Історичний портрет Луцька в часі, про який нині йтиметься, вимальовувався яскравими барвами життєписів пересічних людей.
То були славетні міщани, які ще від кінця ХV століття користали з переваг міської маґдебургії (права на самоврядування). Вони торгували на ярмарках, займались ремеслом, шинкували напоями, випасали худобу в гаях та дібровах поблизу Луцька.
Обговорення нагальних питань та проблем міста, за участю лучан, відбувались на засіданнях самоврядного уряду – маґістрату в приміщенні головної будівлі «маґдебурзького» Луцька – ратуші.
Яскравим штрихом-доповненням з нотою негативу до тієї картини луцької минувшини ХVІІ століття були так звані «люди на марґінесі». Жебраки, розбійники, п’яниці, розпусні жінки-вшетечниці, вбивці, ґвалтівники й грабіжники добряче псували, а часами урізноманітнювали життя порядним городянам Луцька.
Особливо колоритно з-посеред означених «нетипових» луцьких обивателів на загальному міському тлі виглядали грабіжники. Маючи необережність бути спійманими, їхні імена й історії коротких перемог і однієї прикрої поразки потрапляли на сторінки міських книг. Ті записи іменувались «чорними книгами» і переповідали віхи життя злодія до і після арешту, завершуючись заувагою про тортури чи страту лиходія.
«Чорні книги» Луцька, через багаторазові пожежі в місті упродовж ХVІ–ХVІІ століть, практично не збереглись. Нині маємо змогу черпати інформацію лише однієї з них, писаної міським канцеляристом Яном Томковичем у 1638–1640 роках. За трирічний період Луцький маґістрат розглянув справи п’ятьох грабіжників.
Історія перша: Як поляк хотів єврейським крамом збагатитись
Перший із злодіїв, чию долю вирішували славетні урядники Луцького маґістрату у 1639 р. називався Францішком Клехою. Судили його за пограбування крамниці єврея Шоломка Нахимовича. Ганебна крадіжка, що привела поляка Клеху спочатку до замкової в’язниці, а згодом до світлиці ратуші, відбулась однієї березневої ночі 1639 р. Наживою в той горе-момент для грабіжника стали сувої шовку («єдвабу»), вовняні тканини («мухаяри») та інші купецькі речі, зосереджені в одній із яток на Ринковому майдані Луцька.
Вина злодія була очевидною: награбований крам він не поспішив перепродати чи заховати, а тримав біля себе. Відтак міський суд 31 березня 1639 року віддав злочинця до катівських рук з наказом привселюдно «скарати посторонком й випровадити з міста».
Кару посторонком – елементом кінської збруї, луцький містр-кат здійснював шляхом обмотування мотузки на шиї злочинця та повільного вдушення до відчуття гострого болю, але не до смерті.
Відбувалось це в самому центрі тогочасного Луцька – посеред Ринкової площі біля ганебного стовпа – пренґира, у присутності міської громади. Спостерігання за страхітливим дійством слугувало застереженням для городян з меседжем: «Дивіться, остерігайтесь й не сходьте на слизьку злодійську стежку, бо он що буде».
Історія друга: Разом мало бути веселіше
Ще одним тогочасним луцьким злодієм був Стефан Пастух. Об’єктом його грабежу став будинок шляхтича Томаша Блонського. Короткочасною наживою – півтори тисячі польських злотих із коштовної скриньки-шкатули. На відміну від попереднього грабіжника цей персонаж «працював» не сам. До пограбування були причетні двоє його товаришів.
Один називався Сташком, інший – Арциковичем Челядником. Останній був слугою шляхтича. Відтак проникнути до будинку для компанії лиходіїв не складало жодних труднощів. Більше того, як свідчив заарештований Стефан, саме Челядник був ініціатором злочину. Він і скриньку викрав, вмовивши оповідача допомогти її відімкнути. В очікуванні швидкої наживи Пастух так і зробив, розламавши шкатулу сокирою. Як і належало, грошову здобич спочатку розділили навпіл. Аби відсвяткувати таке блискавичне поповнення власних статків, друзі відправились до свого знайомого – мешканця села Дворець Романа (нині та територія знаходиться в районі Київського майдану).
Там з цієї щасливої нагоди добряче підпивши, чоловіки вдруге переділили гроші. Однак на цей раз Стефану випали лишень шістнадцять злотих. Чоловіка силоміць відпровадили до Гнідави й недвозначно пригрозили, що якщо повернеться й буде противитись рішенню, то закінчить життя передчасною й неприродною смертю. Попри зізнання і викриття співучасників, Стефана, все ж, визнали винним. 19 травня 1639 року його, в супроводі сорока вартових, відвели на шибеницю, і стратили. Через два дні на допитах віддав Богу душу і один із співучасників пограбування – Сташко.
Історія третя: «Пруський гість», або спочатку було пиво
Наступним порушником міського спокою, злодієм, чию справу розглядав Луцький маґістрат, був уродженець пруського села Бобовець Матвій Вітковський. Як доля закинула цього чоловіка з пруських теренів аж до Луцька невідомо. Знаємо, натомість, імена жертв його грабунку. То було подружжя луцьких міщан Свідерських – Ян та Ядвіґа. Непроханий гість-злодій виніс з їхнього дому скриньку із срібним пасом та жіночими хустами (великими хустками). Вітковський визнав вину. Згодом на допиті він розповів міському урядові й позивачам як саме пішов на злочин.
Тієї ночі потенційний злодій разом із своїм товаришем пив пиво в будинку луцького шинкаря Павла. Потративши на диво-напій цілий таляр, він легковажно піддався на вмовляння місцевого друга й зважився на грабіж.
Трохи подумавши, де до рук могла б втрапити легка нажива, злочинці попрямували до господи лучанина Данила Гайди. В повній темноті чоловіки зайшли до будинку, але їх помітила тамтешня служниця-кухарка. Жінка, захищаючи дім господарів від грабунку, розірвала Вітковському доломан (атрибут чоловічого верхнього одягу). Цим вона змусила злочинців накивати п’ятами. Заледве втікши, горе-злодії, однак, не схаменулись. Друзі почали думати, де б то ще свою вдачу випробувати. Рішення прийшло миттєво – дім заможних Свідерських.
Тепер крадії діяли більш злагоджено: Матвіїв товариш перестрибнув паркан й впустив Вітковського. Потім вони швидко відшукали заповітну скриньку й похапцем пішли відкривати її на берег Стиру. На тому їхні дороги і розійшлись. Спільник Віковського зник у невідомому напрямку, а “пруський гість” шукав сховку на Гнідаві в домі луцького караїма Говші. Від нього злодій і довідався, що міський кликун на Ринку вже декілька разів голосив про його розшук. Матвій Вітковський був страчений катом на шибениці в Луцьку 23 травня 1639 року.
Історія четверта: «Поверніть мій одяг, я більш не крастиму»
Справа, яку міський суд Луцька розглядав в березні 1640 року, чимось нагадувала першу: знов пограбували єврея. Щоправда іншого – Мошка Абрамовича. Та ще й як майстерно: виламали двері його крамнички, забравши не все підряд, а найкоштовніше – гроші, срібло, золото, сувої шовкових тканин. Вчинив те досі невловимий луцький грабіжник Петро Клосинський.
Щоб з’ясувати масштаби злодійських перемог затриманого, міські урядники наказали заслухати свідків. Така судова процедура тоді називалась інквізицією. Для максимально правдивих зізнань, кожен із закликаних до суду міщан, урочисто складав присягу. Піднісши до гори два пальці – вказівний і середній, вони, іменем Всемогутнього Бога, обіцяли говорити правду.
Першим до свідчень став міщанин Матіяш Швець.
Ремісник розповів про Клосинського доволі курйозну історію. Грабіжник півроку був квартирантом у його господі. Коли ж господарі відмовили Петрові у прихистку, той декілька ночей підряд намагався втрапити до будинку через діру в дахові. В часі одного із таких вторгнень шевцева дружина впіймала непроханого гостя і зняла з нього чи не єдині штани. Намагаючись втекти тією ж тісною дірою в даху, Клосинський поскидав із себе решту вбрання з чобітьми і лиш так зміг видряпатись на вулицю.
Найцікавіше відбулось зранку наступного дня, коли утікач переступив поріг дому Матіяша Шевця. Перепрошував за клопоти та слізно просив повернути найдорожче – одяг і чоботи. Порушник нічного спокою закликав міщан, аби не згадували його злим словом. Щиро обіцяв, що лихі справи залишить і з Луцька піде геть.
Принцип обіцянки-цяцянки, однак, був поширений в нашому місті також і тоді. Як з’ясувалось із подальших свідчень, невдовзі Петро Клосинський «почистив» декілька комор луцьких дрібних торгівок-перекупок. Цим він вдосталь забезпечив себе харчами – хлібом та грибами. Згодом утік: спочатку шлях проліг до Кульчина, звідти – до Рожищ. Там лиходія і впіймали. Одначе жага до життя на волі у злодія була настільки сильною, що він двічі тікав із замкової в’язниці Луцька, копаючи ходи під мурами твердині. Такий собі «граф Монте Крісто» луцького розливу.
Як закінчив свій злодійський шлях Петро Клосинський до кінця невідомо. У 1640 році ця справа більш не розглядалась. Відомо, лишень, що його під суворою вартою, закованого в ланцюги, перевели до ратушної тюрми. Там злочинець і мав чекати на вердикт.
Історія п’ята: Грабіжник широкої спеціалізації
21 квітня 160 року з Луцької ратуші до шибениці відпровадили Яцька Клодковського. Горе-злодій був засуджений на смерть за викрадення восьми шабель з комори луцького ремісника Грицька Мечника. Цікаво, що на судовому засіданні йому намагались приписати і решту грабіжницьких нападів, що в тому часі стались в Луцьку. Йшлося про ганебне вторгнення до храму Пречистої Діви, розташованого за Глушцем. Богохульники винесли звідти коштовне церковне начиння.
Друге звинувачення стосувалося згаданої у попередній історії крамниці Мошка Абрамовича. Яцько Клодковський зізнався, що брав лише шаблі. Навіть переповів, де ховав вкрадене. Декілька шабель чекали свого часу на горищі у єврея Леменя та в господі єврейки Краків’янки. Два мечі крадієві вдалось продати в часі сеймику (шляхетського з’їзду) в Луцьку, а третього він необачно заховав у гноєві.
Наступного дня, як годилось, ув’язненого віддали до катівських рук “на муки”, які супроводжувались допитами. У результаті, «скарбничка»ганебних вчинків Яцька Клодковського значно поповнилась. Першим було зізнання про викрадення ткацького полотна із комори луцького міщанина Івана Вирозуба. Останній, між іншим, був присутній на допиті й впізнав на катованому в’язневі одяг із поцупленої у нього тканини.
До цього додались чотири срібні ложки, двоє чобіт зі шкіри жовтої та чорної барв, хусти й паси. Все награбоване злодій успішно й своєчасно продавав. Наприкінці катувань змучений й приречений крадій назвав імена своїх «колег по грабіжницькому цеху», які мешкали й «працювали» в Луцьку. То були Якуб Вітовський, Мартин Шумленський і Криштоф Швець із Сокаля. Свого часу вони всі гуртом грабували крамницю єврея Мошка Абрамовича.
Справа попереднього луцького злодія Петра Клосинського, можливо, тому і не була завершеною. Яцько Клодковський під катуваннями вказав на правдивих лиходіїв. Тож, ідучи на явну смерть, один злочинець щирим зізнанням, вочевидь, урятував життя іншому.
Оксана ШТАНЬКО
Джерело: http://www.hroniky.com/
