Листопадові бої за Львів зі щоденника Івана Боберського. 16 листопада 1918 року

Ратуша, намісництво, Народний Дім, вулиця Краківська, готель Жорж. Розповідь Біляча про втрату українцями Перемишля. Українські часописи “Діло” і “Слово”. Капрал Гера, Савюк, Петро Бубела, Дмитро Паліїв, капітан Єнджейовський, Дмитро Вітовський, Антін Лотоцький, надчетар Метельський, хорунжий Голубець, Яцура, надчетар Терлецький, Панчак, Сень Ґорук та інші. Про загибель медика Шкондеюка. Про працю Івана Боберського у “Письменничому Відділі” Державного Секретаріату Військових Справ ЗУНР. Іван Боберський та Яцура фотографують позиції українських вояків.

Про ці та інші події, які відбулися 16 листопада у Львові інформацію можна почерпнути з “Дневника” відомого педагога, громадського та військово-політичного діяча Івана Боберського. Текст публікується із збереженням мови та правопису ориґіналу.

Витяги із “Дневника”. Дня 16.ХІ.1918, субота, Львів

Студінь. В ночі треба вставати і бігати на малу сторону до виходка, де тихо стоїть вонюче озеро. Не пю кави на снідання, хочу їсти лишень хліб, який має мені видати капраль Гера, але його нема в “Портієрці”. Він повиненби бути в подвірю Ратуша за вікном з кратами, але його там нема. Приносить мені хліб одна з пань, що йде по нього на перший поверх. Дякую і подивляю непорядок. Вирвався мені ремінець при “штильпах”. Савюк веде мене на мою просьбу до “шустерні”. Під час коли оден з шевців пришиває мені ремінець, приходить одна з панночок, що тут варять їсти. Каже: “Дайте мені чорної пасти”. – “Не маємо”. – “Алеж де?” – “Маємо лишень жовту”. – “Що, і ви не маєте?” – Каже, звернена до середного, і відходить. Коли замкнулись двері, відзивається середний: “Щітки дай, гребеня дай, пасти дай, нитки дай”. Крайній від вікна: “Але коби лишень принесли назад”. Крайний від дверей скінчив шити, я заложив “штильпу”: “Дякую, гаразд”.

В намісництві передав я начерк Письменничого відділу по довгім чеканню, бо в кімнаті Бубели, що творить передпокій до кімнати секретаря Вітовського, пригатилось много людий, які хотіли поговорити в ріжних справах. Є і Біляч з Перемишля. Оповідає, що Перемишль упав, бо поляки мали чотири гармати, мужва билась, але старшини недописали. Чи все це правда? Виглядає на теревені. Паліїв передав мені до перегляду і поправи нарис про платню для війська. Писав якийсь фельдвебель, бридко, з похибками, бо капітан Єнджейовський, який відповідає за цей нарис, уважав за пониження, щоб переписав це в приличній формі. Переписування понижає капітана навіть тоді, як нема нікого, що порядно пише. А може сам капітан на воєнній стопі з письмом? Вітовський дав мені до часописів нарис про судівництво для війська. Я спіткав на вулиці Антона Лотоцького і переписав з ним розпоряд два рази, щоб був текст для “Діла” і для “Слова”. З Лотоцьким перейшов я до Народного Дому, чи дадуть йому одяг, щоб порядно виглядав, бо хотівби я його взяти до свого відділу. Маємо заглянути ще раз сюди о 4-тій.

На обід борщ і шницель з бульбою та сім сухарців. Їм сам на своїм чорноскірім столі в бюрі, де є два столи, телєфонічна клітка та три шафи з паперами. Командант їсть у своїй спальні разом з двома старшинами, зрештою їсть кожний у своїм куті. Харчовий надчетар Метельський осібно, хорунжий Голубець осібно, малий Новаківський їсть в малій настроєвій кімнатці директора Островського.

Йду з Яцурою, що двигає кріс і камеру до шпиталя, але нині нема ані одного трупа з боїв. Світлимо по дорозі синьо-жовтий прапор на намісництві, входимо на другий поверх і світлимо машиновий кріс у вікні. Командант скоростріла, “Цуґсфірер”, каже до мене: “Вже пять літ служу коло машінгвера. Знаю з ним обходитись. Умію розібрати і зложити, навіть як би мене хто вночі збудив”. Вояк, що сів собі на вікно коло цівки, має гранату в руках, а також кирпатий ніс над ротом, який псує нам дещо знимку.

Коли це пишу, бє дванайцята година. Якась тихша ніч, стрілів не чути много і мало кроків в коритарі Ратуша. Видно менше людий тут нині. Кухня на другім поверсі, вже вчера тамки перенеслася. Але тепер чую гарматний стріл, знов стріл, знов стріл, стріл… Пушкарі гріють Львів, бо мороз на дворі. Стріл, стріл, стріл…

О 4-тій годині по полудні прийшов Лотоцький і ми оба пійшли до Народного Дому Краківською вулицею. У великій салі повно людий. Стоять, входять, виходять, пишуть при столиках. Прошу надчетаря Терлецького, щоб видав все в добрім стані, бож це для співробітника у Військовім Секретаріяті. Коли ми вертали, пояснив я Лотоцькому, щоб одягнувся як слід, бо мусить добре виглядати. Шапка його і одяг військові, але занедбані, черевики і камаші також. Пійшов я до намісництва і переглядаю “Діло”, щоб зібрати випечатані вже розпоряди до “Вістника” Секретаріяту. Читав я до 8-мої. Панчак пішов до Народного Дому, до Ґорука, по ріжні поради. Я глянув на столики референтів. Двох референтів чекає на ліпший час, це Стафіняк до демобілізації і Чапельський до залізниць. Як возити сіно, коли ще не скошене, бо росте. Місяць освічує пусті вулиці. Кличу на розі Ринку “Свій”. Вартовий перепускає. В Ратуші спокійно. Може мало людий? Заблукую на галєрію великої салі засідань. Заходив я тут прислухуватись промовам радних. Лямпи на павуках блимають притемнені. По обох довгих боках салі на сінниках сплять наші вояки. Мусять відпочити. Польонія на великім образі Стики показує на них рукою. Міцкевич, Костюшко, Ґловацький, різні польські провідники виглядають занепокоєні, не можуть спати, стоять напружені: “Ukrainski chłop tutaj”. В кухні щось пять панночок, світяться парафінові свічки. Дістаю на вечерю яєчницю, каву з молоком і хліб. Не відчуваю, що я заспокоїв голод по цілодневній біганині. Панночки говорять про свої журби. Тепер кожний їсть осібно. Бігати треба з підносами на другий поверх, а відти розносити їду. Місто шіснайцять шницлів треба було видати нині трийцять – не знати властиво, кілько є осіб. Мусять робити більше, як лишень хтось зажадає. Панночка, котрій я одного разу сказав: “Що це за порядок?”, каже: “Мені прикро, коли почую який докір. Я не можу сказати, що нема вже більше обідів”. Відповідаю: “Досвід навчить не робити собі нічо з докорів, коли не можна роботи ліпше виконати”. Вона каже: “Ми не раз мусимо в ночі ставати і варити, колись тут для Черевка”. Одна оповідала пригоду, що мала їй трафитись: “Ми йшли вулицею Академічною до Народного Дому. Я і медик Шкондеюк. Він був по цивільному одітий і ніс револьвер в руці, щоб зараз стріляти. Двох ляхів, я би зараз одного з них пізнала, приступило до нього: “Ręce w góre”. Відобрали йому револьвер і застрілили його його власним револьвером. А близько цього місця, зараз коло рогу готелю Жоржа, застрілили також одного стрільця. Це нещасливе місце”. Я слухав і ледви моїм ухам вірив. “Магазинєр”, що обіцяв казати напалити в моїй кімнатці, оповідав: “Поляки обстрілюють машиновим крісом Жовківську рогачку. Я їхав по харчі, бо харчі можна дістати лишень з Підзамча. Кулі перейшли мені через рукави, візникови також. Кріс вимірений на рампу. Як ми вертались, треба було сховатись за віз і скоро їхати. Вже раз убили мені там коня. Цей кінь все ще там лежить”. – “Що то буде, як вугля не стане?” – Каже одна з панночок. – “Свічок нема, от і ця догоряє”.

Ми йшли в діл. Я сів в неопаленій все ще кімнатці і читав впоряд, щоб приготовити його до друку. Тепер списую ці вражіння. Зимно мені в пальці рук і в ноги. Чути стуканину крісів, зрештою тихо. Жарівки не горять вже в передпокою. Скляренко поїхав по панцирне авто, може і по гроші для себе. Жінки його, підмальованої, я нині не бачив. На годиннику 12.30. Перепустки з друкарні передав я нині жандармерії. Індишевський і Шипайло зойкали, що дорогі, 400 перепусток коштує 100 корон, папір і друк.

Мушу це записати: нині прийшов до нас, в намісництво, Гужковський. Хотів дістати коні до Винник. Його жінка десь поза Львовом. Він журиться, що з нею. Говорить про неї і каже нагло: “Але архикнязя, так якби всі забули. Він в Станіславові. Нехай би служив в українським війську, як вже посвятився українцям”. Відповідаю: “Тепер всі журимося війною у Львові, браком гроша і хліба, пане бароне”. Він на це тикає мені, хотяй перший раз в життю говорить до мене: “Будь так добрий, щоб я видівся з Бубелою. Я мешкаю Панська, 27”. Я кажу: “Він буде тут завтра в часі від 8.30 до 10-тої. Колиб нині прийшов, так я зголошу йому”. Я зголосив Бубелі, але він відповів: “Чи я мав би до нього ходити?” Відповідаю: “Не берусь рішати, хіба колиб Ви тамтуди переходили”. – Гужковський із своїм поважним, приязним лицем і спокійними рухами виглядав мені занедбаний і заклопотаний. В військовім платтю і в довгім чорнім плащі.

 Іван Боберський

Особлива подяка за надані світлини та матеріали Андрієві Гречилу, Лесі Крип’якевич, Романові Метельському та Василю Стрільчуку.

Андрій СОВА
історик

Джерела і література:

1. Сова А. Військово-політична діяльність Івана Боберського в роки Першої світової війни // Гуманітарні дисципліни у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів: [зб. наук. статей]. – Львів : ПП Сорока Т. Б., 2014. – Вип. 4. – С. 90–100.
2. Сова А. Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху. – Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/stepan-hajduchok-tvorets-ta-litopysets-istoriji-ukrajinskoho-himnastychno-sportovoho-ruhu/ [03.2018].
3. Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / За наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.: іл.
4. Сова А. Боберський Іван Миколайович // Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. – Івано-Франківськ, 2018. – Т. 1: А–Ж. – С. 143–144.