За рік до того, як віддати Польщі Західну Волинь, Петлюра був не проти відмовитися від державного суверенітету УНР на користь Франції.
Старовинне єврейське місто Лойцк у вирі революції
На початку XX століття Луцьк був маленьким містечком, у якому працювали три великих промислових підприємства (чавунноливарний, цегельний заводи та паровий млин). Працювали й дрібні підприємства, де було не більше 15 працівників : паркетна фабрика, сільськогосподарська та черепична майстерні, два пивоварні заводи. За переписом населення 1913 року з 24398 лучан 89% складали євреї (21714 чоловік). У єврейському середовищі Західної України Луцьк називали «старовинним єврейським містом» Лойцк. Тут діяло 20 синагог і молитовних будинків, кілька чоловічих та жіночих єврейських училищ, єврейське літературне товариства, театральні гуртки. У 1917 році виникла перша єврейська гімназія.
Першим демократично обраним мером Луцька теж став єврей – відомий фінансист Абрам Варковицький, який займав цю посаду з квітня по листопад 1917 року. Саме йому, проголосивши про створення 20 листопада 1917 року Української Народної Республіки, Центральна Рада наказала підняти у Луцьку український жовто-блакитний прапор.
Ще на початку листопада Луцьким комітетом більшовицької партії було утворено військово-революційний комітет на чолі з прапорщиком Олексієм Дмитрієвим. У ніч на 26 листопада військревком викликав з району села Рожища три полки 126-ї дивізії Південно-Західного фронту. Вони зайняли місто, заарештували комісарів — представників Тимчасового уряду, звільнили з тюрми більшовиків і взяли владу в свої руки. У виступі взяли участь і солдати двох батарей 125-ї артбригади, які були викликані до Луцька з села Жабок. Голова військово-революційного комітету О. Дмитрієв у своєму наказі військам Луцького гарнізону зобов’язав частинам обрати собі командирів. Революція встановлювала свої правила…
Але більшовицька влада протрималася у Луцьку тоді недовго. Менше трьох місяців. Порушивши перемир’я з Радянською Росією, Німеччина 18 лютого 1918 року розгорнула наступ по усьому фронту й наступного дня захопила Луцьк. Голова Луцького ревкому Олексій Дмитрієв був страчений окупантами. Радянська влада повернеться ще до Луцька майже через два з половиною роки – на початку серпня 1920 року.
А напередодні, 9 лютого 1918 року, УНР у Брест-Литовську (нині білоруське місто Брест) підписала з Німеччиною та її союзниками мирну угоду. Країни Четвертного союзу визнавали Українську Народну Республіку як суверенну державу. Відповідно до цієї угоди УНР мала надати протягом першої половини 1918 року 60 мільйонів пудів хліба, 2750 тисяч пудів м’яса та іншу сільськогосподарську та промислову продукцію. Німецькі та австро-угорські війська вводилися на українську землю та допомагали звільнити українські землі від більшовиків. До складу УНР за цією угодою увійшли Холмщина та Підляшшя, значну частину населення яких складали поляки, а також землі сучасної Білорусі з містами Гомель, Мозир, Пінськ та Брест. Можливо, німці надали УНР більше території, щоб українська влада без перебоїв надавала сировину та продовольство для боротьби проти Антанти.
Але незабаром виникла загроза зриву постачання. Керівництво УНР, соціалістичне за партійною належністю, віддало землю селянам, як це зробив уряд більшовиків згідно Декрету про землю. У селян не було можливості своїми силами без техніки обробити землю. А поміщиків, які мали таку можливість, земельні комітети Центральної Ради не допускали до землі. З перспективою припинення поставок продовольства для воюючої проти Антанти армії німці примиритися не могли. І тоді окупанти допомогли прийти до влади колишньому генерал-лейтенанту російської армії Павлу Скоропадського, якого 29 квітня 1918 року проголосили на хліборобському конгресі гетьманом. Замість УНР постала так звана “Українська Держава”. Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих поміщицьких маєтків. До них поверталися колишні власники та відбирали землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Як зазначив історик Владислав Верстюк, “маятник політичних пристрастей, досягнувши 1917 року крайньої лівої межі, 1918-го злетів управо”.
Українські селяни чинили опір окупантам. У Держархіві Волинської області є наказ луцького повітового старости Шлеммера від 13 червня 1918 року, у якому йде мова про обстріл з рушниць німецького літака, що перевозив з Луцька військову пошту. Староста визначав цей випадок “як найважче государственное злодійство як проти союзної нам держави, так і проти держави Української “ та погрожував, що “доказані в цьому злодії будуть передаватися в розпорядження військово-польового суду з покаранням по усієї строгості військового часу, як озброєний напад на військову частину дружественної держави у полосі військової смуги”(орфографію збережено). Хоча в цілому правління гетьмана Скоропадського вважається єдиним відносно мирним та стабільним періодом під час української революції 1917-1921 років.
11 листопада 1918 року закінчилася перша світова війна. Німеччина зазнала поразки, незважаючи на те, що її війська знаходилися на території країн, з якими вона воювала. Поразка сталася внаслідок виснаження усіх ресурсів держави, не допомогли поставки гетьманської Української держави. Не виявляли великого бажання воювати й німецькі солдати. Коли командування почало відправку військ з України на Західний фронт сталися сутички. 30 вересня 1918 року у Луцьку проти німецьких солдат, що збунтувалися, спрямували дивізію з кулеметами, було багато жертв.
14 листопада гетьман Павло Скоропадський, розраховуючи на прихильність Антанти, що перемогла, оголосив про федерацію Української держави з майбутньою, небільшовицькою Росією. Цією заявою гетьман відрікся від державної самостійності України. Тоді представники української опозиції створили для боротьби з гетьманським режимом верховний орган Української Народної Республіки – Директорію, яку очолив соціал-демократ Володимир Винниченко. Повстання проти гетьмана призвело до його зречення від влади 14 грудня 1918 року та виїзду до Німеччини. Директорія, що перемогла, оголосила про відновлення Української Народної Республіки.
22 грудня владу Директорії було встановлено у Луцьку. Одним з напрямків боротьби з впливом більшовиків нова влада визначила заборону розповсюдження більшовицьких видань. У Держархіві Волинської області зберігся наказ виконуючого обов’язки луцького повітового комісара Сорокіна. Крім заборони продажу більшовицьких газет, книжок, оголошень та закликів, у наказі була й така вимога. “Всі газети, книжки і інші друковані листи першої продажі повинні бути доставлені до повітового комісара. За невиконання цього винні будуть покарані штрафом до 3 тисяч карбованців або затримані у в’язниці до 3 місяців”. До послідовників страченого німцями прапорщика Дмитрієв нова влада відносилася відверто вороже.
26 грудня було створено уряд УНР на чолі з соціал-демократом Володимиром Чеховським, який виступав за компроміс з більшовицькою Росією. Цього ж дня уряд оголосив Декларацію про проведення аграрної реформи, відповідно якої у поміщиків без викупу конфісковували землю. Зрозуміло, що крупним землевласникам це сподобатися не могло.
Отже, з приходом до влади Директорії на чолі з соціалістами “маятник політичних пристрастей “ знову злетів уліво.
Коливання маятника політичних пристрастей
Радянська Росія не вважала УНР легітимною державою, надаючи перевагу своєму сателіту – Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР). Саме ця держава, що представляє інтереси трудового українського народу, на думку більшовицького керівництва, і веде справедливу боротьбу проти антинародного режиму Директорії. Не дивлячись на те, що керівництво УНР намагалося вести політику соціалістичного спрямування, Радянська Росія розпочала у грудні 1918 року неоголошену війну проти УНР. Спроба перемовин з більшовиками була невдалою, і 16 січня 1919 УНР оголосила війну Радянській Росії. На заході у наступ перейшла й відновлена після закінчення першої світової війни Польща, яка зайняла у кінці 1918 року Холмщину та Підляшшя, що входили до складу УНР за Брестською угодою. У січні 1919 року поляки захопили частину Західної Волині.
Перед УНР постало питання: до кого звернутися за допомогою, щоб зупинити просування більшовицьких військ. Провідні країни Антанти Велика Британія та Франція появу Директорії зустріли вороже. Не визнаючи гетьманську адміністрацію, вони не збиралися визнавати й оновлену УНР. Війну УНР з Радянською Росією Антанта сприймала як розборки соціалістів: промосковських з національно орієнтованими. На початку року УНР їм була потрібна як бар’єр проти більшовицької експансії на захід.
Військова місія Антанти розпочалася 18 грудня 1918 року, коли перші військові кораблі з французькими і грецькими військами прибули в Одесу, Миколаїв і Херсон, і тривала до початку квітня 1919 р. Оскільки, згідно з французько-британською домовленістю від 23 грудня 1917 року про поділ сфер впливу на території колишньої Російської імперії, Україну було віднесено до французької зони, керівництво цією операцією і відповідальність за неї покладалися на французьке військове командування.
Після того, як Червона армія 5 лютого 1919 року зайняла Київ, розпочалися переговори Директорії УНР з французьким командуванням у місті Бірзулі (тепер м. Подільськ Одеської області). Французи погоджувалися вести переговори на наступних умовах. Насамперед, реорганізувати Директорію та уряд УНР, усунувши від влади соціалістів: голову Директорії Володимира Винниченка та голову уряду Володимира Чеховського “як більшовиків”. Крім цього Франція вимагала за допомогу, яку так і не надала для УНР, передачу Франції концесії на усі українські залізниці, підписання Директорією зобов’язань про сплату боргів царського та Тимчасового уряду. І головне. Уся фінансова, торгівельна, промислова та військова політика України протягом п’яти років з дня підписання договору повинна вестися під безпосереднім контролем французького уряду.
Також Франція вимагала у трьохмісячний термін створити нову українську армію (300 тисяч вояків), яку поставити під верховне керівництво Франції, та прийняти білогвардійських офіцерів як військових інструкторів армії УНР.
І УНР погодилась на ці принизливі умови. Винниченко і Чеховський позбавилися посад. Петлюра завдяки виходу з соціал-демократичної партії залишився у Директорії та став її головою. Уряд очолив прихильник Антанти Сергій Остапенко. “Маятник політичних пристрастей” знову схилився вправо.
У відповідній ноті оновлена Директорія просила французьке командування про допомогу у боротьбі з більшовиками. Дослівно: “Директорія віддає себе під заступництво Франції і просить представників Франції взяти на себе керівництво керуванням України у військовій, дипломатичній, політичній, фінансовій, економічній і судовій областях протягом того часу, поки буде тривати війна з більшовиками”.
14 лютого французьке командування надіслало новому керівництву УНР лист, в якому йшлося про необхідність прийняття Директорією маніфесту з проханням встановити протекторат Франції над Україною на період війни з більшовиками . Директорія ухвалила такий маніфест 17 лютого. Отже керівництво УНР на чолі з Петлюрою за рік до Варшавської угоди з Польщею намагалося фактично відмовитися від державного суверенітету, прийнявши французький протекторат. При тому, що Франція не визнавала УНР як державу.
За два дні до ухвалення маніфесту про протекторат у місті Проскурові (нині Хмельницький) військами отамана армії УНР Івана Семесенка було здійснено жахливий єврейський погром, внаслідок якого загинуло близько 1200 людей. Застосування військових було спрямовано на протидію більшовицькому заколоту, але потім вояки почали безжально знищувати й мирне єврейське населення. Хоча пізніше Семесенка було страчено за вироком суду, ця подія, як і подібні погроми в інших містах Волині та Поділля (Овруч, Житомир, Рівне), що залишалися під контролем армії УНР, свідчили про слабку організацію війська Петлюри.
Зрозуміла реакція мешканців Луцька, коли у місто три місяці потому увійшли польські війська. Як згадує свідок тих подій Костянтин Тележинський : «Радісні мешканці міста вітали вступ польських військ хлібом і сіллю, і зайнялися опікою над пораненими.» За два дні до цього відбувся погром, який здійснили вояки армії УНР зовсім близько, у Рівному. Луцьк став одним з небагатьох українських міст, яке уникнуло жахіть погромів.
Франція, вважаючи УНР слабкою та нестабільною державою, у кінці березня 1919 року остаточно відмовилася від контактів з УНР. Надалі провідні країни Антанти зроблять ставку на білогвардійського генерала Денікіна.
Отже, ані протекторату, ані антантівської допомоги не сталося. Дарма тільки Винниченка усунули. Як схильного до компромісу з Радянською Росією…
Після того, як французький протекторат став ідеєю фікс, потреба в отриманні “цінних” вказівок від Антанти відпала. 5 квітня 1919 року французькі окупаційні війська залишили Одесу. Тим часом Директорія та уряд УНР перебралися на Волинь. Більше місяця, з 31 березня до 5 травня столицею УНР було місто Рівне. Саме тут 9 квітня уряд було знову реорганізовано. Замість Сергія Остапенка новим прем’єр – міністром УНР став соціал-демократ Борис Мартос. Як і Володимир Винниченко, він був прихильником мирної угоди з більшовицькою Росією.
Серед керівного складу армії УНР не було єдиної думки, як боротися за українську незалежність далі. Підписати перемир’я з Радянською Росією та спрямувати усі зусилля проти Польщі? Чи навпаки, домовитися з Польщею, щоб надалі вести боротьбу з Червоною армією? Командувач Холмської групи армії УНР генерал-хорунжий Олександр Осецький вважав, що треба заключити перемир’я з більшовиками та битися з Польщею. Саме Холмська група навесні 1919 року захищала Західну Волинь, включаючи Луцьк, від польських військ.
Навпаки, командувач Північної групи армії УНР молодий та амбітний генерал-хорунжий Володимир Оскілко вважав, що треба об’єднати зусилля з Польщею проти більшовиків. Він побачив в уряді Мартоса “червону загрозу”. Петлюру Оскілко вважав людиною безхарактерною та непослідовною, яка потрапила під вплив “зрадників-генералів”, більшовицьких агентів. Генерал-хорунжий був членом української партії соціалістів-самостійників, яка захищала інтереси заможних верств населення, тобто правою партією. Соціалісти-самостійники були налякані не тільки перспективою втрати української незалежності після заяв Мартоса про необхідність компромісу з більшовиками. Їх турбувало й те, що від ліворадикального курсу нового уряду може постраждати їх соціальна база – дрібна буржуазія (куркульство).
29 квітня 1919 року, рівно через рік після перевороту гетьмана Скоропадського, відбулася спроба чергового правого перевороту. Заколотники заарештували Мартоса з усім урядом, захопили у Рівному казну УНР (приблизно 3 мільйони українських карбованців). Але Петлюри у Рівному не виявилося, він знаходився на фронті, у Здолбунові. Генерал Оскілко зробив спробу вийти на контакт з польським урядом з метою укладення перемир’я.
Тим часом, Петлюра зібрав вірні йому війська та придушив заколот. Оскілко втік у Польщу. Заколот мав негативні наслідки для УНР. Скориставшись тим, що фронт був значно послаблений завдяки переміщенню великої кількості військ генерала Оскілко до Рівного, Червона армія перейшла у рішучий наступ, внаслідок чого УНР втратила Коростень, Бердичів, а згодом і Рівне.
16 травня 1919 року, вміло використавши бажання Оскілка укласти мирну угоду з Польщею, польські війська без перешкод увійшли до Луцька. Місто було віддано майже без бою. За наказом генерала Осецького українські війська здалися у полон.
Відомо, що у Луцьку знаходилися великі склади з боєприпасами та амуніцією, які також дісталися полякам. Існує версія, що Петлюра прийняв рішення віддати майно полякам, щоб воно не дісталося Червоній армії. Керівництво армії УНР не спромоглося вивезти ці боєприпаси у тил. Чи заздалегідь передати Українській Галицькій Армії (війську Західно- Української Народної Республіки, з якою УНР урочисто уклала Злуку) . У цей час галичани вели запеклу боротьбу з поляками за незалежність своєї землі. Але чомусь це майно дісталося не союзнику, а його ворогові. Саме брак набоїв та боєприпасів призвів до невдач Чортківського наступу війська галичан у червні 1919 року. Вірогідно, захоплені боєприпаси самі поляки використали проти війська ЗУНР.
Здача Луцька польським військам без бою стала яскравим віддзеркаленням тої кризи, яка відбувалася тоді у керівництві Української Народної Республіки. Чвари та інтриги, ворожнеча та коливання державного курсу у залежності від політичної кон’юнктури, намагання знайти союзників абиякою ціною, навіть ціною втрати державного суверенітету стали типовим явищем того часу.
Кинутий напризволяще Луцьк став своєрідним рубіконом для Голови Директорії Симона Петлюри. Він узяв на озброєння напрямок, яким намагався рухатися заколотник Оскілко. Зближення з Польщею та продовження боротьби з більшовиками. З Польщею буде підписане перемир’я. Не мине й року після ганебної здачи Луцька, як Петлюра укладе з польським лідером Пілсудським Варшавську угоду, за якою в обмін на визнання УНР відмовиться від Західної Волині на користь Польщі. Але, Польща виявиться союзником занадто “дрібного калібру” для допомоги у відновлення незалежності УНР. Не стали справжніми союзниками для України ані кайзерівська Німеччина, що використовувала УНР виключно як “сировинний придаток”, ані Франція, що взагалі не збиралася визнавати УНР як державу. Тому що у політиці не буває друзів, є лише інтереси.
І сучасна Україна має обрати свій власний шлях розвитку, не чекаючи “цінних вказівок” від інших держав, а розраховувати, насамперед, на свої сили та можливості.
Сергій ЄФІМОВ
Джерело: http://www.hroniky.com/
