замок збудував, загорожами та міцними частоколами оточив, у яких поскладав княжі клейноди, скарб, трофеї, арсенал, і сам, почуваючись на цій верхівці безпечнішим, заложив тут свою столицю князівську».
Тож чи була якась стратегія розвитку Львова за часів Данила й Лева, можна лише здогадуватися. Зиморович також згадує й про те, що перший руський, закладений Данилом Львів був «як усі творіння давнини — безформний, незугарний, грубий, більше до військових укріплень, аніж до міста, схожий, спочатку Львигородом був названий». Якщо вірити хроністу Зиморовичу, то Данило навіть шкодував, що заснував тут замок: «Врешті князь перебув лише зиму в цьому замку і через невигідне помешкання, що постійно обдувалося жорстоким північним вітром, також і через невигідність підйому, яким ледве піднімалася задихана худоба, зненавидів це місце». У тяжкі часи татарського ярма укріплення міста постійно перебудовувалися: за наказом хана Бурундая Данило мусив то ліквідовувати фортифікації Львова, то знову їх зводити.
А от завойовника міста (XIV століття) Казимира III вже можна назвати справжнім стратегом. Він одразу вирішив перенести центр міста на нову територію, маючи далекосяжні стратегічні задуми. По-перше, він побачив, що український Львів, який тіснився у передгір’ях Високого Замку, не мав можливостей для подальшого урбаністичного розвитку, але найголовнішою для Казимира була стратегія політична: засновуючи цілком нове місто на болотяній рівнині Полтви, він одним махом залишив за його мурами, тобто уже на передмісті, українців — автохтонів цієї землі, виділивши для них у новому місті лише невеличке гетто на вулиці Руській. Казимир доручив будівництво нового міста не своїм полякам, а винятково німецьким будівничим і ремісникам, мріючи перетворити його на зразкове європейське місто. Стратегічні наміри Казимира чітко накреслені у його королівському декреті 1356 року щодо надання Львову Магдебурзького права: «прагнемо, аби це місто процвітало
й збільшувало свої ужитки, прибутки, вигоди і добробут».
Правитель Львова у 1372—1378 роках, намісник угорського короля Владислав Опольський своїм указом окреслив теж доволі далекосяжні плани освоєння для Львова нових територій: «даруємо і повністю відступаємо у всіляке використання громадянам сто франконських ланів з усіма ужитками, луками, пасовищами, болотами, лісами… аби громадяни й жителі могли швидше, зручніше й легше впорядкувати їх і довести до родючого стану, даємо повну свободу нашої милості осаджувати всіх і кожного, звільняючи їх на термін двадцять років від усіх наших податків, оплат, поборів і
стягнень». А найбільш далекосяжну стратегію для міста задекларував 1505 року на сеймі в Радомі король Олександр Ягеллончик, звільнивши Львів від сплати усіх мит у всій Польській державі на вічні часи (ad perpetua tempora).
Ілько ЛЕМКО
Джерело: Лемко Ілько. Цікавинки з історії Львова. — Львів: Апріорі, 2011.
