Серед багатьох безповоротно втрачених пам’яток Рівненщини — унікальний домініканський костел у Невіркові. Його понівеченими залишками нині гуляє вітер, хоча зі стін на руїну ще дивляться дивом вцілілі лики святих. Десь тут, у підземеллі, поховано серце засновника храму…
Село Невірків, що неподалік Рівного, не є туристичною “Меккою”. Однак допитливі мандрівники таки знайдуть тут за що зачепитися оком. Величні руїни понад 200-річного костелу Святої Трійці здаля зустрічають подорожніх. Він панує над ідилічним сільським пейзажем, наче колос на понівечених мурованих колонах-ногах.
Колись сюди на богослужіння збирались віряни з понад двох десятків сіл. Тепер колишній храм стоїть пусткою, тихо очікуючи кончини… Органам охорони культурної спадщини до нього діла немає. Та й, власне, споруду не знайти в жодних охоронних реєстрах. Між тим, колишній храм ще й нині вражає, варто лише зазирнути в його поруйноване нутро. Скільки тут ще нерозкритих таємниць…
Від кляштору — до костелу
Вважається, що кляштор отців домініканців на честь Святої Трійці заснував у Невіркові в 1698 році Микола Рокшіцький. Принаймні про це ідеться у польських історичних джерелах, де зазначається, що в 1698 році в Невіркові діяв костел Святої Трійці, який був дерев’яним. А поруч з ним розміщувались такі ж дерев’яні монастирські будівлі. І володіли селом на той час Рокшіцькі. Королівський хорунжий Ян Казимир Стецький, до родини якого в подальшому перейшов Невірків, у 1807 році на власні кошти спорудив величний мурований костел в стилі класицизму.
Про це над вхідними дверима, обрамленими скромним порталом, встановлено меморіальну дошку з написом: “Z DARÓW TWOICH TOBIE BOŻE OFIAROWUJĘ 1807 Jan Stecki” (“З дарів твоїх тобі, Боже, жертвує 1807 Ян Стецький”).
Щоправда, новозбудований костел не постав таким величним і пишним, як це передбачалось спочатку. Відомий дослідник і автор унікального багатотомника “Історія резиденцій на давніх окраїнах Речі Посполитої” Роман Афтанази писав, що, “згідно зі збереженими ескізами, спочатку храм мав бути значно величнішим, з шестиколонним портиком, трибанним інтер’єром і просторими монастирськими корпусами, призначеними для отців домініканців. Однак ці проєкти не були реалізовані. Будівничі зупинилися на набагато скромнішому варіанті: храм звели в прямокутному плані, з портиком з чотирьох колон, увінчаних гладким трикутним фронтоном, накритим чотирьохсхилим дахом”.
Рівненський професор Петро Ричков зазначав, що костел у Невіркові був одним з перших класицистичних костелів на Волині.
“Польський архітектор Г. Мінтер спроєктував його в монументальному стилі на принципах пізнього класицизму з величним шестиколоним портиком і добудованих до нього симетричними крилами келій. Однак через невідомі обставини цей проєкт не було втілено. У процесі будівництва шестиколоний портик замінено на чотириколонний, а бічні корпуси келій загалом не звели.”
За версією Петра Ричкова, зміни до проєкту вніс Шимон Богуміл Цуг, який зпроєктував у сусідніх Межиричах Корецьких вишуканий класицистичний палац для родини Стецьких.
До речі, в Невіркові також була дерев’яна садиба-палац, яку збудував син князя Міхала Любомирського Юзеф (дубенська гілка рівненської лінії цього роду), який одружився з донькою Яна Стецького Доротою. До наших днів палац не дожив.
А костел Святої Трійці в Невіркові після польського повстання 1830 року проти російської імперії також змінив свій статус. Царська влада в покарання заборонила діяльність монастиря і його було ліквідовано. Домініканці покинули село. Костел було перетворено на фарний (парафіяльний) і використовувався він місцевою громадою лише для богослужінь.
Трагічні роки
Невірківська святиня неодноразово переживала смутні часи. Під час Першої світової війни костел було пошкоджено. Проте тогочасний настоятель храму ксьондз Станіслав Ядчик (у деяких джерелах Ядчак) у 1926 році власними коштами та з допомогою громади відремонтував храм. Друга світова також позначилась на долі і костелу, і його прихожан. Стіни храму досі зберігають сліди від куль, коли під час трагічних подій 1943 року поляки з місцевої самооборони зачинились всередині. Відтак костел у Невіркові став і свідком, і учасником трагедії, яка розгорнулась у ті буремні часи в нашому краї між представниками двох народів — Польщі та України.
Після 1945 року радянська влада в атеїстичній нестямі замкнула костел і заборонила відправи в ньому. А потім за “доброю” традицією влаштувала там склад усілякого непотребу. Пізніше будівля храму використовувалась як зерносховище.
Тепер унікальна пам’ятка культової архітектури заростає бур’янами і руйнується. У колишній святині ще й тепер можна розгледіти залишки фресок на стінах, написи, напівзруйновані дерев’яні хори. Фреска над входом у костел, як припускають деякі дослідники, імовірно символізує святу Варвару, оскільки фундаторкою храму разом із Яном Стецьким була графиня Барбара Олізарова уроджена Раєвська. Подірявлене кулями давнє зображення — згадка про трагічні часи.
Ще одна частково збережена фреска зображає Ісуса з написом: “Серце Ісуса, змилуйся над нами”. На іншому зображенні — Діва Марія з написом: “Серце Марії, спаси нас”. І, звісно, древні стіни тепер “прикрашають” і сучасні “послання”. Аби їх залишити, деякі писаки, ризикуючи травмуватися, інколи видирались під самісіньку стелю!..
Таємниці костельних підземель
Костел Святої Трійці в Невіркові, як і кожна древня споруда, має свої легенди. Одна з них гласить, що буцімто колись був підземний хід аж до палацу Стецьких у сусідніх Межиричах Корецьких. Місцеві, звісно, переконують, що, якщо не вони самі, то їхні батьки-діди ходили тими ходами, проте…
Місцями таємничими і містичними завше були крипти костелу. Тобто костельні склепінчасті підземелля під вівтарною частиною храму, які використовували для поховань або виставлення святих мощей для вшанування. За легендою, під одним із семи вівтарів Невірківського костелу поховано графиню Барбару Олізарову. За однією з версій, Ян Стецький буцімто заповів, щоб після смерті його серце за старопольською поховальною традицією поховали в костелі. Чому серце? Однією з найбільш яскравих і дещо страхітливих особливостей цієї традиції є процедура екстирпації (видалення) органів, які ховали окремо від тіла, нерідко за сотні кілометрів. Якщо така була воля померлого, видаляли серце, яке вважали вмістилищем душі. Тому й урну з ним називали “grób duszy“ — усипальниця душі. Найчастіше серця ховали в костелах, вважаючи їх місцями величезної духовної сили. Польські історичні джерела пишуть, що серце Яна Стецького, поміщене в золоту скриню (урну) було поховано в Невірківському костелі. Доля цього захоронення наразі невідома…
Легенда про чудотворну ікону
Невірківський костел мав свою святиню — чудотворну ікону Матері Божої Страждальної. Її подарувала костелу родина Рокшіцьких, коли вони звели тут дерев’яний костел і домініканський монастир. Ікона була їхньою родовою реліквією і зберігалась у родині здавна. На іконі зображена Мати Божа, з серця якої стирчить меч, з очей течуть рясні сльози, а руки складені на грудях для молитви. Коли в 1807 році було споруджено мурований костел образ перенесли туди. Поклонитися чудотворній іконі до Невіркова прибували паломники з усієї Волині.
Краєзнавець і дослідник Волині Тадеуш Єжи Стецький у своїй праці “З бору і степу” (1888 рік) розповів таку легенду про цю ікону (подається в перекладі з польської, – прим. авт.).
“Незадовго до пам’ятної в історії Берестецької битви, яка відбулася в 1651 році за панування Яна Казимира, юний ще тоді Ієронім Любомирський … намовив одного шляхтича, Павловського, …і з ним вночі, вибравшись із Губківського замку, кінно удвох пробиралися до обозу. Вони вже були за кілька миль від Берестечка, коли в лісі наштовхнулись на чисельний татарський загін. Порятунок здавався неможливим. Ледь встигнувши зіскочити з коней, вони видерлися на верхівку розлогого дуба, намагаючись заховатись у його листі. Татари, зрозумівши цю хитрість, випустили ліс стріл на бідних вояків, але через густу крону ті досягнути їх не змогли. Тоді розлючені татари … вирішили підпалити дуба. Старий той вояк Павловський шепнув тоді на вухо Любомирському: “Віддайся, ваша княжа мость, в опіку чудотворній Матері Божій Невірківській, до якої здавна молився весь ваш рід”. Заледве він це вимовив, як почувся тупіт коней і показався великий гурт польських лицарів, що наближались. Це був сам Єжи Любомирський та Олександр Конєцпольський, які на чолі загону чатували тут на ворога. Татари кинулися навтьоки. Молодий Любомирський, радіючи чудесному порятунку, вигукнув: “Матір Пресвята Невірківська, обіцяю Тобі віковічний фундуш на труби, які вранці і ввечері біля Твого образу хвалу Твою проголошуватимуть”
Хоча це всього лише легенда і на той час у Невіркові не було ні костелу, ні ікони, але, як описував Стецький, у другій половині ХІХ століття образ Матері Божої Невірківської щоранку відкривали під звуки труб.
Коли в 1945 році костел закрили і почалась депортація місцевих поляків до Польщі, місцеві мешканці брати Мар’ян і Антоній Філончуки потайки вивезли ікону до Польщі. Волею щасливого випадку вдалося реліквію перевезти через кордон. Саме в момент його перетину на скрині, на дні якої під усілякими речами заховали ікону, заснули діти. Радянські прикордонники не захотіли їх будити, вирішивши, що там тільки речі домашнього вжитку. Так чудотворна ікона з Невіркова опинилася у Свьонтніках під Вроцлавом.
У червні 2014 року в Невіркові відбулось урочисте освячення пам’ятного Хреста поблизу костелу, до якого долучились не лише теперішні мешканці села, а й ті, котрі багато років тому змушені були покинути рідні для них місця. На стіну костелу помістили банер з репродукцією ікони та написами польською та українською мовами: “Копія чудотворної ікони Матері Божої Страждальної, що знаходилась у костелі Святої Трійці в Невіркові, побудованому в 1807 році Яном Стецьким. Образ посвятив Ян Багінські 6.06.2014 р.”.
А в Корецькому костелі Святого Антонія нині знаходиться освячена копія ікони, подарована польськими волинянами своїм колишнім землякам.
…А костел у Невіркові сумно височіє руїною у самому центрі села. Дивиться порожніми очима-віконницями на світ, наче як з німим докором… Скільки ще простоїть колишня святиня, відіграючи роль місцевого сміттєзвалища, хтозна…
Світлана КАЛЬКО
Фото до публікації — авторки та з відкритих джерел мережі “Інтернет”
Джерело: РівнеРетроРитм
