Мілена Рудницька народилася у знаній родині Рудницьких 15 липня 1892 р. у м. Зборові (тодішня Австро-Угорська монархія, нині Тернопільщина). Сербським ім’ям Мілена завдячує батькові Іванові, котрий після закінчення юридичного факультету Львівського університету працював нотаріусом у різних містечках Західної України. Мати Іда після завершення початкової школи, присвятила себе вихованню п’ятьох дітей. Іда за походженням була єврейкою, а Іван – давнього українського роду.
Як згадувала Мілена у своїх спогадах: «Татко був для мами надзвичайно добрий, був її учителем, опікуном, оборонцем. Дбав про її здоров’я і вигоди. Впровадив її у свій світ і провадив її аж до смерті з великою терплячістю і вирозумінням…». Після раптової смерті чоловіка 1906 р. Іда з дітьми переїхала до Львова…
Початкову освіту Мілена отримала вдома. Згодом відвідувала класичну гімназію у Львові, а 1910 р. вступила на філософський факультет Львівського університету, де отримала диплом учителя філософії і математики.
Продовжила навчання у Відні, там опрацьовувала матеріали дисертації «Математичні основи естетики Ренесансу». Мілена 1919 р. вийшла заміж за Івана Лисяка, адвоката за фахом, знаного економіста, першорядного журналіста-редактора, народивши йому сина Івана, який згодом став відомим істориком, політологом та педагогом свого часу- (Іван Лисяк-Рудницький), праці якого справили значний вплив на розвиток сучасної української гуманітаристики.
У роки Першої світової війни вони проживали у Відні. Їхній дім був центром зустрічі політичної й культурної еліти. Постійними гостями-приятелями були Євген Коновалець і Лука Мишуга.
Професійну кар’єру Мілена розпочала в Учительській семінарії у Львові, згодом викладала на вищих педагогічних курсах. У кінці 1920-х залишила працю вчительки й повністю присвятила себе громадській та політичній роботі.
Будучи здібним організатором, очолювала низку жіночих рухів та об’єднань. Так, 1928 р. стала головою Союзу українок і делеґаткою сейму Польщі від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО).
У парламенті вона сміливо й наполегливо захищала українську справу як у його комісіях (освітній та закордонних справ), так і в численних прилюдних виступах. Привернула загальну увагу ораторським талантом, логікою та неспростовною арґументацією, зовнішньою привабливістю, вродою та елеґантністю, і, головне, – відважною критикою польської влади за переслідування української культури, руйнування української школи й Церкви, засуджувала пацифікацію українців на початку 30-х рр.
У період Голодомору 1932–1933 рр. вона була обрана заступником голови Українського громадського комітету рятунку України (УГКРУ), який постав 25 липня 1933 р. у Львові за участі представників політичних, наукових, культурно-освітніх, економічних та інших установ і організацій українців Західної України. Створення неурядової організації, до якої увійшли впливові люди сучасності вселяло надію на організування масштабної міжнародної допомоги голодуючим УСРР.
Головним завданням УГКРУ було розповісти світові про масовий голод на українських землях в складі СРСР та організувати масштабну допомогу голодуючим. М. Рудницька була однією з тих, які активно займалися організуванням помочі голодуючим. В УГКРУ вона відповідала за міжнародний напрямок. Їй вдалося, за сприяння інтернаціональних жіночих організацій й підтримки впливових українських політичних діячів за кордоном, переконати тодішнього президента Ліґи Націй – прем’єр-міністра та міністра закордонних справ Норвегії доктора Югана-Людвіґа Мовінклеля – винести питання допомоги голодуючим радянської України на обговорення Ради Ліґи Націй.
29 вересня 1933 р. в Женеві відбулося засідання Ліґи Націй з участю 14 держав. Проте представники великих держав були зацікавлені у співпраці з СРСР. Вони арґументували це тим, що СРСР не є членом Ліґи Націй, і, таким чином, голод – це внутрішня проблема СРСР. Наслідком голосування щодо питання надання допомоги УСРР став наступний розподіл голосів: «за» – чотири держави (Ірландія, Італія, Німеччина й, відповідно, Норвегія), «проти» – 10 країн. Врешті-решт вирішено передати українську справу на розгляд Міжнародного комітету Червоного хреста. Президія МКЧХ звернулася до радянського уряду з пропозицією дати згоду на організування міжнародної допомоги для голодуючих УСРР. У грудні 1933 р. надійшла з Москви відповідь з підписом президента Комітету Об’єднаних організацій Червоного хреста і Червоного півмісяця СРСР Авеля Енукідзе, в якому жорстко підкреслювалося, що жодного голоду в УСРР і Північному Кавказі нема.
У Відні 16–17 грудня 1933 р. М. Рудницька виступила на міжнародній конференції з закликом здійснювати тиск на радянську владу. Проте сталіністи заперечували масовий голод в Україні, усіляко замовчували будь-яку правдиву інформацію. Пізніше з болем у душі М. Рудницька у своїй праці «Боротьба за правду про Великий Голод» напише: «Двадцять п’ять років тому, навесні 1933-го року, масовий голод на Україні, зорганізований Кремлем для зламання опору українського селянства проти колективізації та для приборкання непокірливого українського люду, дійшов був до вершкового пункту… Уся Україна, вздовж і впоперек, була дослівно вкрита трупами… Нема сумніву, що Великий Голод був найбільшою катастрофою, яку Україна пережила протягом усієї своєї історії».
Подальша доля громадської діячки складалася на еміґрації. Після окупації Західної України більшовиками М. Рудницька 1939 р. переїхала до Кракова, згодом – до Берліна та Праги. У повоєнний період працювала над відновленням діяльності Союзу українок. Була однією з засновниць Української національної ради та її представником у Швейцарії. Очолювала Український допомоговий комітет. М. Рудницька впродовж усього життя невтомно пропаґувала українську ідею, працювала в різних жіночих рухах.
Свій талант патріотка виявила й у царині літератури написавши низку публіцистичних праць. Її творами послуговувалися активістки різних жіночих рухів.
Мудрий, вдумливий, компромісний політик та надзвичайно принципова в тих питаннях, де компромісу не могло бути, М. Рудницька завжди стояла на боці правди. Особистість з активною життєвою позицією не могла не розчаруватися діями міжнародних лідерів та інших діячів, які не використали своїх можливостей, повноважень, капіталів та зв’язків так необхідних для порятунку мільйонів голодуючих. Уже будучи в досить поважному віці, М. Рудницька, через глибокі внутрішні переживання й розчарування тодішньою дійсністю, свідомо відмовилася від їжі. Обірвалося життя видатної діячки в Мюнхені 29 березня 1976 р.Після проголошення Україною незалежності стало можливим перевезти тлінні останки М. Рудницької на батьківщину. Похована вона у Львові на Личаківському кладовищі.
Марія ЧАЙКІВСЬКА
Список використаної літератури:
- Онишко Л. Мілена Рудницька: нариси до портрету // Криниця. – – №. 52.
- «Мілена Рудницька була однією з трьох делегатів до Ліги Націй у січні 1931 р ….» / Режим доступу: http://provse.te.ua/2011/01/milena-rudnytska-bula-odnijeyu-z-troh-delehativ-do-lihy-natsij-u-sichni-1931-r-yaki-domahalys-rozhlyadu-porushen-polscheyu-harantij-prav-natsmenshyn-zokrema-teroru-i-patsyfikatsiji/
- Файзулін Я. «СРСР не є членом Ліги Націй, а отже голод є внутрішньою проблемою СРСР» / Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/history-journal/_srsr-ne-ye-chlenom-ligi-nacij-a-otzhe-golod-ye-vnutrishnoyu-problemoyu-srsr/663419
